Ми живемо в епоху панівного паразитизму. В цей період часу, згідно з програмою еволюції, людство має перемогти паразитизм, або ж померти. Калі Юга – чорна епоха. Тривалість її величезна. Коли вона почалася і коли закінчиться, про це я з часом оприлюднюю. Початок її і закінчення мені відомо до точної дати за сучасним календарем. У які б куточки національних культур ви не заглянули, ви скрізь і всюди знайдете паразитів. Я не правий? Спробуйте довести протилежне.
На одній вугільній ділянці шахти «17-17 біс» завалило лаву. Бригада забійників, розбираючи завал, не в змозі була здобути жодної тонни вугілля, а заробітна платня нараховувалася за видане на-гора вугілля, але не за породу. Шахтарі нашкребли на штреку трохи вугілля, завантажили його у вагон і написали на вагоні крейдою: «За прикладом Мамая – вугілля на-гора ні х ... я", і відправили його на-гора.
Був такий Мамай - бригадир забійників поблизу міста Краснодон. Працював він на шахті Суходольська-2, був Героєм Соціалістичної Праці і депутатом Верховної Ради.
Бригада забійників відпрацювала зміну і виїхала з шахти. Біля шахтного ствола бригаду вже чекала представницька делегація від органів влади. Без квітів, звичайно.
У нас на шахті теж був депутат Верховної Ради – Замура. Був він бригадиром прохідників. Виконання планового завдання стабільне – 180%, заробіток у робітників – 600 рублів на місяць. У бригаді працювали родичі, куми і друзі бригадира і шахтного начальства. Штреки бригада проходила у швидкому темпі, без дотримання осьової лінії, тому штрек нагадував слід, залишений на дорозі биком, який мочився, не зупиняючись. Слідом за бригадою прохідників йшли ремонтні бригади кріпильників і ремонтували прокладений «героїчною» працею штрек.
Була на шахті «17-17 біс» ще одна бригада прохідників – бригада Скоробагатько. Виконання планового завдання в цій бригаді було - 240%. Це набагато вище, ніж у бригаді Замури, а заробіток у робітників бригади Скоробагатька був – 300 рублів, нижче, ніж в бригаді Замури. Штрек бригада Скоробагатька робила рівним, з дотриманням усіх технологічних вимог, і штрек в ремонті не потребував, але Скоробагатько не був депутатом Верховної Ради, а в його бригаді працювали не куми і свати шахтного начальства.
Моя сусідка по під'їзду, Брошкіна, була тещею першого секретаря міського комітету комсомолу Кунєва, про якого я вже згадував в історії з Анатолієм Білим. Брошкіна досить часто і довго гостювала у своєї дочки. По місту поповзли чутки: «влада міста і області держала гарем». Мешканці нашого під'їзду попросили тещу секретаря міськкому розповісти про причину чуток. Брошкіна нам розповіла:
– На селищі Смолянка, в добротному власному будинку, жила заможна добропорядна сім'я. У них була красива дочка, якій виповнилося сімнадцять років. В автомобільній катастрофі батьки дівчини загинули. Дівчині треба було жити, тому їй треба було шукати роботу, але знайти підходящу роботу сімнадцятирічній дівчині важко. Дівчина сподівалася знайти роботу секретаркою у якого-небудь начальника, або ж роботу в канцелярії. У пошуках роботи вона прийшла в облвиконком. Вислухавши її і дізнавшись про трагедію в її долі, літній жалісливий чиновник їй сказав: «Завтра, на центральній площі, на першій лавці біля фонтану, ти повинна в 11:00 дня сидіти з журналом мод в руках. До тебе підійде молодий чоловік. Він приїде до тебе на машині і на машині відвезе тебе до твого місця роботи. Робота чиста, легка, і з високою зарплатою». На другий день дівчину відвезли в будинок розпусти, який обслуговував керівників міста та області. Умови роботи у будинку розпусти: 1) вік дівчат від сімнадцяти до дев'ятнадцяти років; 2) відповідний роботі спецодяг; 3) платня - 300 рублів на місяць, які перераховують на ощадну книжку; 4) по виконанню дівчатами дев'ятнадцяти років, дівчат зараховують за особистим вибором в будь-який ВНЗ і видають заміж за керівника якого-небудь підприємства. У цієї дівчини вистачило розуму не відмовлятися від запропонованої роботи і вистачило артистичності переконати «роботодавців» відпустити її на добу для того, щоб завершити якусь невідкладну роботу по дому. Додому вона не поїхала, зуміла відірватися від «хвоста» і з'явилася в КДБ, де все і розповіла. В результаті деяких керівників звільнили з посад, запропонувавши їм натомість посади не такі високі, а мого зятя зняли з посади секретаря міськкому і призначили начальником шахти «Центральна».
