(На світлині Володимир, 25 років. Жовтень 1965 року)
У травні 1965 року міста Донецьк я переїхав жити в селище Новотроїцьке, Волноваського району, Донецької області. У цьому селищі, з 10-го листопада 1951 року по червень 1953-го, я вчився в українській школі. Тут у мене є родичі та друзі. Сюди я часто приїжджав з Донецька на вихідні дні в ранні роки своєї молодості. Мене сюди тягнуло, і приїхав я сюди, не замислюючись про те, як довго буду тут жити.
Новотроїцьке складається з двох населених пунктів, розділених кар'єром. У західній частині Новотроїцька знаходяться промислові підприємства. Це робоче селище, котре називається «Госпосьолок». А в східній частині Новотроїцька був колгосп і авторемонтне підприємство для колгоспів і радгоспів Донецької області.
У кар'єрах Новотроїцька видобувають вапняк і металургійний доломіт, без якого мартенівські печі працювати не можуть, а поклади металургійного доломіту на земній кулі багатими не назвеш. Доломіт цінний високим вмістом в ньому магнію. За шкалою міцності він трохи поступається корунду. Залягає доломіт кущем, подібно кімберлітовим трубам.
За іронією долі, або з російської звички рубати гілку, на якій сидиш, селище Новотроїцьке розташували в самому центрі доломітового куща. До 1965 року доломіт навколо селища вибрали кар'єрним способом, а найцінніші і основні запаси доломіту знаходяться під селищем. Якщо знести селище заради доломіту, то вартість його зросте до вартості золота. У слов'ян скрізь і в усьому так - «спочатку створюємо проблеми, а потім з величезним зусиллям вирішуємо їх, за що і отримуємо нагороди». Цікаво виходить – чим гірше виконуємо свої обов'язки, тим більше маємо на своєму лахмітті орденів і медалей. Навіть мавпу медалями не нагодуєш, а слов'янин заради блискучих брязкалець згоден працювати безкоштовно. Це вже рівень ментальності нижче мавпи.
У Донецькій області є алмази. У стародавні часи в гирлі річки Кальміус знаходили алмази, вимиті річкою в Азовське море. Сама назва річки говорить багато про що. Науковці намагаються знайти визначення назв річок Міус і Кальміус в стародавніх мовах Азії і не можуть прийти до єдиної думки. Якби вчені мужі шукали визначення назв цих річок в західноєвропейських мовах, тоді сумніви розвіялися б як туман під яскравим сонцем.
Галли, корінний народ Європи, були в цих краях першопоселенцями, і вони дали назви місцевим річкам. У галльській мові слово «Кальміус» однозначно має визначення «Малий канал». Визначення чисто практичне, бо річка Кальміус до кінця дев'ятнадцятого століття все ще була судноплавною. До того часу, як була побудована залізниця з Юзівки до Маріуполя, по Кальміусу баржами до Юзівського заводу доставляли вантажі з Маріуполя і залізну руду із Старо-Бешево, а з Юзівки в Маріуполь вугілля і продукцію з металургійного заводу.
Запорозькі козаки свої вантажі перевозили в човнах з Дніпра по річці Самара, потім по річці Вовчій до річки Осинова. По річці Осинова човни пливли до нинішньої залізничної станції Доля. Річка Осинова мілководна, але протікає по рівній поверхні. Це дозволило стародавнім вояжерам поглибити дно річки і розширити її береги. Біля залізничної станції Доля відстань між річкою Осинова і рікою Кірша не перевищує одного кілометра. У цьому місці човни волоком перетягували в річку Кірша, по якій потім рухалися вісім кілометрів і потрапляли в русло річки Кальміус. На початку третього тисячоліття в районі станції Доля на берегах вказаних річок ще збереглися сліди земляних робіт, що проводилися в незапам'ятні часи з метою розширення та поглиблення русел річок.
Поселившись в селищі Новотроїцьке, я влаштувався в автоколону Докучаєвської автобази водієм автосамоскиду МАЗ-205 для роботи в кар'єрі. Залізницею з кар'єра вивозили доломіт і доломітизований вапняк, а порожню породу вивозили автосамоскидами на відвал. Водії автосамоскидів працювали за залізничним графіком з дванадцятигодинною робочою зміною. Робота небезпечна, тому що доводилося їздити уздовж обривів з градусом нахилу дороги до 30 градусів. Вантаж везли в основному на першій передачі. За 12 годин роботи вдавалося зробити не більше 27 ходок. Автомобілі МАЗ-205 не були обладнані гідропідсилювачем керма, тому навантаження на руки було величезним, але м'язи рук від цього наливалися силою.
