Сапіцька Зоя Олексіївна (?- 1944)
Про цю жінку, активного ді¬яча харківської «Просвіти» за часів окупації, в довідниках та енциклопедіях зараз нічого не знайдеш.
Зоя Сапіцька, росіянка за по¬ходженням, народилась в родині російського священика Булгако¬ва в далекому селі Орловської губернії. Ії молоді роки пройшли недалеко від тих місць, які були рідними для І. С. Тургенева і які він змалював у своїх «Записках охотника».
Отримала освіту Зоя Сапіцька на історико-філологічному фа¬культеті Вищих жіночих курсів у Москві, де серед викладачів бу¬ло чимало видатних діячів Росії. В 1891 році вона вже була одру¬жена з українським патріотом Віктором Сапіцьким, родом з Полтавщини. Сапіцький, з дип¬ломом юридичного факультету Московського університету, че¬рез свою політичну «неблагона- дійність» був вимушений їхати працювати не до себе на Пол¬тавщину, а до російського Сара¬това, де зайняв посаду інспекто¬ра дрібного кредиту. З початком революції подружжя, звичайно, кинулось на Україну, у вир подій. Молода вродлива Зоя Сапіцька всотала в себе Україну, а Україна прийняла її.
Відгриміли буремні 1917 — 1919 роки, і сталося так у рево¬люційному вирі, що Віктор Са- піцький мусив емігрувати сам, а Зоя Олексіївна з дочкою Лесею зосталась в Україні. В Полтаві вона була членом кваліфікацій¬ної педагогічної групи в Першій українській гімназії, викладала українську мову і літературу.
Зоя Сапіцька пережила роз¬гром інтелігенції в Полтаві в 20-х роках, коли це чарівне, романтичне місто було вираз¬ним громадсько-політичним осе¬редком Лівобережжя. Вона гай¬нула на Донбас, а потім до Хар¬кова. Тут і виявила Зоя Олексії¬вна свою енергію, великий гро¬мадський темперамент і глибоку культуру.
Залишившись в окупованому Харкові, Зоя Сапіцька активно працювала на громадських за¬садах у «Просвіті». Вона була надійним помічником Василеві Дубровському, виконувала вели¬чезний обсяг завдань, від підго товки зборів до пошуків та роз¬поділу харчів для членів «Про¬світи». Добути десь пів-мішка пшона для голодних людей, ор¬ганізувати їх для проведення якихось заходів, зібрати разом розпорошених, забутих у розби¬тому місті культурно свідомих громадян - це було її повсякден¬ним клопотом.
Війна робить буденними і не¬значними мільйони людських трагедій, але те, що ірапилося з Зоєю Сапіцькою після того, як вона залишила Харків і подалась на Захід, глибоко схвилювало ба¬гатьох її харківських друзів.
Восени 1944 року, відрізана волею долі від своєї доньки, яка вже була в Європі, вона з ви¬падковою групою людей проби¬ралась зі Львова на Захід. Од¬ним з проміжних етапів пере¬прави було словацьке село Це¬сари Медоварні. Тут її разом з кількома іншими подорожніми захопили комуністичні парти¬зани. Без суду і будь-якого слід¬ства, без обгрунтованих обви¬нувачень та незважаючи на об’єктивні виправдання, цю вже немолоду, безборонну жін¬ку безжалісно розстріляли...
З великою теплотою і пова¬гою пише про 3. О. Сапіцьку Олександр Семененко [Літ. 93]:
«Є такі щасливі жінки, яким невблагованна рука часу не може відібрати принадних рис моло¬дості. Зої Олексіївні вже було по¬над п’ятдесят років, але в її гар¬них ясних очах, в тонких рисах обличчя, в привітному, відкри¬тому характері продовжувала жити її молодість».
Юрій Шевельов [Літ. 114]:
«У безпосередньому контакті з кожним, хто приходив [до «Про¬світи» - P. P.], була Зоя Олексіївна Сапіцька. Вона нас годувала, ма¬ло не доглядала, знала кожного, кожному мала привітне слово й щиру посмішку, ми були для неї мало-мало не діти. Але в тому не було сентиментальності чи вболі¬вання. Просто вона була одна з нас, а ми були її родина... Вона стала українкою з покликання, з потреби мати шляхетну життєву місію, з вирозуміння до тих, хто належав до категорії underdog».
Сємененко О. П. Харків, Харків... // Березіль. - 1992.
Шевельов Ю. В Я - мене - мені... (і довкруги): В 2-х т - Нью-Йорк, 2001.