ВЕРЕТЕНЧЕНКО ОЛЕКСА АНДРІЙОВИЧ (ПРІЗВИЩЕ В ЕМІГРАЦІЇ РОЗМАЙ) (1918-1993)
Олекса Андрійович Веретен- ченко (Розмай) народився 25 жовтня 1918 року в селі Білий Колодязь Вовчанського району в селянській родині. У 1929 ро¬ці переїхав з батьками до Хар¬кова, навчався у 18-ій холодно- гірській школі.
Здобувши середню освіту, О. Веретенченко всгупив до Хар¬ківського педагогічного інститу¬ту, закінчив його, але педаго¬гічною практикою не займався. Працював на радіо, багато чи¬тав і мріяв стати письменником. За характеристикою Ю. Шеве- льова, Олекса Верегенченко був «красивим чоловіком, струнким, степовим українцем» [Літ. 114].
Ще у 1935 році в журналі «Червоний шлях» було надру¬ковано вірш, який привернув увагу фахівців. Це окрилило молодого поета, і він почав більше писати.
Навесні 1941 року Веретен¬ченко дебютував з першою збір¬кою поезій «Перший грім» і за рекомендацією М. Рильського
став членом Спілки письменни¬ків України.
З початком війни О. Всретен- ченко був мобілізований на пів¬денний фронт. Брав участь у військових діях, був поранений, потрапив у полон, але йому пощастило звільнитись, навесні 1942 року він прибув до Харкова і почав працювати в газеті «Но¬ва Україна».
Написав чимало поезій, спов¬нених громадського пафосу, впев¬неності, що Україна врешті-решт виборе свободу. Вірші різнобіч¬ного спрямування, здебільшого оптимістичні. Перу Всретенчен- ка належить, мабуть, один з найліпших віршів на тему голо¬домору - «1933 рік»1. Цікавим є історико-фольклористичний, яскравий і образний вірш «За¬порізьке Різдво, рік 1675». Ці два твори можуть бути окрасою будь-якої хрестоматії української поезії (див. Додаток 8).
У Харкові О. Веретенченко зустрівся зі своїм приятелем про¬фесором Миколою Оглобліним. Той розповів йому жахливу істо¬рію, яка сталась з його вчителем і товаришем постом Володими¬ром Свідзииським. Напередодні вступу німців до Харкова Сві- дзинського з іншими «небла- гонадійними» людьми агенти НКВС примусово вивезли з міс¬та і в селі Непокритому (нині Шестакове), що за 40 км від Хар¬кова, живцем спекли у клуні. Це сталося 12 жовтня 1941 року.
М. Оглоблін передав Олексі Веретенченку поетичну спадщи¬ну В. Свідзинського - об’ємний машинопис на 107 сторінок. Ве¬ретенченко впорядкував цей матеріал, дав йому назву «Медо¬збір» і зробив своєю першою публікацією на сторінках «Нової України» під рубрикою «Із спад¬щини В. Свідзинського». Ця пу¬блікація починалася словами: «Як дивний скарб я зберігаю книгу ненадрукованих поезій
мого доброго навчателя» («Мо¬ва Україна», 1943, 11 липня).
Веретенченко співпрацював з газетою і тоді, коли редакція переїхала до Полтави. Звідси він емігрував на Захід, до Німеч¬чини. Там він зустрівся з пись- менниками-земляками: І. Багря¬ним, У. Самчуком, Ю. Шевельо- вим. З 1949 року Олекса Вере¬тенченко жив у США.
На еміграції Олекса Андрійо¬вич змінив своє прізвище. В житті, перед законом він був Розмай, а прізвище Веретенченко залиши¬лось як літературний псевдонім.
Веретенченко жив у Детройті, працював на «Дженерал Мо¬торе», робив винаходи, вдоско¬налення і пишався ними. Не ки¬дав і літературну працю, до якої ставився з особливим пієтетом:
«Поезія - це найвище, що с в світі. З поезією не можна жартува¬ти. Вірші треба писати не так, як говоримо, і це ознака їх вищості. В кожній поезії повинна бути одна думка, а все інше - образи. Писати треба дуже просто».
