ЛЮБЧЕНКО АРКАДІЙ ПАНАСОВИЧ (1899- 1945)
Лркадій Панасович Любчен- ко ще до війни сформувався як письменник і був помітною по¬статтю в літературних і читаць¬ких колах. Автор низки збірок, повістей і драм автономно- романтичного напрямку «Зима», «Буремна путь», «Образа», «Вер¬теп», «Земля горить» га ін. Його «Вертеп», за словами Ю. Шеве- льова, споріднений з «Божест¬венною комедією» Дайте. Сучас¬ники характеризують Любчснка як «вишуканого мініатюриста» на зразок Чехова. Його твор¬чість цінується і тепер, нещодав¬но на полицях книгарень з’яви¬лось його «Вибране».
Народився Аркадій Любчен- ко 8 березня 1899 року в селі Старожитовка Уманської окру¬ги, що на Київщині. Його зав¬жди приваблювали духовні сфе¬ри людської діяльності. В роки громадянської війни працював у пересувному театрі. Першими лі¬тературними творами були вірші, фейлетони, статті, які публіку¬вались у місцевій пресі.
Плідним стає для Любченка харківський період жиггя (1924 - 1934рр.). Разом з М.Хвильови^ та іншими однодумцями він
створив літературну організацію ВАПЛІТЕ (Вільна Академія пролетарської літератури), став її секретарем, а очолив організа¬цію М. Хвильовий. Ціла когорта яскравих українських письмен¬ників працювала тут: М. Яло¬вий, О. Досвітній, П. Тичина, П. ГІанч, М. Бажан, Ю. Яновсь- кий, О. Слісаренко, М. Йогансен, Ю. Смолич та інші. Видавався літературний альманах.
У 1927 році з ВАПЛІТЕ вик¬лючено кілька письменників, а згодом закривають і саму орга¬нізацію.
Любченко створює письмен¬ницьку організацію ПРОЛІТФРОНТ, видає журнал під цією назвою, та не минуло й року, як їх знову закривають, закидаючи на схи¬льність до націоналізму.
Любченкові постійно загро¬жував арешт, але він дивом уці¬лів, пережив терор 1933 - 1938 років.
Німецько-радянська війна за¬стала Аркадія Любченка у Киє¬ві. Починається евакуація насе¬лення, евакуюється і Аркадій Панасович. Він давно зрозумів деспотичний характер СРСР і тому не хотів далі лишатись при цьому режимі. З такими настро¬ями А. Любченко, доїхавши до Харкова, вирішив не прямувати далі й «загубився».
Незабаром до Харкова всту¬пила німецька армія. Була орга¬нізована Міська Управа, а нев¬довзі й редакція часопису «Нова Україна». Аркадій Любченко без
вагань приєднався до новоство- реної редакції і активно сприяв виходу газети.
7 грудня стало своєрідним святом для харківської інтеліген¬ції, бо в цей день вийшло перше число часопису із оптимістич¬ною статтею Аркадія Любченка з програмною назвою «Україна живе» (див. Додаток 5).
Це був недовгий романтич¬ний період на межі виживання. З кожним днем стан здоров’я Ар¬кадія Любченка погіршувався, у нього була хронічна шлункова хвороба, яка загострювалась через відсутність необхідних продуктів харчування (передусім молока, роздобути яке було майже неможливо). Саме в цей період хворого Любченка під¬тримувала і допомагала йому родина Царинників. Проте, не¬зважаючи на хворобу, Люб- ченко виявляв неабияку актив¬ність: в пресі з’являються його статті, він відвідує Міську упра¬ву, Громадський комітет, «Про¬світу».
Залишатись надовго в Харко¬ві Любченко не хотів і все думав повернутись до Києва, де зали¬шилась його мати, квартира, особисті речі, книжки. 9 квітня 1942 року в комендатурі Любчен¬ко отримав спеціальний дозвіл і виїхав з Харкова. «Тепер почи¬нається нове життя» - пізніше напише він у «Щоденнику» про свій від’їзд.
