Почалася зима, мої прогулянки на лоні природи стали не такі цікаві як влітку, тому я став частіше відвідувати сільський клуб. Тут мене всі знали, я ж, не всіх людей знав. Одного разу зі мною розмовляли три дівчини. Щось дивне було в розмові дівчат зі мною. Вони ніби мене давно знали, але в таких ситуаціях, яких в моєму житті не було. Я рідко ставлю співрозмовникам питання, а, помітивши щось дивне і цікаве, зовсім не показую свою зацікавленість. Це розташовує співрозмовника до довіри, і заспокоює його, якщо він проговорився і мимоволі розповів мені ретельно приховуваний життєвий епізод. Дівчата помітили щось дивне в тій інформації, якою вони володіли про мене.
– Як правильно звучить твоє прізвище, ім'я та по батькові? - запитала одна з дівчат.
– Бабіч Володимир Олександрович.
– Скільки тобі років і звідки ти приїхав до нас?
– Я з Донецька, мені 26 років.
Дівчина повернулася до своїх подруг:
– Так це ж дві людини з одним і тим же обличчям, і з одним і тим же ім'ям! Тільки той Володя, якого ми знали раніше, на два роки молодший.
Виявилося, що мій двійник живе в Маріуполі, і бував у Темрюці. Дівчата бачили мого двійника, спілкувалися з ним неодноразово, але до кого він приїжджав, вони не знають.
З цього часу в різних населених пунктах я буду отримувати повідомлення про тісні контакти людей з моїми двійниками, які живуть в різних населених пунктах. До мене підходили незнайомі мені люди, вітали мене і починали розмовляти зі мною, як зі старим знайомим.
– Вибачте, але ми з вами не знайомі.
– Як не знайомі?! Тебе звуть Володя, і ти живеш на вулиці Пінтера. Останній раз я розмовляв з тобою позавчора.
– Так. Мене звуть Володя. Я живу на Текстильнику, але тільки по вулиці Терешкової, і бачу я тебе вперше.
На здивованому обличчі співрозмовника з’явився вираз, по якому було видно, що він не повірив мені і тепер вирішує питання – чому я відмовляюся від знайомства?
Подібні повідомлення з невеликими розбіжностями я буду отримувати все частіше. Повідомлення дивні, цікаві, але вони мене поки що не хвилюють. Повідомлення про двійників я відніс до цікавих збігів буття, і не більше. Ґрунтовно зацікавлюся я закономірністю буття своїх двійників через двадцять п'ять років і отримаю про це більш повну інформацію у межах особистих інтересів. У подальшому своєму оповіданні я трохи відкрию таємницю двійників, але тільки в тих межах, які можна відкрити широкій публіці на огляд. До глибокого мого жалю, я змушений багато чого приховувати від людей тільки лише тому, що людство залучено в гру «гігантський лохотрон».
Надія Климівна, завідуюча справами сільського клубу, запропонувала мені зайнятися серйозною справою, тобто поставити спектакль, а я з радістю погодився. Їй подобається героїко-патріотична тема, а мені ця тема противна, бо в політиці інтернаціоналізму є багато показушного, брехливого. Ми вирішили, що вона готує виставу на свій розсуд, а я їй допомагаю. Я ж готую спектакль за своїм вибором, а вона мені буде допомагати. Вона вибрала серйозну п'єсу на тему радянського способу життя в селі, а я вибрав собі п'єсу «Сватання» Кропивницького Марка Лукича.
П'єса мені сподобалася з багатьох причин. П'єса українською мовою, де яскраво і правдиво показано побут українських селян. П'єса гумористична, але немає в ній політики, збочень і сарказму.
Жениха грати буду я. Роль нескладна, відповідна моїм акторським здібностям, але треба знайти людину на роль «дядька Максима», особистість неординарну. Знайти людину, здатну виконати цю роль, можна, але попрацювати з ним потрібно багато. А де знайти карикатурну «наречену», і хто з дівчат погодиться зіграти добре роль дури? Питання надзвичайно важке. Не було в Темрюці ні однієї дівчини, яка хоча б наполовину відповідала моїм вимогам.