О. Веретенченко звертав ува¬гу на музичність поетичних ряд¬ків, їх милозвучність, точність рим, він любив вірші «облизані», виплекані. Це поет глибокого психологізму, гармонійності, фі¬лософського мислення.
На еміграції Веретенченко став спокійнішим, обминав гос¬трі соціально-політичні теми. Написав «Дим вічності» (1951), історичну поему «Чорна доли на» (1953), збірку поезій «Замор¬ські вина» (1955), схожу на бу- иінські «Темные аллеи», - все про кохання. Як домінанта його віршів звучить: «Виринають спо¬мини золоті».
О. Веретенченко був коректо¬ром збірки поезій Івана Багря¬ного і зробив для цього видання багато корисного. Зробив віль¬ний переклад українською мо¬вою поеми Байрона «Мазепа», яка вперше була надрукована в № 2 журналу «Український за¬сів» за 1942 рік.
Вражений хворобою, О. Вере¬тенченко передчасно вийшов на пенсію. Наполегливо працював над книгою «Гірке причастя», готував до видання п’ятитомник М. Хвильового, щоденник В. Вин- ниченка, мемуари Г. Костюка, редагував православний журнал, аби на зароблені кошти здійсни¬ти нові видання своїх книжок.
Веретенченко був одружений, мав двох доньок. Листувався зі своїми земляками-харків’янами - Інною Христенко, яку знав ще по воєнній «Просвіті», Василем Боровим. Зовсім природно, що в довіднику «Літературна Харків¬щина» саме Боровий написав статтю про свого друга Вере¬тен ченка.
Взимку 1992 року Олекса Ве- ретенченко вдруге прийнятий до Спілки письменників України, оновленої у незалежній державі.
Помер Олекса Веретенченко (Розмай) 14 березня 1993 року в Детройті. Харківський журнал
«Український засів» відгукнувся на цю втрату, розмістивши скор¬ботну сторінку «Печаль і шана» (ч. 4, 1993). Харківський поет Василь Боровий сказав:
«Світ поезії Олекси Верегенчен- ка, його культура слова є запору¬кою того, що твори його увійдуть у духовний фонд України».
Літературознавець і поет з Полтави Петро Рогач, вражений смертю О. Веретенченка, написав:
Не віриться і серце не сприймає
Слрілу печалі з-за чужинних меж...
Прощай, Олексо, любий мій Розмаю,
Ти не вернувсь додому, але знаю:
Ти в Україні віршем оживеш!
Це були пророчі слова поета. ЗО квітня 2004 року Галина Хоткевич, яка мешкає у Гре- ноблі (Франція), відвідала са¬дибу свого батька Гната Мар¬тиновича Хогкевича у селищі Високому, що під Харковом. Тепер там меморіальний музей, філія Літературного музею.
Відбулась театралізована зу¬стріч з учнями шкіл, а банду¬рист з Канади Віктор Мішалов, заслужений артист України, виконав твір О. Веретенченка «1933 рік», покладений на му¬зику в аранжуванні компози¬тора Гайдамаки.
Через товщу років забуття пробиваються справді величні сплески творчого духу. Поет Олекса Веретенченко живе у Харкові!
ВсретенченкоО. А.//Енциклопедія українознавства. -Т. І.-Л., 1993 -С. 231. Вабак П. «Смолоскип» ОУН на Слобожанщині // Український засіп - 1993. - Ч 2, 5. Шевельов Ю. В Я - мене - мені... (і довкруги)- В 2-х т. - Нью-Йорк, 2001
-ДОДАТОК
О. А. ВЕРЕТЕНЧЕНКО
Харків, «Нова Україна», січень 1943 року
1933 рік
Український збіджений народе!
Україно, мати Січова,
всі твої знамена і клейноди
обікрала, знищила Москва!
Хай шаліють москалі неситі,
Ми не кинем вічне бороття –
Прийде час - і в західному світі
Зійде сонце нашого життя.
А тепер не чути серед степу
Орлього клектання угорі,
Славу про Хмельницького й Мазепу
Не співають сиві кобзарі.
Тільки чути гупання кайданів
В Соловках, в Сибіру, в Колимі
Та козацька нація гетьманів
Гине у московському ярмі.
Де поділись - усмішка весела
І купальські вогнища дівчат,
Де поділись українські села
І садки вишневі коло хат?!