Травень 1965 року був в апогеї свого розквіту. Польові трави тяглися до неба і до сонця, а біла піна каштанових свічок на головній вулиці селища радувала очі. Атмосфера спілкування з місцевим населенням залишила в моїй душі найкращі спогади. На молодіжних вечорах парубки й дівчата танцювали вітчизняні та західні танці легко, красиво і без збочень. Тут ще не зародилася маразматична «попа». Багато випускників місцевої школи поступали вчитися до ВНЗ, що вже саме по собі говорило про високий моральний та розумовий рівень місцевого населення.
Вечорами я ходив на танці в робочому селищі, але одного разу я вирішив піти в сільський район Новотроїцька. Танці там були такими ж, як і скрізь, а молодь ні чим не відрізнялася від молоді в робочому селищі. Мене зацікавив молодий хлопець зростом вище мене і міцної статури. На голові у нього була модна кепка з "антеною". Цей хлопець не танцював. Він іноді заходив в коло танцюристих пар, брав однією рукою за ремінь якого не будь молодика, піднімав і перевертав його догори ногами. Потримавши трохи хлопця в повітрі і продемонструвавши свою силу, опускав його акуратно на землю в нормальне положення. На вчинки силача ніхто ніяк не реагував. Мабуть тут вже звикли до таких явищ.
Привернули мою увагу і дві дівчини. Їх ніхто на танець не запрошував. Одна дівчина була мого зросту. У неї були великі сині очі, що зустрічається вкрай рідко на сході України. Я запросив її на танець. До наступного танцю я теж запросив її. На цей раз вона стояла в нерішучості, не відмовляючи мені, але й не наважуючись іти танцювати.
– Чого ти боїшся? Іди, танцюй, - порадила їй її подруга.
Я з синьоокою дівчиною станцював, але більше на танець її не запрошував, не бажаючи ставити її в скрутне становище.
На танці я прийшов з шістнадцятирічним двоюрідним братом Геннадієм і зі своїм однолітком, Лопатіним. Нікого проводжати після танців я не збирався, але незадовго до закінчення танців Лопатін мені сказав:
– Я хочу після танців провести подругу тієї дівчини, з якою ти танцював. Йти треба буде через цвинтар. Така нічна прогулянка мені не до вподоби. Було б непогано, якби ти погодився скласти нам компанію.
Я погодився з його пропозицією, а після танців я з Лопатіним, Геннадієм і двома дівчатами відправився в подорож. Ми пройшли цвинтар, наблизилися до хутора і увійшли в провулок. У провулку назустріч нам ішов хлопець, який демонстрував свою силу на танцях. Піджак його костюма висів у нього на лівому плечі. Він підійшов до нас впритул. Ми зупинилися, а хлопець промовив:
– Ну що, почали?
Він одночасно зі сказаними словами легким рухом плеча скинув на землю піджак і врізав мені кулаком межи очі. Перш, ніж я встиг щось зміркувати, хлопець встиг завдати удару Лопатіну в лоб і в шию Геннадію. Закінчивши серію ударів, зухвалець повернувся до мене і отримав від мене відповідного удару. Від першого удару агресор замукав як корова, а після другого зігнувся навпіл і повільно ліг на землю. Я не збирався від нього йти – чекав, поки він прийде в себе, щоб продовжити виховання хороших манер. Продовження не було, так як дівчата попросили мене не бити його. Дівчата сказали мені, що цей хлопець зустрічався з дівчиною, з якою я танцював, а незадовго до початку танців у них була невелика сварка.
Нарешті хлопець прийшов у норму, піднявся з землі і сказав мені:
– Я, Любомир Мельник.
– Ну й що з цього? А я, людина, - відповів я.
– Ти що, газет не читаєш? Я, чемпіон України з самбо, - відрекомендувався хлопець.
– Недоторкана особа? Так для мене «недоторканних» не існує, а самбіст ти хреновий, якщо отримав від мене втик, - відповів я йому.