У свою виставу на головну роль Надія Климівна вибрала високого, стрункого, видного і серйозного хлопця, Миколу Бахмацького. Вона вибирала актора на роль керівника радянського підприємства за тими ж критеріями, за якими за радянських часів на пост державного чиновника високого рівня висували особистість схожу на статую Будди і не розумнішу її. Радянський керівник повинен бути величезного зросту, мати масивну фігуру і сильний голос. Також він повинен вміти виражати мовчазну глибокодумність, а промови виголошувати під диктовку. Повинен користуватися заздалегідь заготовленими і перевіреними фразами і не намагатися проявляти свій інтелект перед тими, хто висунув його на високий пост. Він повинен своєю амбіцією і амуніцією придушувати який би то не був прояв розуму у підлеглих йому людей. Розумом у дурних людей авторитет не завоюєш, тим більше, в країні, яку «розумом не збагнути». Який народ, такими мають бути і керівники, тільки більш масивніші і агресивніші. У нормальної людини амбіційна туша дурного керівника викликає огиду.
Микола Бахмацький був, не тільки високого зросту, але і розумом він не поступиться нікому, тому вистава не «пішла». Я запропонував Надії Климівні знайти на роль радянського керівника людину з посередніми інтелектуальними здібностями, а незавидну роль листоноші довірити Миколі Бахмацькому. У новій ролі Микола розкрився, і другорядну роль, ледь помітними рухами, легкими змінами вимови слів, зробив в міру комічною і приємною. Появу Миколи на сцені в новій ролі глядачі зустрічали радісними усмішками. Потрібні вроджені внутрішні дані, ті, які глибоко заховані в людині. На сцені така людина відкриває свої незатребувані життям можливості і тоді відбувається сплеск таланту.
Я не зміг знайти підходящу кандидатуру на роль нареченої у виставу «Сватання». Наречена повинна володіти такою величезною фігурою, щоб змогла «перекинути через хату п'ятипудовий мішок». Потрібно зіграти меркантильну дуру, але яка жінка погодитися грати карикатуру на жінку?
«А якщо цю роль зіграє чоловік?» - майнула в мене думка. У місцевій «Чайної» працював кухарем Віктор Кравченко, родом з районного центру Володарське, і він володіє поетичними здібностями. Я запропонував йому зіграти роль нареченої, а Віктор, подумавши трохи, погодився.
Щовечора йшли репетиції, шліфувалося вимова і інтонації, а спектакль потроху набував свого обличчя, але родзинка вистави в вигуку нареченої «і-ги-ги», що виражає крайню дурість людини, у Віктора не виходила.
– Віктор, я знаю, як треба вимовити цей вигук. Я його чую внутрішнім вухом, але передати його не можу, бо не можу вимовити його так, як чую. У цьому вигуку ти повинен передати весь інтелект нареченої. Цей вигук, як унікальний мазок у картині талановитого художника, без якого картина стане бляклої і нецікавою. На околиці нашого села відокремлено від інших сільських будівель стоїть будинок. У цьому будинку живе сімейство на прізвище Киянські. Вони своєю ментальністю різко відрізняються від звичайних людей. У них є дочка Маша. Їй близько тридцяти років. Вона не вміє ні читати, ні писати, і не може відрізнити п’яти рублеву купюру від десяти рублевої. Зростом вона, два метри, а у плечах, близько метра. Обличчя велике, і рот величезний, а губи товсті. Ходить, підстрибуючи, при цьому робить метрові кроки. Працює за п'ятьох і не знає, скільки вона заробила, і що можна за це купити. Кожне своє слово або речення закінчує вигуком «ги-ги», що повинно б позначати сміх, але красномовно говорить про її інтелект. Тобі треба б її побачити, бо вона є прототипом героїні, яку ти повинен зіграти на сцені. Вимовляти вигук дурості в нашій п'єсі треба не так, як це робить Маша Киянська, але я впевнений в тому, що, побачивши Машу, ти здогадаєшся, з якою інтонацією треба вимовляти улюблений вигук нареченої у виставі.
