НИТЧЕНКО ДМИТРО ВАСИЛЬОВИЧ (ЛІТ. ПСЕВД. НіЦЕНКО, ЧУБ, ОСТАП ЗІРЧАСТИЙ) (1905-2000)
За своє творче житія поет, прозаїк, літературознавець, мово¬знавець і видавець Дмитро Васи¬льович Нитченко мав кілька псевдонімів: Ніценко, Чуб, Осіап Зірчастий.
Народився Д. Нитченко в селі Зінькові Полтавської області в селянській родині. Закінчив індустріально-технічну школу і технікум іноземних мов. Певний час жив з матір’ю на Кавказі, у П’ятигорську, навчався на «робіт- фаці». Цікавився літературою, відвідував літературні гуртки.
1927 року Д. Нитченко переї¬хав до Харкова. До цього часу вже працював кореспондентом газети, вийшли друком декілька його віршів. У Харкові спочатку працював на підприємствах, але весь час тяжів до літератури і нарешті влаштувався працювати до Державного видавництва України (ДВУ). Тут він увійшов у коло письменників, редакто¬рів, науковців. Літературне жит¬тя у Харкові, тогочасній столиці України, квітувало, і Нитченко брав у ньому активну участь.
Але потроху насувались «чорні хмари». Відбувся процес над Спілкою визволення України (СВУ), який викликав його обу¬рення. Далі - гірше: почалась жорстока і кривава колективіза¬ція. Переслідувалась свідома інтелігенція, цькували М. Риль¬ського і В. Сосюру. Д. Нитченко пережив часи терору і арештів, голоду і безробіття, активної ру¬сифікації і поневірянь.
Згодом вступив до Харківсь¬кого педагогічного інституту на мовно-літературний факультет. Потім вчителював у школі, чи¬тав лекції на підготовчих курсах.
У 1937 році заарештували рідного брата Нитченка. Отже, напередодні війни він вже спов¬на відчув «рай» радянської дійс¬ності й в душі став опозиціоне¬ром існуючої влади.
З початком війни Дмитра Ни¬тченка мобілізують на фронт і зараховують до батальйону зв’язку. Через кілька місяців у боях під Вязьмою він потрапив у німецький полон. Але (в той час таке широко практикувалось), давши слово більше не воювати й назвавши місце свого прожи¬вання на окупованій території та імена своїх родичів, Д. Нитчен¬ко отримав перепустку і повер¬нувся до Харкова. Саме тут, на вулиці Свердлова (нині Полтав¬ський шлях), мешкала його ро¬дина - матір, дружина та доньки.
Про свій порятунок, про ман¬дри через всю Україну до рідного
міста Дмитро Васильович напи¬сав у вірші «З полону», надру¬кованому у «Новій Україні» в 1941 році (див. Додаток 9):
...Я місяць йшов додому з таборів,
Чи це не чудо: я вернувся в Харків,
Я рідний знов переступив поріг!
Дмитро Нитченко (тоді під¬писувався Ніценко) написав до часопису «Нова Україна» три коротенькі оповідання: «Зоя», «Під ворожим огнем» та «Пере¬кладачка». Крім того, був цикл сільських нарисів - «Руновщина сьогодні», «В Лютенських Буди- щах» (про Полтавщину). Писав вірші: «Нові вогні», «Нова Украї¬на» та інші (див. Додаток 9).
Щоб вижити в голодному Хар¬кові, чотири рази ходив на село міняти одяг на харчі. Йшов за сто і більше кілометрів, по снігу, в хуртовину, в лютий мороз. Одно¬го разу його супутником був і письменник Анатолій Якович Гак. Дмитро Васильович мав посвід¬чення кореспондента, що допома¬гало йому перетинати німецькі пости на дорогах.
1943 рік видався неспокійним. Заі острились бої на підступах до Харкова, і залишатися в ньому для Нитченка стало небезпечно. Почали евакуюватись установи - Міська управа, Земельна упра¬ва, редакція газети «Нова Укра¬їна». Поклавши на санчата якийсь скарб, Дмитро Нитченко разом з дружиною і двома дітьми попрямували на захід.
Прибули до Львова, який на той час був центром українсько¬го літературного життя. Звідти попрямували до Кракова, де в українському часописі «Краків¬ські вісті» Д. Нитченко надруку¬вав кілька статей. Далі були німецькі міста - Форст, Берлін, Мюнхен, Людвігсбург, табори для біженців.
В останні місяці війни та після неї в західній Німеччині кипіло українське культурне і літера¬турне життя.
Дмитро Васильович Нитченко співпрацював з журналами, газе¬тами, а в 1947 році видав книгу «Шевченко в житті», котра кілька разів перевидавалась українською і англійською мовами.
У 1949 році постало питання про виїзд з Німеччини. Нит¬ченко з сім’єю виїхав до Авст¬ралії, яка згодом стала його дру¬гою батьківщиною.
Влаштувавшись на новому місці, Дмитро Нитченко відразу включився в громадську роботу на ниві української мови і куль¬тури, займався організацією
шкільної справи, заснував і очо¬лив літературно-мистецький клуб імені Василя Симоненка, очолив австралійську видавничу філію «Слово», всіляко сприяв видан¬ню літературно-мистецького аль¬манаху «Новий обрій».
Д. Нитченко написав багато різноманітних за жанром і тема¬тикою книг, серед яких, як Мон¬блан, височить мемуарний твір «Від Зінькова до Мельбурна» - справжнє джерело свідчень про життя 30-40-х років на Україні. Цей твір - ціла скарбниця важ¬ливих фактів: українізація і ру¬сифікація на Україні у 20-30-х роках, портрети українських письменників тих часів, і репресії, і опис трагічних воєнних подій. Книга написана відверто і дуже цікаво [Літ. 61].