Другого дня в розмові з місцевими хлопцями я дізнався про те, що Любомир Мельник був чемпіоном України по самбо і тренував місцеву команду спортсменів. За два-три дні після моєї бійки з Любомиром я був на танцях у Госпосьолку. Хтось з місцевих хлопців підійшов до мене й сказав про те, що зі мною хоче поговорити незнайомий хлопець, який прийшов з сільської частини Новотроїцького. Я вийшов до нього.
- Мельник знахабнів. Він диктує свою волю молоді нашої частини селища. Незадоволені його діями хлопці пропонують тобі прийти до них. щоб разом з тобою покарати Любомира.
- У мене немає до Мельника ніяких претензій. Він завинив переді мною і був за це покараний. Мене не чіпає, хто й за що хоче покарати Мельника. Тож, розбирайтесь з ним самі.
За чотири роки після того випадку доля знову зведе мене з Мельником – ми будемо працювати в одній зміні водіями самоскидів в цеху кар'єрного автотранспорту Новотроїцького Рудоуправління. Любомир Мельник виявився хорошою людиною, а в даному випадку сталося непорозуміння, викликане сваркою з дівчиною, але, з ким цього не буває? Я не люблю бійок, першим не б'ю і на удар не завжди відповідаю ударом, бо наслідки мого удару можуть бути трагічними.
Літо й осінь 1965 були надзвичайно сухими і спекотними. У вільний час вдень, а вночі після танців, я ходив на ставок Бірючий купатися. Пройде декілька років і на місці цього ставка буде глибоке озеро після того, як під ставком виберуть доломіт. Нічні купання в повній самоті викликають гострі відчуття небезпечної гри з русалками і дають приплив сил від спілкування з природою і зірками. Найбільш гострі відчуття залишають купання в безмісячну ніч.
Одного дня на значній відстані від гурту людей, що купалися в ставку, самотньо сиділа струнка дівчина. З голови дівчини пишне волосся темно-каштановим водоспадом звисало їй до пояса. На красивому обличчі дівчини яскравими зірками сяяли очі золотистого кольору. Вона зухвало невідривно дивилася на мене.
– Красива дівчина дивиться на мене. Хто вона? - запитав я у свого двоюрідного брата Геннадія.
– Місцева королева, Наталка. Колишня моя однокласниця і дочка відомого тобі Якова Івановича Ш ... ва. Всі хлопці закохані в неї, але вона ні з ким не зустрічається, і на танці не ходить. Водії кар'єрних автомобілів розповідали про те, що вони часто бачили її з величезною собакою в нічний степу. Їздить вона на мотоциклі так, що у самого запеклого мотоцикліста волосся стає дибки. Зараз вона живе в місті Сочі, де і навчається в медичному училищі, а сюди приїхала на канікули до батьків, - зацікавив мене своєю розповіддю Геннадій.
Я відповів на мовчазний поклик дівчини – підійшов до неї і познайомився. Відповів я і згодою на її пропозицію зустрітися вночі біля ставка. Ймовірно, вона мене вже бачила під час мого нічного купання, але не зважилася до мене підійти з причини того, що я купався голяка. Дівчині не подобалося її ім'я, тому я називав її галльським ім'ям Ната. Не багато було у мене зустрічей з цією прекрасною і неординарною дівчиною, бо познайомився я з нею незадовго до дня мого народження, а наприкінці серпня їй треба було повертатися в Сочі.
Після від'їзду Наталії на навчання в Сочі, у мене на роботі почалися неприємності. Одного разу вночі в кар'єрі, на крутому спуску до екскаватора, на моєму автомобілі лопнула гальмівна трубка, але у зв'язку з тим, що в критичних ситуаціях я завжди спокійний, мені вдалося безпечно зупинитися. При огляді було виявлено, що трубка була кимось підпиляна. Наступного разу, знову в нічну зміну, на правих задніх колесах обірвало шпильки кріплення колеса до гальмівного барабану, але мені пощастило, бо це сталося на рівному місці. Як могло таке статися? Хтось, відкрутивши гайки зовнішнього колеса, відкрутив трохи і футорки, якими кріпиться внутрішнє колесо до гальмівного барабану, а потім закрутив гайки. При такому кріпленні зовнішнє колесо жорстко пов'язано з гальмівним барабаном, а внутрішнє колесо вільно бовтається на шпильках, поступово обрізаючи їх. Таку диверсію візуально виявити неможливо, тому аварія обов'язково відбудеться, а наслідки аварії при роботі в кар'єрі можуть бути самими катастрофічними. На таку роботу треба було затратити деякий час, і робити треба було так, щоб не було свідків. Хтось бажає мене вбити, але таємно.