Але сподівання, що в Києві йому буде легше, швидко розві¬ялись: Любченко зіткнувся з пе¬вними непорозуміннями у колі місцевої інтелігенції, знову при¬давила хвороба, працювати і жити було важко.
З Києва А. Любченко їде до Львова, звідти надсилає до Хар¬кова свій рукопис новели про М. Хвильового «Його таємни¬ця». Новела була надрукована в кількох номерах часопису «Нова Україна» і схвально прийнята широкими колами читачів.1
Згодом Аркадія Любченка за¬арештовує гестапо. Йому ставить¬ся в провину те, що перед війною в «Літературному журналі» з’яви¬лась його стаття «Вища раса», де він досить різко характеризував німецьку політику. Цю статтю до гестапо підкинула агентура НКВС. Але, дякуючи впливовим особам, Любченка звільнили.
Після цього він довго знахо¬дився у шпиталі, де його відвідав Іван Багряний, який з великою повагою ставився до письмен¬ника
Йшов 1944 рік. Вінниця вже була в руках червоних, і зі Льво¬ва почався рух на Захід. За до¬помогою владики Мстислава Аркадія Любченка і його архів перевезли до Бад-Кісінгену.
Здоров’я його все погіршува¬лося. Останнім шансом залиши¬тись в живих була хірургічна операція. На третій день після неї, 25 лютого 1945 року, Арка- дій Любченко помер. Поховано його в Бад-Кісінгені (Баварія).
На річницю смерті А. Люб¬ченка Іван Багряний об’їхав чи¬мало таборів у Німеччині, де виступив перед українськими емігрантами з лекціями про сво¬го друга, видатного письмен¬ника України.
Свій чи не найважливіший вне¬сок у справу історичної пам’яті Любченко зробив саме на остан¬ньому егапі свого житгя - 2 лис¬топада 1941 року він почав вести «Щоденник», у якому ретельно занотовував усі події життя в окупованій Україні та воєнній Європі аж до своєї смерті [Літ. 59]. При безперечному суб’єктивізмі в оцінках подій і людей, які часом можуть викликати незадоволення
і навіть обурення у читача, «Що¬денник» залишається безцінним документом епохи війни, бо в ньому присутні безпосередні вра¬ження, замальовки з натури.
Пронизливий погляд письмен¬ника висвітлює такі нюанси, на які не звергають уваги пересічні люди, а сьогодні вони для нас немов археологічні знахідки. Це джерело фактології окупаційного часу, а таких свідчень у літературі обмаль.
Вперше «Щоденник» був опуб¬лікований в торонтівських «Но¬вих днях». Приємно відзначити, що «харківська» частина «Що¬денника» передрукована в жур¬налі «Український засів» 1994-го року (число 6), але все ж унікаль¬ний твір Аркадія Любченка залишався маловідомим. І тільки до 100-річчя з дня народження письменника, у 1999 році, видав¬ництвом М. П. Коця видано повний текст «Щоденника» з довідником імен (383 сторінок).
Цікаво, шо примірник цієї кни¬ги подарував відділу україніки Харківської державної наукової бібліотеки імені Короленка син Любченка Всеволод, саме той, якого у «Щоденнику» Аркадій Платонович ніжно називає Лесиком.
ДОДАТОК
А. П. ЛЮБЧЕНКО УКРАЇНА ЖИВЕ
ХАРКІВ, «НОВА УКРАЇНА», ч. 1,7 ГРУДНЯ 1941 РОКУ
Ходиш вулицями цього великого українського міста і в душі бурхливо юрмляться, вщерть переповнюють душу хвилюючі почуття.
Іноді здається, наче це усе - дивний сон. Просто не ймеш, що вже нема большевиків, що стались знаменні історичні події, яких ти є безпосеред¬нім учасником.
Ось вулицями Харкова крокують частини переможної Німецької ар¬мії. Скрізь видніють зсленаво-сині мундири і шинелі німецьких солдатів, синів найпередовішого в світі народу, що є найкращим другом Українсь¬кого Народу. Це вони скинули з України ярмо жидовсько-московської окупації, і за це їм - наша глибока подяка.