За тиждень після того як я дав Віктору пораду, про яку я вже й забув, на черговій репетиції несподівано для мене Віктор виголосив потрібний вигук. Я заплескав у долоні, даючи сигнал про зупинку репетиції. У подиві всі спрямували на мене свої погляди.
– Віктор, як?! Яким чином ти здогадався, як саме треба вимовити цей дивовижний вигук?! - радісно вигукнув я.
– Та був я в гостях у Киянських і бачив Марію. Поговорив з ними і прекрасно зрозумів, який вигук повинен гранично точно передати крайню дурість нареченої, - посміхаючись, відповів Віктор.
– І під яким же приводом ти завів з ними розмову?
– Я відрекомендувався журналістом районної газети і сказав, що прийшов поцікавитися, як вони платять за радіоточку. Я сказав їм, що радіо, поки дійде по проводах до їхнього будинку, вже не те, що треба. Будинок Киянських є останнім на радіолінії. Радіо люди розбирають і, якщо порахувати те, що залишається, тоді не Киянські повинні платити за радіо, а навпаки, їм повинні доплачувати. Уяви собі, вони повірили цій дурній легенді. От смішно!
– Буде тобі «смішно», якщо Киянський піде добиватися справедливості. І від районної газети можеш отримати «премію» за насмішку над довірливими людьми.
Ніс у нареченої повинен бути «як курок вид старовинного ружжа». Ніс я зробив з пап'є-маше в міру, щоб було смішно і не карикатурно. У мистецтві «перегнути палицю», означає «запороти» весь спектакль. Вийшло відмінно! Я стою поруч з Віктором, і не видно, що ніс у нього бутафорський.
На роль «дядька Максима» Надія Климівна запропонувала свою кандидатуру і наполягла на своєму рішенні. Після першого спектаклю я категорично від нього відмовився, заявивши, що конюх, будучи обраним главою уряду, повинен вести себе як глава уряду, а не як конюх. Надія Климівна вибрала самовпевненого чоловіка, який в повсякденному житті самостверджувався на невідповідному його інтелекту рівні, тому на сцені він виглядав так само карикатурно, як і в житті, але викликав своєю поведінкою не сміх, а огиду. Прем'єра вистави пройшла непогано, але «дядько Максим» був тим відром дьогтю, за якого не видно було й натяку на мед. Замінив я його актором, що грав роль батька нареченого.
Я вибрав на роль «дядька Максима» непомітного, сірого в побуті чоловіка, внутрішня сутність якого говорила про його приховані можливості. Чоловік розкрився і грав роль так чудово, що викликав у залі хвилі сміху й поваги. У мистецтві «перегинати палицю» непристойно. Мій обранець зіграв роль людини, яка намагається завоювати серед людей авторитет, але весь час невдало, а це смішно. Герой вистави має серед людей авторитет своїм брехливим знанням, люди йому вірять, а це вдвічі смішно.
Роль батька звільнилася, і не було пристойної кандидатури на цю роль. Я запропонував її Віктору. У першій частині вистави Віктор грав батька нареченого, а в другій частині наречену. Вийшло чудово! Спектакль пройшов з великим успіхом. На прохання глядачів ми досить часто ставили цю чудо-п'єсу Кропивницького.
На провідні ролі в спектаклях я готував дублерів на випадок відсутності з яких-небудь причин провідного актора. Надія Климівна була противником дублерів, вважаючи цю обережність зайвою. За моєю пропозицією ми розпиляли на невеликі частини декорації, і тепер можна було зручно перевозити їх на виїзні спектаклі в інші населені пункти. У нас з'явився досить пристойний набір вистав, і ми тепер їздили зі своїми спектаклями по Володарському району.
