Просто іду босоніж. По вогкому піску. Вздовж моря. Зліва суха трава, солонець і Сонце, що все ніяк не сідає. Праворуч вода і піна, риба, дельфіни, мартини. Далеко попереду - мис, будинок. Позаду - сліди, їх хвилі на "і-раз-два-три" лижуть.
Десь там міста далекі, мости, естакади, люди. Літовища, аероплани, ракетодроми, коні, степи, юрти. Гори, льодовики, тумани. Світ наш такий великий.Ми в нім, як оті комахи.
Хто нам сказав про велич людини_царя_природи? Хто заповів не любити життя оце, спіле, як диня, пружке, тріпотливе, як м'ячик? Хто нашептав забути, що серце таке юне, скільки б тобі не було років на чипові в пластиковій картці?
Забудьте! Ідіть босоніж по луках, по полю, вздовж моря. Яка оця мить солодка, коли повітря духмяне ворушить міхи легенів і нас заставляє співати!
Чотири сакральні звуки - мантра в якій немає початку...
29.05.2014 21:05