Копенгагенський дольник

Владислав Лоза
Бароковий вечір захоплює в ніжні руки
крамарське знаряддя, дерева й обличчя людські,
і стишує гамір політ над столітнім бруком,
немов би всесвітньому гамору
наперекір…

Я бачу гаптовані крила готичних крівель,
що дивляться місто мохом камінних скронь,
і упізнаю у фасадах шляхетних будівель
карбовану мітку
талановитих долонь.

А попід будівлями чемно сидять музиканти,
креслярськими рухами творячи з простору міт,
і дивляться так на людей,
як раніше ваганти
на битих дорогах дивилися
людям услід.

Оно ген один із них, у порепаній куртці,
у джинсах, вже майже не синіх, з обличчям старим
від втоми та музики у копенгагенськім дусі –
на флейті –
для перехожих та в душі їм.

Він грає не-академічно і небездоганно,
натомість – оголено й щемно в своїй бідноті,
і, може, того й виходить –
висотно-органно,
як дещо, що має Людину
в кінцевій меті.

Він грає омріяне, зболене і пережите…

Що далі – не згадую, наче осліп і оглух;
лише пам`ятаю,
як пляшка летить
недопита
йому у подертий коричневий
капелюх.

Оте пролунало, як вулична зірваність менту,
що змушує бігать мурах у тонкім рукаві,
і пляшка розбилася,
наче обірвана флейта,
і люди спинилися, наче вони ще живі.

Він витрусив скельця і гроші на сиву бруківку,
тихенько лайнувся до чорних,
захеканих рук,
посидів ще трохи, обвівши очима долівку,
а потім, коли вже не стало нікого навкруг,

піднявсь і поплентався. Ноги ступали в калюжі,
і хлюпання рвало у клоччя глевку німоту,
і чув я:
то хлюпає пиво із пляшки у душу,
у душу, незграбно і невиліковно
просту.


19 червня 2014