В перші роки незалежності України Д. Нитченко приїздив до Харкова. Під час перебуван¬ня в місті налагодив зв’язки з журналом «Березіль», з літера¬турною громадськістю.
Помер Нитченко Дмитро Васи¬льович у 2000 році в Австралії.
Ннтченко Д. В. // Енциклопедія українознавства. - Т. 5. - Л1996. - С. 1764.
Рибальченко Р. К. З епістолярної спадщини Дмигра Нитченка // Культурна спадщина Слобожанщини. Культура і мистецтво. Число 1. - Харків Курсор, 2003.
Нитченко Д В. Від Зінькова до Мельбурна. - Австралія. Мельбурн: Байда, 1990
Павлішин М Статгя про Д. Нитченка // Березіль. - X., 1992. - № 3-4.
Боровий В І Стаття про Д. Нитченка // Літературна Харківщина Довідник - X.: Май¬дан, 1995.
ДОДАТОК
НИТЧЕНКО
ХАРКІВ, «НОВА УКРАЇНА», 1941 - 1942 РОКИ
НОВІ ВОГНІ
В мені зросли нові бажання, -
Любов до чорної землі
І я, прокинувшись, до рання
Брожу думками по селі.
Ген-ген дуби від поля стали,
В них б’ються вітру голоси...
Отут із хлопцями чимало
Я днів по стернях розтрусив.
Ось річки блиск за вітряками,
Ланів барвисті килими...
Мені цей спогад, мов руками,
Шматочок серця відломив.
Весна там, знаю, над полями
Несе нові життя вогні,
Бо впав з плечей московський камінь,
Умерлі рабські трудодні.
Коли ж я знов тебе побачу,
Зелене озеро садків?
Коли дихнуть вітри прудкі
В лице замріяне, гаряче?
В мені зросли нові бажання, -
Любов до чорної землі.
1 я, прокинувшись, до рання
Брожу думками по селі.
22 травня 1942 року
З ПОЛОНУ
Коли прийшла остання вже хвилина
Й метеликом в руках тріпнувся «Passierschein»,
Тоді не йти - летіти в Україну,
Тоді додому, серце, поспішай.
І ось ми йдем безмежними лісами,
Позаду залишився Могилів,
І що ні день, то ближче вже до брами –
До берегів розкутої землі.
Навколо сосни товпляться стіною,
Неначе хочуть збігти на шосе,
Щоби вітанням сили нам подвоїть –
Тому, хто в серці полум’я несе.
А над шляхом на кожнім кілометрі
Лежать машин совєтських корпуси.
Немов вовки ті, визирають з нетрів,
Щоб нагадати про боїв часи.
Йдемо, йдемо в чеканні і тривозі!
(Я вже сорочку й котьолок проїв).
Аж ось хатки біленькі при дорозі
Всміхнулись нам, як рідні, як свої.
Це тут живе народ мій працьовитий,
Що знав ярмо і заслання в Сибір:
Йому хотіли рідну мову вбити
І душу вирвати у гніву, у злобі.
Але й на ворога знов грізний меч розплати...
Позаду вже - Чернігів і Лубни,
Санжар Нових минув я теплі хати
І до Полтави йду через Млини.
Так час пробіг, немов по небу хмарки,
(Я місяць був в дорозі з таборів)
І аж не віриться, що я вернувся в Харків,
До міста рідного переступив поріг.
Та що ж за жах? Я бачу згарищ купи!
Це й тут пробіглась паліїв сім’я.
І серце знов, неначе молот, гупа,
А поруч житла спалені стоять.
Прокляття вам, кати несамовиті,
За спалених, замучених - за все!
Історія вас буде ще судити
Й за муки всі рахунок принесе.
24 грудня 1941 року
ЗАПОВІТ
Я помру сьогодні або завтра,
Або, може, навіть через рік:
Догорає вже остання варта,
Скільки ж може жити чоловік?
Напишу листа я по вечері
І полину в непробудний сон.
Вранці стукне листоноша в двері
Та тривожно крикне телефон.
Та дверей ніхто вже не відкриє,
І листів ніхто не забере,
Тільки пес мій жалібно завиє
Та ще нявкне кіт із-за дверей.
А смерком вітри як невгомонні
За вікном в гіллі зашелестять.
Мені люба доченька подзвонить,
Щоб спитати про моє буття.
Та в кімнаті сутінки крилаті
їй не скажуть: «Трапилась біда:
Вже душа його літа по хаті,
Як та птаха, вигнана з гнізда...»
Рано-вранці зчиниться тривога,
Бо не чує батько вже дзвінка.
Загурчить з Донкастеру дорога,
До Ньюпорту поспішить дочка.
Ой, не плачте, любі мої доні:
Вже мене не збудите зі сну,
Перейшов багато я кордонів,
А тепер останній перетнув.
І скажу усім у ту хвилину:
«Люди добрі й доні дорогі!
Бороніть ви нашу Україну
І прокляттям славте ворогів,
Що душили люд наш працьовитий,
Що несли нам голод і Сибір,
Що хотіли мову нашу вбити –
Душу нашу вирвати в злобі.
Україну у ці дні горбаті –
(А вона ж в біді була не раз)
Полюбіть її, як рідну матір,
Полюбіть, як наш любив Тарас».
Австралія