Шевердіна А. П.,
аспірантка Луганського національного університету імені Тараса Шевченка
НА ВЕРШИНАХ ЕМАНСИПАЦІЇ: ФЕМІНІСТИЧНЕ ПРОЧИТАННЯ ХУДОЖНЬО-БІОГРАФІЧНОГО РОМАНУ ВАЛЕРІЇ ВРУБЛЕВСЬКОЇ
“ШАРІТКА З РУНГУ”
Сьогодні все більшого розголосу й ваги в світовому та вітчизняному літературознавстві набирають феміністичні студії. “Феміністична критика – течія постмодернізму, виявляється в різних інтердисциплінарних варіантах, передусім французькому, зосередженому на обґрунтуванні концепції “інакшості” жінки, жіночого письма, бісексуальності та критиці фалоцентризму, а також англо-американському, перейнятому ідеями деконструктивізму” [1, с. 691].
При спільних настановах феміністична критика має внутрішнє розшарування. К. Рутвен у книзі “Фенімістичні літературні дослідження: Вступ” виокремлює сім типів представниць феміністичної критики: “соціофеміністки”, “семіофеміністки”, “психофеміністки”, “марксистські феміністки”, “соціо-семіо-марксистські феміністки”, “лесбійські феміністки” і “чорні феміністки”. В. Лейч додає ще сім різновидів феміністичних критик: екзистенціалістська, читацької реакції, мовних кодів, деконструктивістська, юнгівська міфокритика, антиколоніальна критика третього світу. Така класифікація засвідчує відсутність програмової єдності феміністок. Утім, переважна більшість представниць феміністичної критики зосереджена на проблемі вродженого специфічно жіночого читацького досвіду, постійного переборення стереотипів чоловічої свідомості, яка відзначається пріоритетом чоловічого начала, логіки, раціоналізму. Феміністичні студії намагаються реконструювати жіночу історію й жіночу літературну традицію, переглянути патріархальні канони та стереотипні уявлення про жінок, торкаються проблеми андрогінії, пошуку нових гендерних ролей, досліджують природу жіночого тексту та сприйняття тексту жінкою-реципієнтом. Такий широкий спектр проблем засвідчує, що в основі феміністичної критики закладений принцип методологічного розмаїття. Слід зазначити, що в своєму історичному розвитку напрям запозичив багато елементів з психоаналізу, структуралізму, постструктуралізму, деконструктивізму, тобто фактично знаходиться під впливом ідей З. Фройда, Ж. Дерріди, Ж. Лакана, М. Фуко.
Серед найвизначніших західних дослідниць назвемо Л. Ірігерей, Ю. Крістеву, К. Мілет, Е. Сіксу, Е. Шовалтер. Щодо українського літературознавства, то серед прихильників феміністичної критики авторитет здобули основоположні праці С. Павличко “Чи потрібна українському літературознавству феміністична школа?”, “Фемінізм як можливий підхід до аналізу української культури”, Н. Зборовської “До проблеми ґендерного підходу та феміністичної критики в українському літературознавстві”, В. Агеєвої “Ґендерна літературна теорія і критика” тощо. Методологічні настанови феміністичної критики застосовано в розвідках І. Денисюка, Л. Гаєвської, О. Гнідан, Н. Калениченко, В. Гайденко, Н. Гапон, І. Жеребкіної, О. Іващенко, С. Ушакіна, Н. Шумило, у дисертаціях О. Корабльової, Т. Качак, Т. Ткаченко. Остання дослідниця спростовує домагання феміністичної критики на абсолютизацію, доводить, що, крім феміністичного дискурсу, в українській (і світовій) літературі існує фемінний, дещо відмінний за семантикою. Попри захоплення певної частини дослідників феміністичними студіями, ґрунтовних досліджень з цієї проблематики, об’єктом яких стали б біографічні полотна, наразі немає. Метою нашої розвідки є дослідження особливостей феміністичного дискурсу в художньо-біографічному романі В. Врублевської “Шарітка з Рунгу”.
У європейському контексті фемінізм виступив однією з найвпливовіших течій ХХ століття. У науковій літературі це поняття розглядається щонайменше на двох рівнях: з одного боку, це широкий суспільний рух за права жінок, або ж феміністський рух, а з іншого – комплекс соціально-філософських, соціологічних, психологічних, культурологічних теорій, які здійснюють аналіз статусу жінки в суспільстві, або ж феміністична теорія.