З 1963 року я щоосені сильно хворію. Доктора визнавали у мене гастроентероколіт. Я кілька разів лягав у місцеву лікарню Темрюка, побудовану ще до революції, з високими вікнами і просторими палатами. Мене завжди поміщали в окрему палату, де я лежав на самоті. У палаті було двоє дверей, одна з яких виходила в коридор, а друга у двір лікарні. Одяг у мене не забирали, тому я щовечора міг вільно ходити в клуб на репетиції, а вдень я ходив на прогулянку в колгоспний сад. Через сад проходила високовольтна лінія. На одному стовпі висіла табличка з перехрещеним кістками черепом і написом «Не залазь, бо вб'є». Я зняв зі стовпа табличку без певної мети і в роздумах повернувся в палату. У палаті я повісив табличку на спинку ліжка і ліг спати.
Прокинувся я від громового реготу. У палаті стояв зі своєю свитою Борис Ізмаїлович, головний лікар місцевої лікарні. Побачивши на спинці ліжка табличку з написом «Не залазь, бо вб'є!», Борис Ізмаїлович, впершись руки в боки, голосно реготав:
– Ти не тільки на сцені, а й у житті комедіант!
З-за спини головлікаря медсестри погрожували мені кулаками.
– Борисе Ізмаїловичу, я втретє потрапляю до вас у лікарню. Кожного разу Ви мене поселяєте в окрему палату. Не прописуєте ніяких ліків, а на восьмий день виписуєте мене з лікарні. Чому так?
– В окрему палату з виходом у двір я тебе, Альберт, розміщую для того, щоб ти був вільним у будь-який час доби і міг ходити в клуб на репетиції. Це добре ще й тим, що хворі в лікарні не помічають те, що ти знаходишся на особливому положенні. Це виключає і непотрібні розмови. Одне і те ж терапевтичне захворювання у різних людей треба лікувати різними ліками і з різною дієтою. Це тому, що у людей різні внутрішні конституції. Гастроентероколіт на сьогоднішній день вважається невиліковним захворюванням. Є в Москві і в Донецьку лікарні, що спеціалізуються на цьому захворюванні, але потрапити в ці лікарні можуть тільки небагато з обраних. Голова місцевого колгоспу, герой соц. праці Янченко, заразився цим захворюванням під час війни на Далекому Сході. У нього є величезні можливості, не такі як у тебе, але і йому досі не вдалося позбутися від болісного захворювання. Який сенс у тому, що я буду тебе труїти ліками, прекрасно знаючи, що користі від них не буде? Тому я не прописую тобі ніяких ліків, а протягом восьми днів в спокійній обстановці твій організм сам знаходить собі ліки. Ти сам це відчуваєш, і кожного разу виписувати з лікарні в хорошому стані. Невже я неправий?
Борис Ізмаїлович назвав мене Альбертом, по імені одного з тих героїв, яких я грав на сцені. А втім, інформаційний код звукосполучення «Альберт» не суперечить інформаційному коду звукосполучення «Володимир». Є незначна відмінність у характеристиці цих інформаційних кодів, але це вже не так важливо.
Город у сестри був вузьким і довгим. Розташований він був вздовж берега річки. Тут же починався і невеликий ставок. На воді я спорудив кілька плавучих острівців з очерету і соломи. В останні теплі осінні дні я посіяв на мокру солому на плавучих острівцях редиску і редьку. Вони зійшли, і стали повільно підростати під променями останнього тепла осіннього сонця. До новорічного свята я врожай з плавучого городу не збирав. Незадовго до нового року я в нашому театральному колективі пообіцяв на святковий стіл після концерту принести свіжу зелень зі свого городу. Мені ніхто не повірив. Як так, в такі сильні морози, свіжа зелень з городу?! Я зібрав частину врожаю на святковий стіл додому і відніс обіцяні овочі в клуб. Здивуванню не було меж! На величезних, великих і тугих листках редиски і редьки були крижані кірки, а плоди були великі й соковиті, з приємним сильним ароматом. Вода віддає овочам своє тепло, а солома охороняє їх від морозів. На листях овочів були крижані кірки, але вони були пружними і соковитими.
