УДК 821.161.2 – 31.09+929Шевчук
А. П. Шевердіна
ОБРАЗИ-СИМВОЛИ В ХУДОЖНЬО-БІОГРАФІЧНОМУ РОМАНІ ВАСИЛЯ ШЕВЧУКА “СИН ВОЛІ”
Біографії, передусім художні, користуються незмінною увагою читачів, оскільки вони гарантують глибоке занурення у світовий культурний процес, отримання естетичної насолоди від літературного твору, інформаційне насичення та, що дуже важливо для багатьох читачів, – порівняно легке й захоплююче читання.
Життєписна література має дуже давню історію і є предметом наукового зацікавлення багатьох літературознавців, серед яких, на нашу думку, слід виокремити О. Галича, І. Савенко, Т. Черкашину, О. Скнаріну, Г. Грегуль, О. Зарицького, О. Дацюка, Д. Затонського, А. Гладкова, Б. Мельничука, І. Ходорківського, Д. Стуса, В. Полтавчука, біографів-практиків – А. Моруа, І. Стоуна та багатьох інших.
“Біографія, біографічний твір – життєпис; відтво¬рення (на основі фактів і документів) життя й діяльності, історії духовного розвитку особи у зв’язку з суспільними умовами її епохи”, – зазначено в УЛЕ [1, с. 190]. На нашу думку, біографії необхідно поділяти на наукові (фактографічні), науково-популярні та художні. Подібної класифікації дотримується й Н. Ярута. У статті “Деякі проблеми класифікації сучасної біографічної прози” автор абсолютно справедливо зазначає: “Автори художньо-біографічних творів різних жанрів відповідно до історичної правди... створюють художні образи видатних людей, простежують процес формування характерів, розкривають їх внутрішній світ, суспільно-політичні погляди” [2, с. 115].
Художня біографія, особливо твір асоціативно-психологічного типу, до якого належить і дилогія Василя Шевчука “Син волі”, дає автору життєпису можливість застосовувати різні літературні прийоми і тропи, постійно звертатися до рефлексії. Важливою складовою подібних творів є символи, які допомагають глибше зрозуміти героя життєпису, уявити його внутрішній світ, виводять художню біографію у широкий мистецький контекст. Символ – “предметний або словесний знак, який опосередковано виражає сутність певного явища…, має філософську смислову наповненість, тому не тотожний знакові” [3, с. 621 – 622]. Символ тісто пов’язаний з міфом і не дорівнює тропу. Метою нашої розвідки є встановлення семантичного наповнення і функцій образів-символів, наявних у романі Василя Шевчука “Син волі”.
Василь Шевчук – майстер влучної деталі, вдалого символу, разючого контрасту. Цікаво, що символи в дилогії “Син волі” можна умовно розподілити на дві категорії – позитивні й негативні. Негативні символи у творі об’єднані під знаком імперії – “чужого”, “злого”, “несправедливості”, “наруги”. До таких символів належать символи темряви, тиші, пекла. Позитивні символи об’єднує відчуття “свого”, “правди”, “свободи”, “дому”. Серед таких символів – пісня, птах, рай.
Російська імперія у творі зображена як пекельна машина, яка калічить людей, ламаючи їхні долі й нищачи душі. Василь Шевчук, як і головний герой твору – Тарас Шевченко, – пристрасно ненавидить несправедливий, людиноненависницький імперський лад. Авторське ставлення до імперії виражається у величезній кількості порівнянь і метафор, розсипаних по всьому тексту твору. “Похмурими церберами” називає Василь Шевчук жандармів, “розбійницьким вертепом” – Третій відділ, брами до якого “у всій Росії боялися не менше, ніж страшної брами пекла” [4, с. 7]. Сутність імперії передана двома фразами: “Перед престолом усяк у чомусь та завинив” [4, с. 7] та “В Росії всі винуваті в чомусь! Окрім царя і нас, жандармів” [4, с. 92].
У імперії панують морок і тиша. Ніхто не сміє висловити вголос своє обурення, бо невдоволені голоси швидко здушує зашморг. “Пили гарячий трунок і розмовляли стиха про те, що вже волало на всю Росію. Мислячі, порядні, чесні люди не мали сили ждати й шукали світла в темряві, зорі в нічному мороці само¬державства”, – пише Василь Шевчук [4, с. 414]. Тарасу Шевченку несила мовчати. По-перше, йому є що сказати гнобителям чесного простого люду, по-друге, як митець, чий покровитель – бог світла й музики Аполлон, він просто зобов’язаний сказати своє слово на захист нещасних і пригноблених. Найкраще прагнення й переживання Шевченка передає наступний діалог:
“ – Скинути б під три чорти царів, панів та підпанків! Щоб тільки воля, рівність і щастя всім!