О. Кобилянську за давньою традицією називають феміністкою та емансипанткою. І справді, письменниця мала певний досвід співпраці з “Товариством Руських жінок на Буковині”, в літературі дебютувала як послідовна феміністка. Її “Людина” писалася під безперечним впливом “Духу часу” Наталії Кобринської й була їй присвячена. С. Павличко абсолютно справедливо стверджує, що перші класичні повісті О. Кобилянської “Людина” й “Царівна” започаткували новий етап української прози. Це був, по-перше, опис життя середнього класу, а по-друге, – психологічна проза, в якій внутрішній сюжет відігравав більшу роль, ніж зовнішній. У цих творах О. Кобилянська змалювала нову жінку – справжню особистість, яка прагне сама собі стати ціллю. Героїні письменниці сильні характером, здатні на виклик суспільству. Неодноразово в писаннях О. Кобилянської постає опозиція “сильні жінки – слабкі чоловіки”. На думку С. Павличко, у такому розподілі ролей трансформовано філософські погляди Ф. Ніцше. Багато дослідників – М. Павлишин, О. Маковей, А. Кримський, С. Єфремов – звертали увагу на захоплення О. Кобилянської ідеєю надлюдини, але С. Павличко чи не вперше відзначила, що “в баченні письменниці вона була, безсумнівно, жінкою” [2]. Відповідно, “негативність” чоловічих персонажів у творах О. Кобилянської зумовлена їхньою безхарактерністю, слабкістю волі, яка до того ж пов’язується з традиційною українською старосвітністю, патріархальщиною й консерватизмом.
Важливим внеском до вітчизняної біографістики став роман В. Врублевської “Шарітка з Рунгу”. Дослідивши значний документальний матеріал, використавши твори письменниці, В. Врублевська створила своєрідну психобіографію О. Кобилянської, яка дозволяє максимально наблизитися до цієї унікальної жінки, простежити за її духовним становленням, творчим зростанням, зрозуміти глибинні мотиви тих чи інших вчинків.
В. Врублевська докладно зображує оточення Ольги, досліджує родовід Кобилянських, розповідає про тогочасну політичну й культурну ситуацію, змальовує дивовижні гірські пейзажі. Читач супроводжує О. Кобилянську від перших і до останніх днів життя, і завдяки цьому виникає особливе почуття інтимної близькості, душевного єднання з героїнею, яке, проте, жодним чином не спаплюжує високої думки про відому письменницю. Від самого початку книги авторка акцентує читацьку увагу на унікальності, неординарності Ольги, які помітно вже на портретному рівні. “Дівчинка була схожа на матір – малюсінька, з гострим дов¬гим носиком і величезними оксамитними очима”, – пише В. Врублевська [3, с. 7]. Протягом роману авторка неодноразово відзначає, як по-різному оточуючі сприйматимуть зовнішність Кобилянської – від огиди до відвертого захоплення, оскільки обличчя й постава письменниці миттєво віддзеркалюють її внутрішній стан, а неземна краса Ольги відкривається лише тоді, коли вона відчуває себе любленою.
Ще зовсім малою Ольга Кобилянська зазнала психічної травми, яка негативно вплинула на її самооцінку, а можливо, й на усю її подальшу долю. “Чудувалося дитя, аж раптом до кімнати зайшли двоє. Він і Вона. Дівчина в білому вбранні, з пишною зачіскою, став¬на... Царівна! А Він! Молодий, з прекрасними блакитними очима, і – о Боже! – ці двоє великих голубих очей, рішучих, як доля, спинилися на її мізернім обгорілім личку хвилину. – Чи пан бачив щось подібно бридкого? – спитала Царівна і, сказавши це розніженим, розпещеним голосом, “спустила, мов в розпуці, голову на його грудь, мов для схорони перед якимось страшним видом, що туй-туй вдереться в її душу і оскорбить навіки чорною плямою”. Дитина нахилила голову і продовжувала спокійно розгляда¬ти візерунки. Потім, через багато років, ще не раз випливе з її пам’яті та красуня, та Царівна, ще не раз визначить став¬лення її до жіночої краси і до своєї власної. А слова?.. Ті слова, що, наче гидуючись, кинула біля дитини черства душа! Врізалися вони в пам’ять і навіки зосталися в душі. Кілька ро¬ків пізніше віддала пам’ять ті слова і розтлумачила їх значення. І не раз, не раз іще повертала вона до тих слів. Так було кинуто зерно, з якого потім виросла непевність у собі, переконаність у своїй малій вартості: некрасива – значить, непотрібна; бути коханою – значить, бути красивою! ” [3, с. 8 – 9].
