На вулиці, біля металевого паркану, на бетонному підмурку сиділа маленька дівчинка і гірко ридала. Причиною дитячого горя, скоріш за все, була хлопчача фігурка, що, за мить до цього, зникла за рогом. Сльози дівчати лилися рясно, плакала вона так щиро, так жалісно, на такій межі розпачу та відчаю, що похмурі сірі хмари дощу, здавалося, насувалися як кара за цей плач.
Хто зна, може тільки ці ридання і доходили до неба в даному місці та даний час. Люди проходили мимо, мимоволі втягуючи голови в плечі, відвертаючи очі. Вони бачили, та не хотіли побачити. Десь підсвідомо кожен розумів, що втішити її можна тільки ставши дитиною, очистивши серце від тяжкого бруду, знявши з очей полуду байдужості, самозакоханості, підлого страху за власне спокійне, тепле існування.
Отак і істина, бреде зараз десь поряд маленьким ридаючим ангелом посеред натовпу уже не людей, а сірих тіней, стукає в серця скуті кригою, дивиться у невидячі очі...
Що зробити, щоб розкрити серце, побачити очима світло, крізь виплакані сльози? Може звернутися до окуліста? А ще краще полюбити. Полюбити чисто і високо, як в юності, самому стаючи чистішим, прозорішим для світла, віддаючи всього себе для щастя коханої людини, до самозречення і самозабуття. Полюбити, цього разу вже знаючи, що разом з коханням, слідом чи поряд, завжди приходять страждання та муки. Страждання від того, що не можеш повною мірою зрозуміти Ту, кого любиш, і вона тебе не може сприйняти таким, яким би ти хотів бути в її очах. Муки від того, що буття, тяжке і монотонне, ламає і кришить раз по раз кришталеві палаци, що ми їх зводимо над коханими. Безпорадність і відчай від того, що тоненькі зморшки вже торкаються найдорогоціннішого з облич. Безсилля відвернути смерть. Страх невідворотного.
Все це також кохання.
Залишається молити про силу не відвернутися і дивитись, дивитись, дивитись... Аж поки очі не вкриють втішні сльози, які, кінець кінцем, усе ж будуть утерті Благословенною рукою.