– Тихіше!..
– А-а, кат би взяв цю тишу! – рубнув об стіл ребром долоні. Проте понизив голос: – Набридло жити пошепки... Так ніби ти не вдома, а в підсусідках...
– Як кажуть, мовчи глуха – менше гріха.
– Або отак:
Од молдованина до фіна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!..” [4, с. 287]
Усім своїм підданим “розумний і чадолюбивий” цар та його чисельні підлабузники можуть запропонувати лише два види звуків – бій військового барабану й курантів Петропавлівської фортеці. І перше, і друге, вселяє в Шевченка жах і огиду. “Прокинувся і гарячково став одягатися: бив барабан тривогу. Трам-там-татам!.. Метнувся вниз, спіткнувся десь на останніх сходинках й прийшов до тями. Стукав об жерсть промерзлий осінній дощ чи мокрий сніг... Виходить служба з нього, немов дорожній зимовий холод у теплій добрій хаті! Три роки, як на волі, а й досі ще живе у ньому цей вседержавний солдатський страх. Трам-там-татам!.. Хоч добре, що вже труби не чує. А то в оркестрі вловлював лише трубу чи ждав її появи із виру інших звуків. Трам-там...” [4, с. 329 – 330] Дзвін курантів найстрашнішої в’язниці усюдисущий: “Куранти Петропавлівської пробили дев’ять… Дивно, та їхній бій для нього немов ланцюг, яким прикутий. Кожна година-ланка з’єднана тим передзвоном… Може, йому болить у грудях, що давлять, давлять кільця!.. ” [4, с. 634] Шевченко Василя Шевчука переконаний, що ті куранти та гармата, яка стріляє опівдні, – нагадування непокірним, що їх там ждуть, що за найменший спротив чекає кара.
Тарас Шевченко та його друзі – носії Світла і Слова. Поет, як і кожна людина, прагне щастя, тепла, сонячного світла. Втім, імперські пси мають владу навіть дозувати сонячне світло – змучувати людей тяжкою працею в темних майстернях, гноїти в тюрмах. Але коли людям не вистачає денного світла, вони добувають його самі. Саме таке світло – рукотворне – протистоїть у творі темряві імперії. З одного боку, це світло – від лампи або свічі, символ просвітництва, служіння людям завдяки писемності, мистецтву: “Вогню, вогню!.. Він завжди страждав від браку світла, бо тьма примушувала його лишати пензлі та полотно або папір і ждати ранку, сонця… Колись вони із Штенбергом купили лампу й тішилися, немовби діти…” [4, с. 237] З іншого боку, світло репрезентоване відкритим полум’ям козацького вогнища, великою пожежею, яка очищає землю від скверни. Це світло за значенням дорівнює блискавці як символу божої кари: “Паперу й фарб! Вогню! Вогню!..” – стогнали глухо глибокі лаврські нори... Де взявсь вогонь! Він розідрав півнеба, як шмат старої хустки, і вдарив лунко в землю... Могутній дуб під лаврським муром вмить спалахнув!.. Горить, горить!.. То Залізняк і Гонта гуляють в Умані!..” [4, с. 230]
Мертву тишу можуть здолати лише Слово Поета й Пісня Народу. Пісня – своєрідний охоронець Шевченка, живий зв’язок зі своїми рідними, з Батьківщиною. Пісні герой співає і в радості, і в горі: “Щоб не заплакать при земляках, Тарас почав улюбленої своєї пісні:
Ой і зійди, зійди, ти, зіронько вечірняя!
Ой і вийди, вийди, дівчинонько моя вірная...
Не зміг співати далі, бо та зоря, та дівчина і та земля тепер йому явитись можуть хіба вві сні... Здолавши тугу, тихо завів іще сумнішої, бо всю дорогу від Петербурга в душі його вилися лише пісні печалі й горя:
Та забіліли сніги, забіліли білі…” [4, с. 423]
Окрім того, пісні об’єднують, зміцнюють дружбу. Завдяки пісням Шевченко впізнає “своїх” – порядних людей з відкритою душею: “Поклавши пензля, вибіг на тиху, сонну вулицю. Співали десь через дорогу, в захованій в садку хатині. Рушив на той приємний голос і незабаром вгледів того співця” [4, с. 295]. Прикметно, що в дилогії “Син волі” пісень ніколи не співають антагоністи героя, як і він ніколи не співає ворогам.