В черговий раз від катастрофи мене врятувало Небо. Я збирався йти на роботу, але несподівано мене звалив гострий біль у животі. Я вже декілька років хворів на гастроентероколіт, який в ті роки був не вилікований. Мій брат, Геннадій, після роботи прийшов до мене і приніс мені неприємну звістку.
– Не вмер Данило, так болячка задавила! - сказав він і криво посміхнувся.
– Що криється за твоїми словами?
– Не аварія тебе звалила, а хвороба. Ти не вийшов на роботу, тому твій автомобіль тимчасово віддали іншому водієві. Автомобіль був оглянутий механіком, а після цього водій почав виїжджати з двору автоколони, але виїхати за ворота йому не вдалося, тому що відвалилися ліві задні колеса. Хтось шкодить тобі. Він трохи послабив гайку на корпусі заднього мосту, тому кінець мосту обрізало, колеса з гальмівним барабаном відвалилися, а автомобіль заднім мостом гепнувся на землю.
– Так, припустимо, якби я не захворів, і мені вдалося б виїхати на автотрасу, тоді на великій швидкості ліві задні колеса відвалилися б, а мій автомобіль розвернувся б вліво, раптово перегородивши рух в обох напрямках! Спритно придумано.
Неприємності сипалися на мене з усіх сторін, не тільки на роботі, але і в побуті. Як виконавці, так і замовники неприємностей залишалися для мене невідомими, тому доводилося губитися в здогадах, але, одного разу виконавці себе виявили. Одного зимового вечора після танців біля місцевого будинку культури до мене підійшла група хлопців і без будь-якого попередження два з них намагалися мене побити. Від несподіванки перший удар я пропустив. Надалі всі удари моїх супротивників йшли в повітря, я ж стояв, не ухиляючись від ударів. Коли ж моїм противникам набридло даремно махати руками, і вони припинили свої дії, я їм сказав;
– Ну що, може тепер я махну пару раз? У кращому випадку один з вас відправиться на кладовище, а в гіршому буде інвалідом.
– Не треба, - відповів один із них.
– Хто замовник? - запитав я, але хлопці мені не відповіли.
Та до біса все це, бо ворогів моїх Небо карає обов'язково. Мені ж необхідно звільнитися і виїхати з Новотроїцька, щоб перервати ланцюг диверсій, бо все це коли-не-будь закінчиться катастрофою для обох сторін, і чим пізніше відбудеться, тим жахливішою вона буде. Я звільнився з автоколони і повернувся до Донецька. За два місяці після мого від'їзду з Новотроїцька був покараний перший мій супротивник – був звільнений начальник автоколони. Будуть йти роки, а я буду поступово розкривати моїх таємних ворогів в інциденті 1965 року. У грудні 1968 року я дізнаюся про те, що одним з головних ворогів був мій двоюрідний брат Геннадій. Він був закоханий у Наталю і тому всіляко мені шкодив, але таємно. Але чи можна було його любов до Наталі назвати любов'ю, якщо він «любив» всіх дівчат, з якими я був у дружніх стосунках? Про те, що Геннадій намагався всіляко їх спокусити, розповідали мені самі дівчата, висміюючи його як хлопчика-нетяму. Я теж сприймав його витівки як вчинки нерозумного підлітка, тому йому нічого не говорив і на нього не сердився, бо не знав про те, що він заздрив моїм успіхам у всіх життєвих ситуаціях і шкодив мені.
Геннадій писав у своєму щоденнику про заздрість моїм успіхам, і про свою любов до Наталі, і про те, що з моєю причини він глибоко страждає. Цей щоденник він залишав так, щоб його могла прочитати його мати, з надією на те, що вона йому якось допоможе – звичайна дитяча витівка. Тітка Ганна читала щоденник свого сина і відповідно діяла, підключаючи своїх знайомих до протидії мені. Тітка Ганна також заборонила мені приїжджати до неї в гості, не пояснюючи причину такого рішення. Після того, як я одружився, а Наталя вийшла заміж, тітка Ганна, дізнавшись про це, змінила гнів на милість і дозволила приходити до неї в гості. Скориставшись нагодою, тітка Ганна дала прочитати щоденник Геннадія моїй дружині з умислом, щоб та розповіла мені про страждання Геннадія.