В. Врублевська зазначає, що Кобилянська змалку відзначалася великою спостережливістю, схильністю до рефлексії, здатністю одночасно до глибокого аналізу дійсності та нестримного лету фантазії. “Ольга від перших літ життя була страшенно цікава до всього, що її оточувало. Посадять на траві – перебирає кожну тра¬винку, досліджуючи, яка вона. Поставлять біля лави – паль¬чиком обводить узори на струганому дереві. Та до людей ви¬являла найбільшу цікавість. Спостерігала за їхніми рухами, запам’ятовувала слова” [3, с. 8].
Кобилянська – розважлива й розумна дівчина, здатна допомогти близьким у найскладніших ситуаціях. Саме вона стане основою, на якій утримуватиметься її родина, – невтомною трудівницею, берегинею й порадницею. Найперше – для старшої сестри – талановитої й імпульсивної красуні Євгенії, якій не пощастило зазнати справжнього щастя:
“– Отак, – голосом класної дами сказала Ольга, – ти знаєш, звідки пішла плітка, хто її розніс, а покарати цих людей не можеш? Отже, тобі залишається одне – мовчати! Люди, які тебе ображали, власне, на це і розраховували. Ти красива, здорова, горда – от вони і намагаються тебе скомпрометувати, щоб понизити твою вартість. Ти мусиш це розуміти. Зараз Лінка Шуберт сміється – бо ти плачеш!
– Які люди підлі, я їх ненавиджу!
– Вони такі, які є, і ти їх не переробиш! Так буде вічно, бо ти від природи отримала дуже багато, і то не є твоя заслуга – тому вони злостяться! Мені шкода, що я, молодша, мушу по¬яснювати тобі такі речі” [3, с. 36].
Утім, навіть найближчі, найрідніші люди не розуміли Ольгу – її мімозну вразливість, приховану за залізною логікою, незвичність її світосприйняття, її поглядів, її ідеалів. Дівчині несправедливо дорікали за байдужість і надмірну поміркованість: “Ольга прощається перша, вона не любить конфліктів. Євге¬нія заводиться на всю дорогу додому.
– Чому ти мовчиш завжди в критичних ситуаціях? Ти хочеш показати їм, що осуджуєш мене. Ти хитра і стримана, ти ні з ким не хочеш псувати стосунки.
– Просто моя душа зайнята зовсім іншими справами.
– Якими?
– Мені страшенно жаль, що помер Достоєвський.
– Господи! При чому тут Достоєвський? Йому було краще, ніж тобі. Що, він тебе обходить?
– Ти ж не схотіла читати “Карамазових”.
– Досить того, що ти сліпла над ним по ночах.
– Через те він мені дорогий.
– Я бачу, ти ні з ким не посваришся, бо ти негарна. Ти ні в кого не викликаєш заздрощів, тебе нема до кого ревнувати.
– Мені так само жаль Бальзака, кажуть, необачний лікар сказав, що йому залишилося мало жити, і письменник відра¬зу ж вмер.
– Ти знущаєшся наді мною?
– Ні, відволікаю.
– Не треба! Я купаюся у своєму горі. Мені в ньому добре!
– Тоді не голоси. Не переймайся Кохановською. Хіба ти не бачиш, що ця жінка дурна як чіп, їй не допоможе вже й кадило! ” [3, с. 72 – 73].