Була у мене близька подруга. Працювала вона в центральному парфумерному магазині міста Донецьк. Я частенько приходив до неї в магазин і просиджував біля її робочого місця по годині і більше. Я бачив, як приходили в магазин літні жінки з сумками. Вони віддавали свої сумки завідуючій магазином, а та йшла з сумками в підсобку. За дві хвилини завідуюча магазином сумки повертала. Все це робилося без грошей. Кожного разу, коли я бував в будинку своєї подруги, вона пригощала мене завжди свинячою вирізкою.
– У дорослої свині такого м'яса трохи більше кілограма. Де ти береш такий делікатес? – якось запитав я подругу.
– Ти бував у моєму магазині. Ти бачив і жінок з сумками, які гроші за товар в сумці не платили. Це домробітниці з «царського селища», які обслуговують високе начальство міста й області. У нашому магазині в підсобці не лежить парфумерія, а лежать продукти харчування для високого начальства. Харчування для сімей високого начальства надається безкоштовно, бо вони живуть при комунізмі. Для того щоб ми тримали свої роти на замку, нам теж дещо перепадає з цих продуктів.
Моя тітка, Валентина Корніївна, в 1958 році переїхала з Кам'янки-Дніпровської жити в місто Сталіно. Оселилися вони на околиці селища «Трудовскі». Я часто приїжджав до них у гості. Микола Гаврилович Момот, чоловік моєї тітки, працював у шахті. Одного разу він розповів мені про одну цікаву подію:
– У нас на шахті сталася подія, яка ганьбить честь керівників. Дві молоді, красиві й стрункі сестри-молдаванки зі своїми не менш стрункими і красивими чоловіками приїхали й оселилися жити на нашому селищі. Обидві сестри влаштувалися працювати в шахтну технічну бібліотеку, а чоловіки сестер пішли працювати в шахту. За кілька місяців одна з сестер була поставлена на посаду завідуючої бібліотекою, а її чоловік в той же час був призначений бригадиром забійників. За хорошу роботу начальство видало чоловікам молдаванок путівки на курорт. Хлопці поїхали відпочивати, а дружини цих хлопців непогано проводили вільний час з начальством. Члени нашої бригади про те дізналися і простежили за жінками. Вночі в будинку нашого бригадира начальник шахти і секретар парткому шахти розважалися з молдаванками, які були в костюмах біблейської Єви, а хлопці через вікно сфотографували їх.
– І чим це закінчилося? - поцікавився я.
– Поки що нічим. Бригадир зі своїм другом все ще на курортах. Приїдуть з курорту, тоді буде якась розв'язка.
У наступний свій приїзд я запитав у Миколи Гавриловича:
– Чим же закінчилася історія з едемськими розвагами?
– Бригадир приїхав з курорту, а хлопці показали йому шокуючі фотографії. Бригадир спокійно розглянув їх і запросив бригаду з собою до кабінету начальника шахти. У кабінеті бригадир попросив начальника шахти запросити секретаря парткому, нібито для вирішення виробничого питання. У присутності всієї компанії бригадир виклав на стіл фотографії. А далі нічого не відомо. Всі мовчать. Тихо, як у могилі. От і все продовження.
Йшли роки. Я продовжував цікавитися долею обманутого чоловіка. Після з'ясування відносин з начальником шахти і секретарем парткому, заробітки в бригаді різко зросли. За два-три роки цей «обманутий» молдованин отримав звання Героя Соціалістичної Праці і був обраний депутатом Верховної Ради, а ще за кілька років «обдурений чоловік» отримав другу Золоту Зірку Героя і всівся в крісло начальника шахти. Ось і вся історія героїчного терпіння обманутого чоловіка, і «героїчної» праці його дружини. Ймовірно, золотими зірками героя треба було нагородити цю жінку.
