«Сивий ранок впав на місто синє.
Камінь спав – лиш дощ зітхав у ринвах.»
(Майк Йогансен)
У цій країні всі міста сині:
Чи то у серпанку, чи то нині смог.
Були колись в імлі, бо замріяні,
Нині зітхає дощ. Нині війна.
Люди розучились плАкати.
Нині плакАти: якщо не на стінах,
То в душах. І кожне серце мішень.
І скляноокі зайди по закону інстинкту
Бачать людей, як здобич.
Якийсь юнак
У якого замість думок
Завчені фрази,
Замість почуттів кокаїн,
Приїхав на війну, про яку мріяв
Ще з пелюшок, бо країна
У якій його ростили
Хвора на обидві півкулі
Свого черепа гідроцефального.
Він так любив убивати,
А нині їде додому
У тісному ящику
Наковтавшись свинцевих слив.
Якби хто спитав: «Навіщо?»
Він би не пояснив,
Бо думати його ніколи не вчили,
А лише вірити вождю-ерзацу
Та пожованому цитатнику.
Позавчора він був шмаркачем,
Вчора легіонером
Потворної імперії казарм,
А сьогодні просто тіло
Заколочене в ящик,
Яке везуть через кордон,
Завтра його зариють
Глибоко в глину
Таємно, без слави почестей.
А місто так і лишилося синім…
І трохи замріяним – як завжди…
Примітки:
Це я про Белфаст та Ольстер, про солдат Британської імперії та про події 1969 року. А ви про що подумали?