Якою була моя любов до Наталі? Свою першу любов, солістку танцювального ансамблю, я любив плотською любов'ю, не цікавлячись її запитами, бо в цій любові не було духовної єдності. У моїй любові до Наталі головною була любов духовна, тому, втративши Наталю, до жінок я вже міг відчувати тільки потяг плоті, але не Духа.
Сплине час – багато що впізнається в наслідках, і пізнається Істина. Який результат цих наслідків? У 2009 році я дізнаюся про те, що всі мої противники, які шкодили мені в інциденті 1965 року, пов'язаному з ім'ям Наталії, покарані найжахливішими способами. Одні померли в страшних муках, а ті, які ще вмерли – інваліди першої групи.
Пам'ять про мої зустрічі з Наталією Яківною залишилася мені на все життя. Ця зоряна сутність могла б стати моєю довічною половиною, але тільки теоретично. Вихована в дусі необмеженого права вибору з високим усвідомленням особистої відповідальності за свої вчинки, ця неординарна дівчина мала право на особисту свободу. Вона не могла належати навіть надлюдині, тому вона знала про те, що приречена на самотність. Саме тому героїня роману «Зачарована Душа» французького письменника Ромена Роллана стала героїнею мрії Наталії Яківни. Але, чи права була Наталя? Спробую розібратися в цьому питанні, згадуючи те, як мене виховувала моя мати. Отже:
Для якої мети живе людина? Для дітей, для своєї нації, або для виконання своїх примх? Від цього залежить якість людини. Я виріс без батька і знаю, що значить для хлопчика батько. Я безмірно люблю свою маму за те, що вона прекрасно знала, яку цінність для дитини представляє його рідний батько. Мій батько, йдучи на фронт, сказав моїй мамі:
– Якщо я загину, можеш знайти собі чоловіка, але дітям батька не шукай.
Мамині розповіді про героїчні подвиги мого батька і його відданого кохання до неї і до дітей, формували мою гідність. Від сторонніх людей і деяких нерозумних родичів я чув про погані риси характеру мого батька. Я спробував з'ясувати у мами, наскільки такі відомості вірні. На мої питання моя чудова мама відповідала:
– Твій батько завжди був справедливий. Він був чистим душею і висококультурною людиною. Він був безстрашним, працьовитим і самовідданим. Він любив мене і своїх дітей більше всього на світі і хотів, щоб і його діти були такими ж, як він сам. Твій батько був дуже красномовним і його любили люди. Твої і мої вороги погано говорить про твого батька. Бо тільки вороги можуть говорити погано про добру людину. Запам'ятай це.
Йшли роки - я дорослішав і дізнавався багато чого з того, що від мене приховували. Мій батько був земною людиною, а тому у нього теж були негативні риси характеру, а іноді, й досить вагомі. Про це я з часом дізнаюся достовірно, але ці відомості не подіяли на мене негативно, бо мамина легенда про мого батька вже сформувала в мені людяність. До самої своєї смерті мама все життя говорила мені: "Не вір тим, хто погано говорить про твого батька. Твій батько був найкращим у світі і неперевершеним в усьому хорошому. Це ти повинен пам'ятати все своє життя".
Я гідно оцінив мамин благородний метод виховання, а ціна її святості для мене піднялася на недосяжну висоту. Сформувавши в моїй душі святість мого батька, мама тим самим сформувала кристал моїй совісті, і повагу до розумних батьків. Жінки, завжди пам'ятайте це, наважуючись народити дитину!
Виховуючи в мені мою любов до мого батька, мама виховала мою любов до самої себе і до всіх матерів світу людей і тварин, які з гідністю виконують материнський обов'язок. Наші мами, не тільки мами наші, а й фундамент національної культури. Це святий обов'язок жінки. Моя діамантова мама! Ти – герой, за свій метод виховання дітей і за життєву стійкість.
