Петров Віктор Платоіювич (літ. псевд. В. Домонтович, Віктор Бер)
(1894- 1969)
Відомо, що народився Віктор Платонович Петров 1884 року в Катеринославі. В 1913 році закінчив Холмську гімназію, в 1918 - Київський університет.
Віктор Петров відомий як письменник, літературознавець, етнограф і археолог. Він став одним з групи шістьох українсь¬ких неокласиків (Зеров, Фили- пович, Клен, Рильський, Драй- Хмара). Світ його творів, про¬блематика, вся система мислення абсолютно позбавлені заідеоло¬гізованості й радянських стан¬дартів.
Віктор Петров товаришував з Павлом Тичиною, який присвя¬тив йому свою поезію «Друге рибальське щастя» і називав його «мій приятелю добрий».
Вже з перших творів перед читачем постав цілком заверше¬ний, глибокий письменник. Два твори, «Аліна й Костомаров» [Літ. 66] і «Романи Куліша» (ви¬дані у 1929 - 1930 рр.), відзнача¬ються глибоким психологізмом, вони представили автора як прозаїка європейського масштабу Психологічною є також повість Віктора Петрова «Доктор Сера- фікус» [Літ. 68].
Цікавим с історико-публіцис- тичний твір «Діячі української культури (1920 - 1940)», в якому мова йде про маловідомі факти з життя українських письменни¬ків, а саме про те, як у повоєнній Європі спецслужби полювали на людей [Літ. 67].
За словами Юрія Шевельова, Віктор Платонович Петров з початком війни був евакуйований з Киева разом з науковцями й професорами до Уфи, але за кіль¬ка місяців його мобілізували і відправили на фронт військовим перекладачем [Літ. 114].
Поблизу міста Орел він чи перейшов до німців, чи потрапив у полон - невідомо, але опинив¬ся на тому боці фронту. Перебу¬вав якийсь час у таборі під Хар¬ковом, а звідти був звільнений і направлений у розпорядження відділу пропаганди вермахту на Україні.
Юрій Шевельов зустрічав Віктора Петрова в окупованому Харкові. Працював Петров у приміщенні німецького відділу пропаганди, який розміщувався на Полтавському майдані, у ко¬лишньому Селянському будинку.
Петров завжди був одягнений у військову форму, яка йому зов¬сім не личила. .
«Уніформа виглядала на ньому як лантух, - пише Ю. Шевельов, - його руки були в тих мундирах і штанях мало не циркової незграб пості, а коли при появі офіцера він віддавав честь і цокав одним чере¬виком об другий, важко було стриматися від посмішки».
Ю. Шевельов подає ще такий портрет Петрова під час перебу¬вання в Харкові:
«...Маленький, з кругленьким черепом і широкою лисиною, з примруженими очима, що проник¬ливо дивилися крізь круглі окуля¬ри, з щільно стиснутими вустами, що раптом розкривалися в наївно- дитячій посмішці, коли знаходи¬лось щось, чим можна було пола¬сувати - чи то з харчів, чи то з інтелектуальних лагоминок - вда¬ла стаття, гостра репліка, хитра ілюзія, витончений дотеп...
Цинічний, глузливий, дотепний, повний задумів і безтурботний у найкритичніших обставинах... Пе¬тров уникав дискусій, конфронта¬цій, збіговищ, був обережним і уникав фотографуватися, не нале¬жав до жодної політичної партії. Та обережність, що визначала його поведінку і стиль житія, покидала тільки в редакторській справі. Він міг робити несусвітні речі з руко¬писами, незважаючи на протести авторів. Так і в житті він умів не помічати людей і не шанувати їх, хоч разом з тим був звичайно у до¬брих з ними стосунках».
У 1942 році В. П. Петров став головним редактором журналу «Український засів». Багато ча¬су довелось йому витратити на підготовку виходу журналу в світ. Робота з авторами, пошук нових матеріалів, редагування, папір, фарба - все це стало сен сом його життя. Редакційної ко¬легії не було - все робив сам Петров. З вихідних даних відомо, що журнал друкувався в сумсь¬кій друкарні тиражем 1000 при¬мірників (!).
Перше число журналу вийш¬ло у 1942 році, друге - у листо¬паді, а останнє, четверте, було знищене перед приходом радян¬ських військ у 1943 році.
Журнал відіграв позитивну роль - згуртував письменницьку інтелігенцію міста, був живим словом для 600-тисячного насе¬лення Харкова (і не диво, що всі примірники- швидко розкупову¬вались в кіосках міста).
Співробітник «Нової України» Юрій Бойко написав статтю- огляд першого числа журналу, надруковану 20 червня 1942 року в «Новій Україні», де було зазначено (див. Додаток 3):
«В культурному житті Харкова сталася знаменна подія - вийшло з друку перше число місячника «Український засів».
Друге число журналу від¬кривалось поезіями М. Зерова та Л. Мілича. Рідкісний при¬мірник цього видання збері¬гається у фонді Харківського літературного музею. Вивчаючи його, складається уявлення про атмосферу, яка панувала в літе¬ратурних колах того часу (див. Додаток 4).
Попри всі негаразди військо¬вого часу В. Петров зміг написа- ти і видати в журналі (ч. 2) свій власний твір «Без грунту».
У червні 1943 року він зробив цікаву доповідь «Сучасний стан української поезії» на проведе¬ній журналом конференції укра¬їнських письменників. Доповідь була надрукована 20 червня 1943 року в газеті «Нова Україна».
Віктор Петров, як і всі, хто «співробітничав» з німцями, емі¬грував на Захід у 1943 році. Брав участь в літературному житті повоєнної Німеччини, редагував журнал «Арка». Виїхати до США або до інших країн «вільного світу» йому або не вдалося, або він сам не схотів.
18 квітня 1949 року в поме¬шканні мюнхенського Швабін- гу Петрова захопили агенти спецслужб і таємно вивезли в радянську зону окупації. Проте Віктор Петров не був репресо¬ваний, навпаки - відновилась його діяльність в науковій сфе¬рі, в археологічних журналах друкувались його статті.
В Радянському Союзі Віктора Платоновича Петрова зробили героєм, у травні 1965 року його було нагороджено орденом Віт¬чизняної війни першого ступеня.
Ю. Шевельов робить припу¬щення, що десь у 30-х роках В. Петрова було завербовано в донощики. З цим припущенням згодна і Соломія Павличко у сво¬їй передмові до романів Віктора Петрова, виданих у 1999 році. Та все ж цс тільки припущення 1 постать В. П. Петрова у різних джерелах оцінюється по-різному: від агента КДБ до жертви тієї ж організації.
Творча спадщина В. Петрова і досі є об’єктом зацікавлення літе¬ратурознавців, культурологів, на нього посилаються, цитують [Літ. 22].
Помер Віктор Платонович Петров у 1969 році, похований у Києві на Лук’янівському військо¬вому кладовищі.
У жовтні 2004 р. в Дніпропет¬ровську була організована уні¬кальна виставка, пов’язана з жит¬тям і творчістю Віктора Петрова.
Петров В П. І І Енциклопедія українознавства. - Т. 6. - Л., 1996. - С. 2037