Оповідання
Миколці тітка Тоня не подобалась. Хоч та й була материною подругою. Мати день у день батрачила у швальні, а тітка Тоня ніде не працювала, жила за рахунок свого чоловіка та ще й спекулювала, перепродувала усяке лахміття. Її всі тільки й звали – спекулянтка. А мати була відомою на все селище швачкою. До неї несли шитво з усіх вулиць. Чому вона товаришувала з спекулянткою, Бог його зна. Та Миколка її подругу недолюблював. Як прийде вона до них, побачить його і одразу:
– Ой, який хлопчик гарненький-біленький! Їди, я тебе по голівці погладжу.
І лізе до його голови. Йому це страшенно не подобалось. І очі в неї були непривітні, хижі. Сама цвірінькає, а очима так і стріляє навкруги, наче щось відшукує. А що в них було шукати? Батько Миколчин не повернувся з фронту. Тож жили вони вдвох у родичів, у маленькій кімнатці, в якій людському оку ні за що було й зачепитись, бо, крім двох ліжок, стола, табуреток та груби в кутку, нічого там не було. Стояв ще, правда, чималий фікус біля вікна. Ото й була вся краса у їхній кімнатці.
Тітчин чоловік, дядько Василь, подобався Миколці. Працював він у «Вуглерозвідці», вкалував, як у них говорили. Вишки цієї організації стирчали по всьому Донбасу, в тому числі й біля їхнього селища. Отож дядько Василь у будь-яку погоду, літом і зимою, чалапав до своєї вишки. Миколка й бачив його лише один раз та одразу перейнявся до нього хлопчачою приязню. Дядько при тій зустрічі подивився на нього уважно, усміхнувся злегка й мовив, підморгуючи:
– Ну, що, козаче, бешкетуємо?
І все. Ніякого цвірінькання й гладження по голові. Мабуть, саме тому він і сподобався хлопчаку.
До тітки Тоні за спекуляцію час від часу чіплялася, як вона казала, міліція. Якось восени в черговий раз викликали її до міліційного відділу, але цього разу не відпустили, як завжди після суворої розмови, а повезли до суду, де їй за дармоїдство присудили півроку працювати на хімічних підприємствах. Отож, відправили тітку Тоню кудись «на хімію», а чоловік її залишився, виходить, на самоті. І, як мужчина молодий і при здоров’ї, почав він зазирати іноді до чарки, а після чарки – на чужих та самотніх жінок. Очевидно, впала йому в око й Миколчина матуся. Та це й не дивно, бо вона теж була молода й при тому досить-таки красива жінка. І от…
Одного разу вночі, напередодні Жовтневих свят, прокинувся Миколка від якогось вовтуження на матусиному ліжку. Власне, це, можливо, його б і не розбудило, якби не почув він голосного стогону і навіть ойкання матері.
– О Боже… ну, досить, Васю… досить, – примовляла мати, стогнучи. Миколка чомусь зрозумів, що мучить її дядько Василь, про якого останнім часом вона в розмові з сином частенько згадувала. При черговому ойканні матусі Миколка, остаточно прокинувшись, підхопився з ліжка й крикнув:
– Зараз увімкну світло!
Вовтуження на мить стихло, і мати, наче переляканим голосом, промовила з темноти:
– Синку, чого не спиш?.. Спи, ради Бога…
Тільки-но хлопець ліг, як мати знову почала стогнати, а потім скрикнула:
– Та досить!.. О Господи!..
Хлопчик вже хотів ще раз скочити, та на матусиному ліжку враз все стихло. Миколка трохи полежав і незчувся, як заснув…
Вранці він протер спросоння очі. За столом, на якому посередині красувалася пляшка вина, снідали мати з дядьком Василем.
– О, і другокласник прокинувся! – вигукнув дядько. – Зі святом тебе, хлопче!
– Швиденько вмивайся та – за стіл, – тихенько сказала мати, ховаючи від сина очі.
За сніданком дядько Василь намагався загравати з хлопчиськом, але Миколка з такою люттю зиркав на нічного катюгу, що той не витримав і, посміхнувшись, мовив:
– Недаремно кажуть, будьте уважні й допитливі, як діти…
Під весну повернулася з «хімії» тітка Тоня. Через тиждень наскочила вона до них увечері, грюкнула дверми і прямо з порога заволала:
– Сука! Ти що ж це фіглі-міглі з моїм Василем затіяла! Відібрати чоловіка хочеш? Оце так подруга!
До бійки не дійшло, але тітка Тоня більше у них не з’являлася… А через місяць, коли в селищі вже збиралися саджати картоплю, якось над вечір мати прийшла з роботи помітно засмучена. Передяглася та й каже сину:
– Дядько Василь вчора впав з вишки… Завтра ховатимуть.
Ніякого жалю в серці Миколка не відчув…
Після цього ні про тітку Тоню, ні про її чоловіка розмови у сина з матір’ю не було. Та одного травневого дня, якраз у неділю, колишня материна подруга сама їм про себе нагадала. Прийшла, поставила пляшку вина на стіл і мовила, наче серцем вигукнула;
– Давай, подруго, сорок днів відзначимо, як нема нашого Василя! Замочимо жіноче горе…
Щоб не чути бабських теревенів, Миколка подався на весняну вулицю. А коли досхочу нагулявся й повернувся додому, побачив він, як мати з тіткою Тонею сиділи за столом, обіймаючи одна одну, й плакали…