Дивишся тепер на це місто, а думка мимоволі нестримно летить у ми¬нуле, осягаючи величезний шлях боротьби українців за свою волю і дер¬жавність, що міцно пов’язана також із Харковом, центром Слобожансь¬кої України. Сивої давнини повстає довговусий сотник українського ко¬зацтва Харко, що заклав харківську фортецю. Тут наші пращури в гріз¬них боях та важких облогах не раз боронили свою батьківщину проти Москви і татар, тут з давніх-давен земля полита українською кров'ю і всіяна українськими кістками. Уже потім, за лихих часів царату і безо¬глядної русифікації, тут дух боротьби все одно не вщухас, раз-у-раз крас¬номовно стверджуючи органічне національне сство і під час облудного большевизму та геть розперезаного русотяпства, тут однаково зуміла зберегтись закорінена здавна національна суть.
Місто, де подвизався славетний український фільозоф XVIII в. Григо¬рій Сковорода. Місто клясиків української літератури Квітки-Основ’я- ненка, Гулака-Артемовського, Щоглсва, Олександрова, Грабовського, Манджури, Грінченка...
Місто, де під керівництвом відомого Амвросія Метлинського, не зва¬жаючи на всі репресії, діяла славна плеяда українських романтиків (Пет¬ренко, брати Писаревькі та інші). Де так само сміливо діяла друга плеяда письменників, очолювана відомим істориком Костомаровим, і заклала тут початок української періодики. Місто, в якому, попри всі утиски сце¬ни, якийсь час жив і творив наш славетний драматург Кропивницький, що тут і похований, місто таких всесвітньо відомих вчених і громадських діячів, як Потебня, Сумцов, Багалій. Місто одного з найкращих україн¬ських художників С. Васильківського і цілого гурту визначних літерато¬рів пізнішої генерації - О. Олеся, X. Алчевської, Г. Хоткевича, Я. Мамон¬това, М. Плевака та багатьох менш відомих, проте, до краю відданих на¬ціональній справі. їх підтримувала численна сила зовсім невідомих рядо¬вих громадян, з яких чимало за щастя нації накладали життям, ішли до тюрем, виганялись на заслання.
Яскрава і складна біографія цього міста! Воно зрештою виросло на великий український індустріально-промисловий центр, що панує над Донбасом. За нього міцно був ухопився жадібний московський імперіа¬лізм в особі большевиків, намагаючись усіма засобами приборкати, зні¬велювати, зросійщити. Але Харків одразу ж поставив опір, і тут закипіла особливо напружена боротьба. Тут безнастанно переслідували, заареш¬товували, засуджували, висилали, розстрілювали сотнями й тисячами кращих Українців, та це однаково не допомагало. Тут, між іншим, запо¬взято діяв з гуртом сміливих однодумців м'ятежний Микола Хвильовий, що в умовах червоного терору наважився одверто проголосити гасло «геть од Москви!». І тут, як болючий протест і пристрасний заклик до дальшої боротьби, пролунав його смертельний постріл.
А сьогодні на будинкові Харківської Міської Управи кольористо ма- йоріє символ моєї Нації - жовто-блакитний прапор. Знову, по багатьох роках узрівши його, з урочистим тремтінням схиляєш голову, скидаєш шапку.
В будинкові Управи повстає назустріч емблема державносте мого на¬роду - золотий тризуб. І нова хвиля захватних почуттів гаряче стискує серце.
Україна живе!
Скільки ж за цими словами здійснених надій, безмежних перспектив, справжньої волі, сонячного щастя.
Уяві навіть несила одразу охопити все те прекрасне, що його обіцяє сьогоднішнє відродження. Збуджена уява, широко розкриляючись, мчить у принадну далечінь майбутнього. Вона вже бачить плідні українські ла¬ни, які оброблятимуться на нових справедливих засадах і щедро заколо¬сяться хлібами. Численні фабрики, виробні, які по-новому, по- справжньому запрацюють на всю потужність. Величезні скарби наші, здобуванню і розподілу яких буде дано нарешті розумний лад. Рясні школи, наукові і мисгецькі заклади, де вчитимуть нормально, без жидів¬сько-московських знущань і навмисного каліцтва юних душ, де любовно виховуватимуть національно свідомих здорових людей, де буйно розви¬ватимуться таланти нашої Нації. А на сторожі спокою батьківщини ста¬не рідне бойове йозацтво, сповнене славних традицій боротьби за волю, пройняту властивим українському вояцтву духом хоробрості, чесноти і гідності.