Щезло все в голодному пожарі,
матері дітей своїх жеруть,
божевільні люди на базарі
людське м’ясо людям продають.
Щезло все... і всюди на руїні
Бенкетують п’яні вороги,
українці мруть на Україні,
яничар, як грязі, навкруги.
Ні, ми ще обстанемо, як хмара.
Ні, ми ще ударимо, як грім –
і коли за все приходить кара,
то якої ж кари треба їм?!
Запорізьке Різдво,1675
В небі хмари чорні, як примари,
Місяць, як турецький молодик, -
виборні стамбульські яничари
поспішають в чорний Чортомлик.
В кожного шаблюка, ніж і кремінь,
а на грудях кована броня,
їде хан, вдивляючись у темінь,
і коня арканом підганя.
Будуть стріли сипати у вічі,
будуть рвати тіло на шматки...
Господи, не дай загинуть Січі!
Чуєте? - Прокиньтесь, козаки!
Вогнище на варті догорає,
промайнули тіні вдалині.
Зловороже військо обступає
запорізькі білі курені
.
Грає вітер пісню сумовиту,
а козацтво й досі ще не спить, -
ріже в карги, хилить оковиту,
про чортів і пекло гомонить.
Звівся Шевчик, дивиться в кватирку, -
тільки свиснув, аж присів кобзар:
«Гляньте, хлопці, на різдвяну зірку,
та не бійтесь турок і татар».
«Гей, вставай, - готуймося до бою», -
кошовий засвічує свічки,
на колінах заряджають зброю,
моляться чубаті козаки.
І озвались голосом покари
луки і мушкети вогневі, -
як собаки,гинуть яничари,
і татари гинуть у крові.
Збилися, змішалися докупи
товариство буйне і орда,
йде Сірко - і нехрещеним трупом
до Дніпра дорогу проклада.
Де ти, сонце, хмарою сповите,
засвітися дзеркалом в імлі,
покажи народ нам всього світу
славу української землі!
Мчиться хан без огляду і стриму,
а за ним далеко чути спів,
то в погоню гоняться до Криму
вітроногі коні козаків:
«Знай, невіро, нашу Січ і відсіч!
Не прощають козаки турбот, -
вас було усіх п’ятнадцять тисяч,
а зосталось - тисяча п’ятсот!»...
Із збірки «Заморські вина» , 1974
***
Що кому судилось: долі прясти ниті,
Сонцеві світити, а землі цвісти.
До мети своєї прагне все на світі,
І яке це щастя досягти мети.
Визначено міру матері-натурі,
Камінь і рослина, птах, людина, звір -
Борються невпинно з бурунами бурі,
Плавають, літають - вгору, вглиб і вшир.
1 мені на груди налягає брила,
Радість існування я давно забув
І звестись не сила, глянути не сила,
Скільки тисяч років дома я не був?
Як же ви далеко, простори простерті,
Що такий свіжистий збуджували щем!
На прарідне лоно я вернусь по смерті
Блискавкою-громом, зливою-дощем.
***
Ще пам’ятаю цвіт розмаю
І в небі радісну дугу...
Кажу, а сам немов торкаю,
Цілую землю дорогу.
Де молодість моя безжурна
Майнула - так на світі є!
Колись і Рильський і Сосюра
Пили за здравіє моє.
Я жив у місті сонцеликім,
Був на Тарасовій горі
І з Володимиром Великим
Ловив я рибу на Дніпрі.
У водах Дону і Дунаю
Черпав джерелову снагу...
Кажу, а сам - немов торкаю,
Цілую землю дорогу.
***
Виринають спогади золоті -
Все про вулицю невідому,
Де проходив колись тільки раз у житті
І ніколи по тому.
Сніговіями зір там разили разки
Білих квітів. У цілому світі
Не стрічав я таких. - Про минуле згадки,
Наче рани відкриті.
Інший хтось по тій вулиці хризантем
Ідучи з усієї горлянки
На світанку висвистує солов’єм
(О прекрасні світанки!).
Там нові покоління зросли давно -
Юнаки і дівчата - привіт їм!
Я дивлюсь у вікно і заморське вино
Пахне хмелем столітнім.