Після Нового року в районному центрі Володарське проводився районний огляд художньої самодіяльності. На огляд ми приїхали з п'єсою Кропивницького «Сватання». У перерві після першої частини п'єси треба було змінити декорації. Також треба було переодягнути Віктора і змінити грим на його обличчі, тому що він грав до перерви батька героя п'єси, а після перерви наречену героя. На сцені поруч зі мною стояли незнайомі хлопець і дівчина, і спостерігали за нашою метушнею. Я був зайнятий установкою декорацій. Мені знадобилася допомога, і я звернувся до вже переодягненого і загримованого в наречену Віктора:
– Віктор, подай, будь ласка, молоток.
Від незнайомої дівчини я почув здивований вигук:
– Так це хлопець!?
У списку акторів, із зазначенням виконуваних ними ролей, ми вказали, що батька нареченого грає Віктор Кравченко, а наречену жениха грає Вікторія Кравченко. Список був поданий в журі. Хлопець з дівчиною, що стоять на сцені поруч зі мною, виявилися представниками журі.
Наш обман був розкритий. По закінченню огляду нам оголосили, що перше місце нам не присудили, тому що п'єса була не на героїко-патріотичну тему. Друге місце нам не дали, тому що один актор не має право грати дві ролі. Третє місце нам не дали, тому що жіночу роль грав чоловік. Але, незважаючи на все це, наш спектакль виявився найкращим на огляді, тому нам вирішили дати заохочувальну премію.
Після районного огляду художньої самодіяльності Надія Климівна категорично відмовилася ставити на сцені «Сватання» Кропивницького, тому що отримала догану в райкомі партії за український націоналізм. П'єсу вибирав я і готував її я, тому за невдачу на огляді і за догану винен один я. Так мовчазно вирішила Надія Климівна. Вона запропонувала мені зайнятися невеликими п'єсами Чехова, а сама потай від мене, готувала грандіозний спектакль на радянську тему.
До мене підійшли дві дівчини і сказали мені про те, що Надія Климівна готує виставу і не бажає звертатися до мене за допомогою.
– Обійдемося без нього. Подумаєш, талант знайшовся! - сказала вона в групі наближених їй людей.
Для мене таке повідомлення рівносильне торішньому дощу. Свинарка, вона і в уряді буде свинаркою, а не тільки в клубі. Я був без звичного для мене заняття. Я нудьгував, відмовившись від запропонованих мені п'єс Чехова, так як дії в них карикатурні й нереальні. Я приходив на танці і в кіно.
Настав день прем'єри спектаклю, підготовленого Надією Климівні. Криклива реклама і авторитет нашого колективу викликав у місцевих жителів підвищений інтерес до спектаклю. Квитки були всі продані, зал набитий глядачами вщерть, а хлопець, запрошений Надією Климівні на роль головного героя, на спектакль не з'явився.
До мене підійшли дівчата і сказали:
– Володя, виконавець головної ролі не з'явився.
– Сталося те, що й повинно було статися. Він не прийде. Я доводив Надії Климівні, що на головні ролі треба готувати дублерів, але вона сказала, що я високої про себе думки і занадто заумно себе веду, - відповів я і вийшов в засніжений коридор клубу покурити.
У коридорі я сів у крісло, в глибині душі переживаючи про глядачів і про колектив, обпльований нерозумними діями самовпевненої дурної жінки. Мені б повернутися і піти додому. Це було б справедливо, бо Надія Климівна була б покарана за свою пиху, але для мене суспільні інтереси завжди були понад усе. Я вірив в розум людини і виправність дурно вихованих людей, але на цьому завжди програвав. Негідники виправленню ніколи не піддавалися, вважаючи мої поступки і вмовляння моєї дурістю і своєю перемогою. Негідники завжди вигравали, прикидаючись, що визнали свою провину і прагнуть до виправлення. «Горбатого могила виправить» - говорить народна мудрість, яка ніколи не помиляється. Знав би я, що за цим піде, пішов би додому без зволікання. До мене прибігли три дівчини:
– Володя, Надія Климівна плаче. Вона каже, що тільки ти зможеш виручити колектив з біди і зіграти цю роль.
Ну от, «її величність» завідуюча сільським клубом, не може піти на таке приниження, щоб вибачитися переді мною і визнати свою провину. Або, хоча б без вибачень, особисто попросити мене виручити її.
