Дійшовши до хвірточки, ми із сестрою по черзі підходили до бабусі і цілували її м'яку, вологу від сліз щоку, а бабуся притискала нас до себе міцно-міцно. Цей поцілунок означав кінець безтурботних канікул у селі та повернення до звичного режиму в місті. Потім до бабусі підходила наша мама і також цілувала бабусю. Для нашої мами це було прощання зі своєю мамою та з домом, де вона народилася й виросла. Після того ми виходили з двору й ішли в напрямку станції. Але обов'язковим було двічі обернутися й помахати бабусі. Спочатку за декілька кроків від неї, а потім перед поворотом, за яким вже не буде видно ні бабусі, ні її хати. Це був своєрідний ритуал, якого ми дотримувалися завжди. Щороку. Після літніх, осінніх, зимових чи весняних канікул. Щоразу, як ми кудись їхали, залишаючи біля хвіртки бабусю, яка махала нам услід.
Пройшло багато часу, і от знову повторилася знайома з дитинства сцена: я підходжу до хвірточки, цілую вологу від сліз щоку, а потім двічі обертаюся, щоб помахати рукою жінці, яка проводжає мене в дорогу. Це моя мама, яка на кожних вихідних приїжджає у село на батьківське подвір'я, щоб відпочити душею та піклуватися про город, бо вона навіть в думках не може порівняти з магазинною власноруч вирощену картоплю чи засолені рано з ранку, обов'язково натщесерце, огірочки з власної грядки.
Я належу до того покоління, яке вважає природнім, що людина народжується і виростає в місті, далеко від землі, але ще соромиться того, що не має жодного уявлення про те, як виполювати бур'ян. Ми ж іще пам'ятаємо, як пололи городи наші дідусі й бабусі, та бачимо, як це роблять наші батьки, коли приїздять на вихідних на дачу, хоча в них це виходить вже не так вправно, як у попереднього покоління. А от ми вже цього не вміємо. Та й навіщо це нам? Ми ж уже давно купуємо більшість городини в супермаркеті, хоча навряд відмовимося від дарів городів, які приносять нам натруджені руки наших батьків.
Напевне, мій син і не знатиме, що бур'ян - це вражаюче різноманіття рослин: лобода, будяк, берізка, сосонка... Напевне, й не буде це йому цікаво. Але я колись розкажу йому про ці рослини. А ще про спориш, подорожник, деревій, гусячі лапки, звіробій... Може, й запам'ятає щось. Але одне я знаю точно: коли мій син підросте, я обов'язково навчу його цілувати мене у щоку перед тим, як кудись їхати, а потім, пройшовши декілька кроків, обертатися, і махати мені рукою. А я стоятиму, дивитимусь, як він іде, і махатиму йому вслід.