Російська імперія та Україна абсолютно закономірно представлені своїми столицями. Петербург – завжди сирий, холодний, туманний, загадковий і небезпечний. Єдине, що ріднить Шевченка з Петербургом, – Академія мистецтв. Сприйняття Києва, а отже й України, у героя неоднозначне. З одного боку, Київ – сонячний, затишний, зелений; цей багатолітній культурний і духовний центр України символізує Лавра. Але ми бачимо також і Київ злиденний – бідні халупки вдів, брудні трактири. Прірва у свідомості Шевченка між Петербургом і Києвом нездоланна: “Примружив очі – й тихо йому пахнуло цвітом, пробіг вітрець, торкнувшись його чола. Ударила об берег хвиля... Глухо, аж ніби гнівно... Що це з його Дніпром?.. А-а, то Нева. Вона весь час розбурхана, неначе прагне вирватися із кам’яного жолоба, яким її скували люди... Вирватися... Чомусь усе частіше зринає це рішуче слово в його думках...” [4, с. 325].
Проте, вирватися з імперії неможливо. Як протиставлення статичності, зашкарублості світу болю й підлоти з усіма його пастками і ґратами постає образ-символ птаха. Щастя Тараса Шевченка в романі Василя Шевчука завжди “крилате”: “– Ось, ось Вона! – Розтис кулак, в якому ніс, мов пташку, своє щасливе звільнення… – Невже це правда?! – радість сплеснула знову крилами. – На волі я, на волі!” [4, с. 137] Втім, птах – занадто ніжна істота, яку легко вбити: “Тарас увесь напружився. Іще одна надія шелеснула йому криль¬ми. А скільки тих легких, тендітних крилець уже зламалось!..” [4, с. 435] Має значення й те, що поезія, на думку Шевченка, подібна до птаха: “Слово має крила, воно летить із уст в уста, його читають, слухають, співають, злившись серцем з його творцем!..” [4, с. 140]
У романі Василя Шевчука “Син волі” багато біблійних символів. Найуживаніші, наймісткіші з них – рай і пекло. Пекло цілком реальне, бо воно існує на землі, бо кожен з нас, у міру своїх сил, намагається в ньому вижити. “Моїх братів, моїх сестер, мільйони душ, уярмлених лукавим панством, теж випробовують на небесі? В ім’я чого? Блаженства, може, райського? Аби потрапити по смерті в рай, потрібно тут життя прожити в пеклі?!” – обурюється Шевченко [4, с. 28]. Рай же – лише гіпотетичний. Рай – ілюзія, до втілення якої у життя люди мають прагнути. Описуючи обійстя Євгена Гребінки, Шевченко розмірковує: “Рай на землі! Утечище од всіх скорбот, що ними світ переповнився. Рай серед пекла... Праведник, який не творить зла й заплющує смиренно очі на муки ближніх... Праведник?..” [4, с. 49]
Неодноразово в дилогії спливають образи заступників усіх людей – Божої Матері та її сина Ісуса. Їм протистоять цілі полчища іродів та іуд. Працівника Третього відділу Попова Василь Шевчук змальовує як диявола-спокусника, називаючи “підколодною гадиною” з хижими кігтями [4, с. 16]. Знущаючись над Шевченком, слідчий називає поета Мойсеєм, а Куліш у відповідь на побоювання Тараса, що Пантелеймон колись від нього відречеться, згорда кидає товаришу: “– Я ж не Петро, і ти – Тарас, а не Ісус” [4, с. 29]. Подання та сприйняття біблійних образів у книзі ускладнюється тим, що Шевченко заперечує релігію як обрядовість і систему мертвих догм, церкву – як захисницю панів, Бога – як господаря й володаря людей. З Богом герой говорить не як з властителем, а як з рівним собі, як з батьком або товаришем. Шевченко вірить у Бога, бо в найскрутніші моменти життя йому більше нема на кого покластися. Але поет вимагає від Всевишнього справедливості: “Передзвін змовк... На небі вмощувалися зручніше, щоб слухати церковні співи своїх рабів... І тут неволя, гноблення!.. Раби господні... Боже, то ти створив собі раба?.. А ми, сердешні, молимося тобі, благаєм правди і милосердя? А ворон, кажуть, воронові...” [4, с. 272]