У 1967 році, 7-го листопада, я приїхав в гості в Новотроїцьке до тітки Ганни. Трохи посидівши за столом, я відправився в центр Госпосьолка. На мій подив біля будинку культури і на вулицях не було жодної живої душі, незважаючи на те, що було свято Жовтневої Революції. Я неквапливо вирушив до головної конторі рудоуправління. На вулиці повз мене прошмигнула незнайома мені дівчина. Біля контори я розвернувся і пішов повільно назад. Дивно, не видно жодної людини!
Я вже доходив до перехрестя, на якому треба було повернути вліво до, як почув швидкий цокіт по асфальту високих каблуків жіночих туфельок. Я не розглянув жінку в нічній напівтемряві, але оглушливо вдарила мене інформаційна хвиля «Ната!!!». Наташа зупинилася, зупинився і я. Наташа простягнула до мене руки долонями вгору:
– Подаруй мені життя!
– Не можу. Не маю права.
До Наталі підійшов її брат В'ячеслав. Він зайшов ззаду, обняв лівою рукою Наталю за шию і запитав:
– Наречений?
Наталія промовчала, а В'ячеслав став відводити її. Вона йшла від мене, не повертаючись до мене спиною, а я стояв і дивився на обличчя Наталії, і подумки прощався з нею назавжди.
Більше ніколи не доведеться мені побачити її, але я достовірно знаю про те, що Наталя Яківна після закінчення мед. училища жила і працювала в Донецьку і часто бачила мене. За кілька років по тому я зустрів кращу подругу Наталії, Лідію Шапкіну. Ліда мені розповіла:
– У той нещасливий вечір, коли В'ячеслав повів Наташу від тебе, вона прийшла до мене в сльозах. Вона сіла за стіл і почала пити горілку, чарку за чаркою, не закушуючи. Вона багато палила цигарок, а потім вона почала плакати і голосно фантазувати: «Ми з тобою приїхали до Володі в Донецьк. Ми вигнали його дружину на вулицю. Ти лягла спати на дивані, а я з Володею на ліжко». Наташа вийшла заміж за льотчика і народила сина. Чоловіка вона не любить. Мені вона сказала, що вийшла заміж задля того, щоб народити дитину, а, розійшовшись з чоловіком, вона заміж більше виходити не буде.
Так Наталя й зробила, бо народивши сина, вона покинула свого чоловіка і виховувала сина сама. Як в «Зачарованій Душі» Ромена Ролана.
У своїй книзі я публікую відкритий лист до Наталі Яківні, так як побачити її не доведеться, а данину минулому необхідно зробити.
Лист у минуле
Наталя Яківна, прийми мій низький уклін на знак моєї високої до тебе поваги і постарайся зрозуміти причину того, чому не судилося здійснитися твоїй мрії. Ти була чиста як гірське джерело, та й ім'я твоє про те ж говорить, бо воно найпрекрасніше в світі - Ната! Nata (галл. яз) - 1) пінка; 2) вершки; 3) перен. вершки, квітка суспільства.
Я ж був грішний неймовірно, бо тягнув за собою віз життєвих гріхів, а ти, ймовірно, це усвідомила. Ти не могла нікому належати, але хотіла мати від мене дитину і виховувати її самостійно. Про те мені сказала твоя подруга, Тамара. Вона мені сказала:
«Наташа тебе не любить, та й не любила ніколи. Наташа тебе вибрала, щоб народити від тебе дитину і виховувати її самостійно, і щоб ти не знав про існування дитини».
Не повірити їй я не міг, бо ти з нею ділилася найпотаємнішими думками, і листи твої, які Тамара мені принесла, змусили мене повірити їй. Як я повинен був вчинити? Адже не міг же я будь-кому дозволити виховувати мою дитину без моєї участі. Якби я був іншим, ти б мене не вибрала. Тамара заздрила тобі, тому зрадила тебе, але я не знав тоді, що всі її слова брехливі.
Ми повинні були зустрітися, але на короткий час, і не мали права мати спільну дитину, бо таке веління Неба. Ти згадувала:
«Ти чинив так, як я хотіла, і це лякало мене. Ти поцілував мене в той момент, коли я про це подумала. Ти все робив так, щоб задовольнити мої таємні бажання, але щось сталося, після чого ти відмовився задовольняти мої бажання».