Я не називаю прізвище «обманутого» чоловіка, але багато читачів з міста Донецька, ймовірно, вже здогадалися, про кого я написав, бо вони й самі знають цю історію.
У мене було багато знайомих людей різних соціальних прошарків. Знайомство тривало до тих пір, поки я не впізнавав всю таємницю про своїх знайомих. Мене цікавили люди середнього класу – виробники державних реформ. Не я шукав знайомств, корисних для мого прозріння. Це доля моя надавала мені можливість вивчати Буття. Самі люди йшли мені назустріч, пропонуючи свою дружбу і сприяння.
Я відмінно стріляв, тому часто відвідував тир в різних місцях міста. Працівники тирів мене добре знали. Тримаючи в одній руці гвинтівку, я з першого пострілу потрапляв у центр десятки, або ж, використовуючи рикошет, одним пострілом вражав дві мішені.
У тирі я познайомився з чоловіком, котрий працював викладачем в інституті. Знайомство це дало мені можливість познайомитися і спілкуватися з людьми, які працювали у сфері Вищої Школи. Особисте життя і меркантильні стосунки в сім'ях радянської інтелігенції залишили мені неприємні спогади. Як правило, дружини у них були дочками «богом обраного» народу.
Вже був побудований феодальний комунізм, заради чого він і будувався, а у радянських дворян, вірніше – звірян, підросли ледачі і тупоголові дітки! Дипломи про закінчення ВНЗ вони отримували автоматично. Тепер цим недоумкам треба було надати хороший оклад і робочі місця з видимістю роботи. Конкуренція висока, недоучок-білоручок повилупилось занадто багато. Треба знаходити вихід із скрутного положення, не загострюючи відносин з конкурентами. У Донецьку, для створення теплих місць діткам радянських звірян, було засновано кілька десятків науково-дослідницьких інститутів при працюючих підприємствах, які і фінансували ці псевдо-НДІ.
У групі молодих людей, з якими я спілкувався навесні 1966 року трохи більше місяця, були сини радянських керівників різного рангу. Один з них був сином директора кінотеатру «Сталь». Він ще відгулював інститутський термін, тому диплома не мав і питання його працевлаштування було, всього лише, питанням часу.
Другий працював директором районної бази промтоварів і будівельних матеріалів. Він був одружений. У нього було кілька дуже гарних коханок серед студенток ВНЗ та ремісничих училищ. Режим присутності-відсутності в його родині строго дотримувався. Дружина його мала право мати коханців, але додому вона повинна була повертатися не пізніше дев'яти годин вечора, а сам він мав прибувати додому не пізніше одинадцятої години ночі.
– Оклад, всього лише рятувальний круг, щоб не потонути в цьому метушливому житті, - казав мені цей молодий чоловік. – Тому, щоб жити в прийнятних нормальній людині умовах, необхідно мати постійний додатковий дохід. Я такий дохід маю, так як до мене звертаються ті люди, яким терміново потрібні гроші для великих спекуляцій. Такий чоловік оформляє на підприємстві, де він працює, кредит на покупку імпортних меблів, котрі зберігаються у мене на базі. Якщо він оформив кредит на суму в 1500 рублів, тоді я видам йому тільки 1000 рублів, а 500 покладу собі в кишеню. Наступного дня дефіцитний товар виставляється в магазин для продажу і реалізується. Гроші повертаються в касу, а вартість товару в 1500 рублів вираховуються з зарплати боржника і перераховуються на базу. Таким чином, вівці цілі і вовки ситі.
– Чим ви займаєтеся в НДІ, при маленькій шахті? - запитав я у Бар ... цького.
– З ранку на роботі ми п'ємо каву. Потім граємо в шахи, або в інші ігри, а після одинадцятої години розходимося по магазинах і кінотеатрах до кінця робочого дня. До кінця робочого часу ми повертаємося на робочі місця, для того, щоб обмінятися новинами, потім попрощатися і роз'їхатися по домівках. Не менше одного разу на місяць ми кидаємо свої жетони в номерну, для того, щоб нам відзначили спуск в шахту. Нам же йде підземний стаж і оплата підземної роботи, - відповів «пан» Бар ... цький.