У творі на рівні символіки переплітаються кілька культурних кодів. У романі сильний народно-пісенний струмінь, тема історичної пам’яті. Чигирин, Трахтемирів, Монастирище, Хортиця, як і народні герої, ніколи не йдуть Шевченку з думки. Цікаво, як обігрує Василь Шевчук територіальну приналежність Івана Сошенка. Ніби відчуваючи, яку роль у житті поета, у його звільненні зіграє Іван Сошенко, Шевченко думає про друга: “Земляк... Маруся Богуславка колись з неволі визволила сімсот невольників, що тридцять літ були в кайданах... А це Іван... Теж богуславець... Чи то йому здається, чи справді чув колись і думу про богуславця, що вирвався з неволі сам і вивів сотні бранців на рідну Січ!..” [4, с. 118]
Важливу роль у художній біографії відіграє і греко-римська міфологія. Російську імперію Шевченко порівнює з Римом: “Накинувся на книгозбірню майстра й за кілька місяців від¬чув, що Рим йому відомий більше, ніж Петербург. В останньому тепер він бачив безліч ознак старого Рима. Колони, портики, особ¬няки, ансамблі цілі... Власне, тут теж раби й патриції, безправ’я люду бідного й безмежне право панства... Неволя – скрізь неволя. Та й можні, що на Тібрі, що на Неві, – однакові... Лукреція ж – звичайна покритка, збезчещена жорстоким паном... Скіль-ки таких дівчат у Петербурзі, по селах, там на Україні!..” [4, 112 – 113]
Ідучи на допит до Дубельта, Шевченко пригадує рядки з “Енеїди”:
“Тепер Еной убрався в пекло,
Прийшов зовсім на інший світ;
Там все поблідло і поблекло,
Нема ні місяця, ні звізд...” [4, с. 162]
Самопорівняння Шевченка з Енеєм невипадкове. Пройшовши всі кола пекла, Тарас не тільки збагатився безцінним досвідом, але і став легендою. Надзвичайно важливим є й те, що Шевченка його друзі й послідовники поза очі називають Прометеєм – титаном, яким приніс людям животворний вогонь, здобувши за це нелюдське покарання від можновладців, у колі яких він міг розкошувати, якби лиш упокорився.
Отже, образи-символи в художньо-біографічному романі Василя Шевчука “Син волі” мають філософську змістову наповненість, допомагають створити цілісний образ головного героя твору, влучно схарактеризувати його оточення, розкривають авторське ставлення до зображуваного в романі. У дилогії символи за оцінним навантаженням поділяються на позитивні та негативні. Окрім того, у творі наявні біблійні символи, образи-символи українських народних героїв, образи греко-римської міфології. Подальше дослідження цієї теми є перспективним й увійде до кандидатської дисертації авторки.
Література
1. Українська Літературна Енциклопедія: В 5 т. / Ред.-кол.: І. Дзеверін (відп. ред.) та ін. – К.: “Українська Радянська Енциклопедія” ім. М. П. Бажана, 1990. – Т. 2 (Т. 1 – 1988): Д – К. – 576 с. 2. Ярута Н. Деякі проблеми класифікації сучасної біографічної прози / Н. Ярута // Вісник Луган. держ. педагогічного ун-ту ім. Тараса Шевченка. – 2001. – № 8 (40) серпень. – С. 114 – 119. 3. Літературознавчий словник-довідник (За ред. Р. Гром’яка, Ю. Коваліва, В. Теремка). – К.: ВЦ “Академія”, 2006. – 752 с. – (Nota bene). 4. Шевчук В. Син волі: Роман у двох книгах / В. Шевчук. – К.: Дніпро, 1989. – 715 с.
Шевердіна А. П. Образи-символи в художньо-біографічному романі Василя Шевчука “Син волі”
У статті аналізуються позитивні й негативні символи в дилогії В. Шевчука “Син волі”, біблійні образи-символи, образи-символи українських народних героїв, греко-римської міфології, визначається функція символів у творі.
Ключові слова: художня біографія, символ, позитивні символи, негативні символи.
Шевердина А. П. Образы-символы в художественно-биографическом романе Василия Шевчука “Сын воли”
В статье анализируются позитивные и негативные символы в дилогии В. Шевчука “Сын воли”, библейские образы-символы, образы-символы украинских народных героев, греко-римской мифологии, определяется функция символов в произведении.
Ключевые слова: художественная биография, символ, позитивные символы, негативные символы.
Sheverdina A. Р. Images-symbols in the artistically-biographic novel by Vasiliy Shevchuk “The Son Of The Freedom”
This article analyzes the positive and negative symbols in dilogy by V. Shevchuk “The Son Of The Freedom”, the biblical images-symbols, symbolic images of Ukrainian folk heroes, of Greco-Roman mythology, it determines the function of the symbols in the work.
Keywords: artistic biography, symbol, positive symbols, negative symbols.