І раптом окрилену уяву збиває, перепиняє щось темне, сумовите. Онде височать чорні обгорілі стіни харківських виробень, фабрик, готелів, ма¬газинів, житлових будинків. Провалини вікон мертво зяють, і з нахара- щених уламків ще струменить гіркотний запах тліну.
Безмежне обурення, глибочезний гнів охоплюють усю істоту, коли на¬трапляєш оком на ці руїни і згадуєш нещодавній большевицький відступ. Звичайно, війна є війна, і певні втрати тут неминучі. Але одне діло, коли руйнування виникають природно, просто в процесі самих боїв, - інша ж річ, коли їх з досади, з безсилої злости чинять навмисно. Одне діло бити¬ся із супротивною армією, і зовсім інша річ - воювати проти беззбройно¬го населення, люто мститься йому за свої невдачі та поразки. Саме так зробили большевики, тікаючи з Харкова. Абсолютна більшість цих ди¬ких руйнувань вчинена ними нарочисто за безглуздим, цинічним, гідним лише варварської психології принципом: сам голий піду, але й тебе без сорочки пущу.
Скільки чесних, працьовитих Українців, що так хотіли працювати для нової України, було б залишилось у місті, якби їх силоміць не погнали звідси «червоні».
Хіба ми забудемо, як цим порядним людям під страхом смерти нака¬зано негайно виїздити, як ридали вони, йдучи далі в азіятську неволю, як неслухняних враз брали під арешт, як жадібно полювали на них розлю¬чені агенти НКВД, пильно скрізь шукаючи, безоглядно хапаючи, заляка¬ними табунами спроваджуючи геть?
Куди? Заради чого?
На голод. На загибель.
Ця конвульсійна паніка звалась по-совєтському «евакуацією». 1 це не- чуване насильство в брехливих совєтських інформаціях буде, звичайно, зватися «добровольною втечею населення». Тільки страхом за своє існу¬вання, крайньою безпорадністю, злобою, відчаєм можна пояснити поді¬бну сваволю і брехню.
Хіба ми забуваємо, як під час боїв на околицях міста швидко мчали по кварталах від об’єкта до об’єкта машини, звідки злодійкувато вискакува¬ли патентовані палії з червоними зірками на шапках? Вони поспішно гворили своє чорне діло. Скрізь спалахували величезні пожежі. Гинуло добро, добуте тяжкою працею, але ніхто й не смів підступитися на за¬хист, бо його тут же ждала куля від спеціяльно поставленої варти.
Що й казати, український скарб - чужий для московських і жидівських загарбників. Висмоктували з України всі соки, поки могли, а коли вже не змогли, то, мовляв, - пропадай пропадом!
Але одних псйкеж мало. Запаморочені руїнницькою пристрастю, бо- льшевицькі заправили тут же наказали:
- Руйнуй водогін! Висаджуй в повітря електровню! Знищуй всі запаси хліба!
Ясно, що таке юрливе завзяття могло походити із сумної безнадійнос¬ті: не вдалось по конях, бий по гороблях.
І коли хтось зважився обережно натякнути про залишених на голод і холод харків'янських робітників, червоні комісари аж тепер виявили свою справжню «турботу про пролетаріят», нетерпляче гримнувши:
- Плювать на робітників!
- А жінки, діти, старі люди?
- Плювать і на них!
- Ну, а світ... коли весь світ довідається?
- Плювать нам на весь світ! Нам губити нічого...
- Крім кайданів, за допомогою яких ви панували, - так, безперечно, додасть кожна свідома людина!
1 вони руйнували.
Не забули й про міські мости, щоб ускладнити людям сполучення, не забули й про сад зоольоґічний, випустивши з нього звірів, щоб ускладни¬ти в місті життя.