– Яким чином я можу виручити її, якщо я не знаю навіть теми вашого спектаклю, не кажучи вже про сценарій?
Дівчата втекли. Я курив. За пару хвилин я піду додому. Але, «не тут-то було», бо знову прибігли дівчата і принесли книгу:
– Володя, ось, читай. Надія Климівна просить. Вона каже, що ти зумієш.
– Люди вже півгодини сидять в залі, в очікуванні початку спектаклю. Скільки ще мине часу, поки я прочитаю політичну ахінею? Знайдіть Люду. У неї м'який низький голос. Умовте її, щоб вона мені суфлірувала.
– Ой, ми зараз зробимо! Ти читай.
Я побіжно переглянув сюжет, вихопивши деякі особливості, та ознайомився з темою вистави, а за п'ять хвилин я пішов на сцену. Грати мені довелося в тому одязі, в якому я прийшов у клуб, так як мені не було у що переодягнутися. Сімдесят відсотків усього часу, задіяного у виставі, доводилося на мої репліки. Спектакль пройшов для мене як в тумані, з якого я нічого не запам'ятав.
– Все було відмінно. Тільки не зрозуміло, чому керівник великого радянського підприємства був одягнений в стильний, модний одяг, - таку оцінку акторам дав спектаклю представник місцевої влади.
Актор на сцені, незнаючий роль, яку він грає, виглядає гранично нерозумно. З великими труднощами я можу уявити собі, яким же тупим, загальмованим керівником радянського підприємства я виглядав на сцені! Глядачі сприйняли нормально, значить, я грав типового радянського керівника.
Окрилена успіхом, який Надія Климівна, безумовно, віднесла на свій рахунок, вона зробила підряд декілька виїздів в інші населені пункти, не давши мені часу для вивчення моєї ролі у виставі. Знову і знову на виїзд і жодної репетиції. Мене розтоптують, ганьба! У цих виставах я відчував себе дурником. Можете мені не вірити, але я до сих пір не пам'ятаю нічого з цього ганебного для мене спектаклю. Обурений до межі поведінкою завідуючої клубом, я заявив:
– Досить, Надія Климівна, на чужому жеребці в рай їздити. Я йду. Крутись сама, якщо тобі це вдасться.
Після мого відходу діяльність колективу художньої самодіяльності припинилася. Хіба можна такий колектив назвати самодіяльністю? Ні, і ні, тому що колективом керувала надзвичайно самовдоволена особа.
Я не уявляю, наскільки важко зніматися в кіно. Як можна грати без глядача? Це не для мене. Якщо глядачі дивляться виставу як свідки з оцінкою дій акторів, тоді спектакль може бути хорошим або ж поганим, але не відмінним. Глядачів треба позбавити можливості ставитися до спектаклю критично. Глядача треба втягнути в спектакль, зробивши його дійовою особою спектаклю. Треба зробити так, щоб глядач забув про власне існування і жив життям спектаклю. Актор і зал – це невіддільне. Я вийшов на сцену. Я дихаю – дихає зал. Мене вдарили, я застогнав. Застогнали і в залі – їм боляче. Я вмираю, вмирають і в залі. Ось воно, єднання! Іноді, зрідка, я не відчував єднання з глядачем. Я був окремо, а зал окремо від мене – ми чужі. Я внутрішньо напружувався і починав самобичування:
– Ой, ти ж і скотина! Ти ж і мерзотник!
Нагнітаючи зло на самого себе, я піднімав свою енергетику, а за пару хвилин з'являвся контакт із залом – слабкий, але початок є. А ще за дві хвилини я знову в єдності з залом.
Зал треба поважати і шанобливо ставитися до глядачів, а не фамільярничати з глядачами, звертаючись з ними як з пацієнтами дурдому. Так роблять сучасні горе-актори естради, які називають себе «зірками». Звьоздами? А може треба це слово вимовляти інакше, змінивши деякі в ньому звуки? Тоді назва буде відповідати істині, тому що, як актор оцінює глядача, така й ціна самого актора. У залі театру сидять нормальні люди, бо попа в театр не ходить.