БОРОВИЙ ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ (НАР. 1923)
Сталось так, що, живучи в передмісті індустріального Хар¬кова, Василь Іванович Боровий ще в юнацькі роки відчув чари поетичного слова, які полонили його серце на все життя. Вже на¬передодні війни він писав вірші, брав участь у конференціях гіисьменників-початківців, шукав знайомства з літературними ді¬ячами, з захопленням слухав розмови на літературні теми. Згодом Василь Боровий увійшов до письменницького кола.
На початку війни Василь Іва¬нович, як і багато інших пересіч¬них громадян міста й області, не евакуювався. Коли зорганізува¬лись такі установи, як «Нова Ук¬раїна», «Український засів», В. Боровий почав співпрацювати з ними. На сторінках цих видань побачили світ десятки віршів цьо¬го автора (див. Додаток 14). Пе¬реважно розкривались теми геро¬їчного минулого України («Ге¬тьман у бою», «Козацька пісня»), селянського життя («На ріднім полі», «Проводи ліга») та ін.
У вірші «На ріднім полі» ав¬тор назвав Сталіна «московсь¬ким Чингізханом», який ство рив голодомор на Україні (див. Додаток 14).
В своїй доповіді на конферен¬ції українських письменників, яка відбулась 26 червня 1943 ро¬ку, Віктор Петров (Домонтович) відзначив творчу потугу моло¬дого початківця В. Борового.
Коли відступили німці, біль¬шовицька влада не пробачила поетові «образливий» вірш про вождя. Суд і десятирічне заслан¬ня в концтабір Норильська - та¬ка доля була вготована «від¬вертому» автору.
З початком гііслясталінської реабілітації Василь Іванович повернувся до Харкова, де по¬чав працювати в редакції жур налу «Прапор». Письменник знову поринув у вир літератур¬ного життя, Відбулось станов¬лення його творчої особистості, яке характеризується окресле¬ним колом тем, індивідуальним стилем. Перша збірка «Березне¬ва земля» вийшла друком у 1961 році, потім - «Розмова з флей¬тою» (1964), «Жито-житгя» (1967), друкувались переклади.
Здавалося б, життя налагоди¬лось, та знову біда: чергова хви¬ля репресій проти творчої інте¬лігенції на початку 70-х років. Колишній секретар обкому КПУ Соколов назвав Борового «організатором націоналістів у Харкові». Поета виключили зі Спілки письменників.
Довгий час письменник виму¬шений був писати «в шухляду». Тільки після проголошення не¬залежності України Василя Іва¬новича було поновлено в Спілці. Нині Боровий продовжує творчу діяльність, його твори друку¬ються в газеті «Слобідський край», виходять нові збірки - «Полинова снага», «В аркані Касркана» (див. Додаток 14).
В анотації до збірки «Поли¬нова снага» є наступні рядки:
«Творчість Василя Борового постає знаковим виявом слобід¬ської традиції».
Василь Іванович особисто знав багатьох письменників, з деякими листувався, зокрема з П. Тичиною, І. Багряним, О. Веретенченком, О. Коржем, Д. Нит ченком. Дмитро Нитченко при¬святив Василеві Івановичу свій зворушливий вірш «Заповіт», в якому є тгйсі рядки:
Україну у ці дні горбаті –
(А вона ж в біді була не раз)
Полюбіть її, як рідну матір,
Полюбіть, як наш любив Тарас.
- Василь Іванович Боровий - інтелігентна й толерантна лю¬дина, поет природний і відвер¬тий, про що свідчить офіційне визнання його творчості. Він - лауреат літературних премій ім. П. Тичини, В. Мисика, член редколегії журналу «Березіль».
ДОДАТОК
БОРОВИИ
Харків, «Нова Україна», 1942 рік
СОРОК ТРЕТІЙ
Він стає на кожен острівець
По усіх морях і океанах,
Ідучи сьогодні навпростець
По усіх земних мередіанах.
У чужій далекій стороні
Він приходить з лихом та бідою.
А до нас, всміхаючись мені,
Він ступає мужньою ходою.
Він ішов од невсипучих бід,
Поспішав од горя і руїни,
А за ним до України слід
Замели сибірські хуртовини.
1 приніс не срібло нагород –
Нові мрії, сміливі, здійснені.
Він вітає звільнений народ –
Вперше радість зустрічає з нами.
Так іде цей сорок третій рік,
Так усіх стрічає він, квітчастий.
Це ж для нього я давно беріг
В серці, в пісні найдорожче «Здраствуй»!
27 грудня 1942 року
НА РІДНІМ ПОЛІ
По степах, де трави кучеряві,
Де шумів стеблистий океан,
У киреї чорній і кривавій
Він ішов - московський Чингіз-Хан.
І схилились люди від натуги
Під важким ярмом натуги й бід:
Це ж од рота нашого катюги
Віднімали український хліб.
Ті літа розвіялись, як бурі,
Чусш, пісня полем - як ріка?!
Ніби вітер на старій бандурі
Невидимі підструнки торкав.
Він іде - і наливна пшениця
В далечінь зривається уплав,
Аж туди, де важко полуниці
Посхиляли ягоди у став.
А жита горять зеленим жаром,
Перегнувсь на стеблах колос весь.
Буйні вівса виграють над яром,
Дзвонить ніжно крильцями овес.
1 спливає літо в зрості й силі,
Все, мов яблука тугий налив,
Там, де кінь Мазепи і Трясила
Неспокійну тирсу волочив.
Де лилася славна кров козача,
То ж її рум’янець по житах,
І сльоза на мить впаде гаряча:
Я ж впізнав до краплі юнь життя!
Я, мов цвіт, що, вчувши літа силу,
Навкруги рушає в добру путь.
Колоски - по два - єднають крила
І з одного кореня ростуть.
То ж на щастя, кажуть, і ніколи
І в казках про радість не знайти.
Це ж уперше хліб на власнім полі
Пророста без суму й гіркоти.
21-22 червня 1942 року