Але цього теж мало. До краю розгнуздана сваволя, збурення найтем- ніших пристрастей не зупинились уже перед яким завгодно злочином.
Відомо, що за останній час Харків був особливо переповнений політичними в’язнями, переважно Українцями. Сюди потрапляло чимало людей з найменшої підозри, з найдурнішого наклепу. Харків бачив, як їх, зголоднілих, напівживих, тисячами виводили з міста в щільному оточенні горбоносих іюдеїв та собак-вівчарок. Харків знає, як далі за містом їх по¬ступово пристрілювали, дуже просто розвантажуючи гурти заарештова¬них і полегшуючи свій дальший рух.
Але Харків знає і бачив ще жахливіше видовище. Йому позаздрила б уся середньовічна інквізиція, сам славнозвісний Торквемада облизнув би губи. Це було у величезному будинкові колишнього НКВД, де лишались ще сотні в'язнів. Тут справа вирішилась зовсім просто. Енкаведісти міцно замкнули тих людей, старанно облили будинок гасом і підпалили. Вони хотіли одним заходом звільнитися від маси ув’язнених і знищити свої ви¬тончені знаряддя катувань та ріжні компрометуючі документи.
Зойк смертельного сіраху, разючий благальний крик знявся в каме¬рах, коли жертви зрозуміли, що з ними роблять. Лемент і прокльони бу¬ло чути поза будинком, але довкола стояла густа сторожа, запобігаючи будь-яким способам врятувати приречених. їх душив дим, палив огонь, вони безсильно корчились і стогнали так, що здавалось, немов самі стіни, сама земля сходить глибоким стогоном. Вони дедалі конали... Потім над задимленою братньою могилою різко струменів смород обпалених тру¬пів і коли їх одгрібали, свідомість просто відмовлялась сприйняти цей пекельний жах!
Так сама дійсність ще раз переконувала, що московський комунізм існував тільки жорстким насильством і неймовірним дурисвітством. Що ця загребуща, зажерлива азіатчина дорожила тільки своєю кишенею і своїм ситим черевом. Що жидо-московська кліка весь час систематично і немилосердно знищувала тих свідомих людей, які виявили бодай найменше критичне ставлення до совєтської деспотії, і поспішала якомога знекровити, знесилити нашу Україну. Що наприкінці, втрачаючи зовсім владу, ця деспотія дійшла в своїй нищівній люті кричущого шаленства і назавжди закореніла органічну зненависть до себе, вкрила себе найчор- нішою ганьбою.
Недарма харків’яни проводжали большевицьку втечу гнівними про¬кльонами, щоб, мовляв, за тими комуністами земля запалась, щоб вони вже ніколи не вернулись.
Не вернуться! Тепер з ними скінчено рішуче.
Починається у нас нове життя, де кожний чесний громадянин почува¬тиме себе недоторканим, вільним, позбавленим гнітучої облуди і постій¬них знущань.
Передовіше наше громадянство це добре розуміє. Воно віднині неза¬перечно вірить у прихильність своєї долі, і тому кращі харків’яни, Україн¬ці, з таким великим заохоченням, з правдивим завзяттям одразу взялись до відбудови міста, відродження в ньому нормального життя.
Большевики, тікаючи з України, намагалися нашкодити скрізь, де тільки могли. Але скрізь українське населення з такою ж готовністю і рі¬шучістю, як і в Харкові, почало негайно прикладати зусиль до найшвид¬шої відбудови.
Україна хоче і буде жити по-новому, по-своєму.
Україна протягом свого історичного путі не раз зазнавала найтяжчих придушувань і плюндрувань, але ніщо не могло вбити здорової волі на¬шого Народу до державного існування. Україна й зараз, зазнавши багато жертв, утрат і болю, повстає з большевицьких руїн і пепелищ, як той не¬вмирущий славнозвісний Фенікс.
За нами, Українцями, перше слово і діло. Будьмо ж гідними тієї чести зватися Українцями. Будьмо достойними цього визначного моменту і зробимо все від нас залежне, щоб зразково упорядити нашу вітчизну, зміцнювати її єдність, піднести Україну на високий рівень.