Задовольнити невисловлене бажання – зробити подарунок, а задовольнити висловлене словами бажання – виконати наказ, або прохання, що ставить одного з двох в незавидне становище. Я читав твої думки і деякі твої бажання виконував. Відмовився я дарувати тобі приємні миті, як ти вже знаєш, з вагомої причини.
Одного разу ти сказала:
«Тебе не можна придумати краще, ніж ти є».
У мене миттєво в голові виник фініш наших відносин, не залежний від мене:
«Розлучимося за півроку». Причина в тому, що ти звеличила мене до рівня бога, а доля всіх без винятку богів – з часом бути згодом розвінчаними.
Не можна поєднати непоєднуване – любов, мрію і друзів. Часи не ті – друзі не ті, яким можна довіряти, бо виховані вони не на благородних національних традиціях. Не ділися своїм щастям ні з ким, і не виставляй на вітрину свою коштовність, бо знецінять її люди і втратиш ти її. Подумай, чому? Щастя закоханих людей охороняється формулою енергетичної конструкції в ментальному світі, яка легко руйнується думкою заздрісника.
«Про кохання не говори - про нього все сказано. Серце вірне коханню мовчати зобов'язане. Про кохання не говори – вмій володіти собою! Про кохання не говори, а мовчати не в силах – співай!»- Так рекомендує народна мудрість, а ти обговорювала з Тамарою наші з тобою стосунки – в результаті сталося те, що й повинно було статися.
Одного разу я сказав тобі:
«Я хочу щоб без винятку люди читали думки один одного».
Ти злякалася:
«Ні, тільки не це!».
Є принадність у жіночих хитрощах і в «невинному» обмані, але кінцевий результат буде плачевним. Було б чудово, якби люди могли читати думки один одного, але знає це тільки той, хто має таку здатність. Тепер тобі зрозуміло, чому я чинив так, як чинив, Золотоока Фея?
Мені дуже шкода було тоді і шкода зараз, що я не зміг і не мав право «подарувати тобі життя», тому я схиляю перед тобою голову і прошу: «Прости».
Прийми, Наталя Яківна, мій низький уклін і подяку моєї душі за те, що ти була. Ми з тобою зустрілися й трагічно розлучилися. Якби ми не розлучилися, то наше щастя з часом потьмяніло б і померло, а, розлучившись, ми з тобою зберегли наше щастя. Тепер ти це, я сподіваюсь, розумієш, а я це зрозумів ще тоді, тому так і вчинив.
Ти – Небесна Жінка, а іншою ти для мене ніколи не була. Зберігається в моїй душі і тривожить мене постійно багато чого з того, що стосується безпосередньо тебе і не підлягає розголошенню. Але, на жаль! Ти цього не знаєш. І я не знаю – чи дізнаєшся ти про те коли-не-будь. Я нічого не прошу у тебе, бо я служу своєму призначенню, і намагаюся його виконати. Ще раз – прийми мій низький уклін, Ната!
Володимир
*****
Молоді люди, вище сказане присвячено не тільки Наталії Яківні, але і всім вам. Думайте про свою мрію і про свої вчинки. Та не програмуйте своє майбутнє мрією страждальця. Не робіть боляче собі, своїм близьким і своїм коханим.
Постскриптум
Багато людей судять мене за деякі мої вчинки. Суджу і я себе безжально і суворо. Але, що б було, якби не було тих вчинків? Я б не був тим, ким я зараз є, і я б не пізнав те, що знаю тепер. Для себе, в першу чергу, я судив би себе, але для Небес, для людей .... То була Необхідність, продиктована кон'юнктурою Реального Часу.
Втративши Золотооку Фею, я втратив і допомогу Неба на довгі вісім років. Я раптом опинився в умовах простої земної людини, без допомоги Небесних покровителів. Я дізнався, наскільки таке життя важке і небезпечне. Восьмирічного періоду мого життя в «шкірі» земної людини, мені цілком вистачило для того, щоб у мене ніколи не виникло бажання знову опинитися на рівні смертної істоти.
Згадуючи детально своє життя, я бачу логічність і необхідність всіх подій, які сталися зі мною. Так, я знаю, що всі події в моєму житті були логічними, неминучими і підпорядковувалися Продиктованій Необхідності, але мені від цього не тільки не легше, але у стократ важче. Важче, тому що існування Несправедливості закономірне!