Сама Ольга помічала, розуміла й боляче переживала певну відчуженість від оточуючих. “Може, й справді, – роздумувала вона, – я на свій вік над¬звичайно розвинена. Я часто серджу дорослих. Але мої думки не мають у собі нічого чужого. Я маю нахил до поезії, мистец¬тва, музики. Мало хто розуміє мене. Одні називають мене ро¬зумною не по літах, ексцентричною, інші – вульгарною і простою. Щоправда, я завжди готова до бою з тими, хто дорівнює мені в розумовому розвитку” [3, с. 79]. Ставлення родичів-чоловіків та й усієї патріархальної родини до емансипації Кобилянської схарактеризоване лише однією фразою брата Макса, який чи не найбільше з усіх рідних любив Ольгу (типова ситуація для письменниці – навіть якщо люблять, усе одно не розуміють): “В нашій родині ніхто серйозно не ставиться до її замірів. Батькові взагалі противна всяка емансипація, а ми, брати, проти того, щоб вона сама навіть з хати виходила” [3, с. 87].
М. Крупка в підрозділі “Оприявлення жінки через досвід дихотомії” своєї дисертації робить висновок, що жінки-письменниці в силу особливого статевого статусу опинялися в складній ситуації вибору, яку окреслювали обов’язок перед родиною, обов’язок перед громадою, обов’язок перед собою. “Тому в листах і творах Ольги Кобилянської, Любові Яновської, Наталії Романович-Ткаченко присутній мотив так званого другого “Я”. Такий досвід, трансформований в автобіографізм модерного ґатунку, породжує трагічні художні образи (alter ego авторок), які не вкладаються в патріархальну субординацію моделей поведінки, з одного боку, і свідчать про розладнаний внутрішній світ, з іншого… Письменниці творять модель героя завдяки опозиції тілесність/духовність, обов’язок перед родиною/обов’язок перед суспільством, обов’язок перед родиною/обов’язок перед собою, етичне/естетичне, обов’язок перед собою/обов’язок перед суспільством. Отже, руйнування гендерних стереотипів окреслюється, з одного боку, у перспективі утвердження особистості жінки, а з іншого – підпадання під потрійний тягар обов’язків” [4, с. 12]. Саме ця фатальна розчахнутість особистості стає причиною того, що Кобилянська, як і її найближчі подруги-інтелігентки – художниця Августа Кохановська, лікарка й піаністка Софія Окуневська – завжди були невдоволені життям. Ще в юності ці жінки відчули потяг до науки, до високого мистецтва, до нових вражень, так необхідних їхнім неспокійним і спраглим щастя душам. Але життєва буденщина, постійне змагання за своє – за свій шматок хліба, свій дім, своїх близьких, свого чоловіка, свій статус у суспільстві – пригнічували їх і змушували відволікатися від Мрії. Тим паче, складно слідувати своїй мрії, якщо на освіту й заняття мистецтвом немає коштів. Кожну копійку Ользі доводилося заощаджувати, тяжко відпрацьовувати, вимолювати у скупого й черствого батька. Про справжню ж європейську освіту для дочок, яку пощастило здобути в університеті Окуневській і Кохановській, у родині Кобилянських навіть не йшлося. Відчуваючи жагу знань, власну інтелектуальну силу й усвідомлюючи разом із цим об’єктивну неможливість реалізації своїх бажань, Кобилянська злостилася, і, природно, заздрила більш забезпеченим подругам: “Я добра й лиха, гарна й бридка, палка й холодна, але більше нещасна, як щаслива”, – так писала про себе Ольга після того, як від’їхали подруги. Спочатку вона дуже тужила за Зосею. Чекала від неї книг і листів, як і від її кузена Євгена Озаркевича. Час минав, ні листів, ні книжок вона не отриму¬вала. Душа охолола. Щезали ясні поранкові почуття. І прохо¬дили думки, що вони не рівні, скільки б не звіряли свої серця. Скільки б не захлиналися в повазі до неї Зося і Ґєньо, їм не йти одною дорогою. Вони можуть виїхати з Кімпулунга і десь вчитися, вона – ні. І тоді в душі здіймається буря і жене її в гори. Поважніє і робить страшні висновки розум. – Я хочу мати багатого чоловіка, який міг би купувати мені книжки і коней. Я вже досить любила” [3, с. 214]. Утім, разом із усвідомленням обмеженості своїх можливостей прийшли і самоповага, і вперте небажання здаватися, здушувати в собі найкращі, найвищі прагнення: “Цей суворий світ налаштовував її проти будь-якої ідеалізації. Так, її родина бідна, але наскільки її духовний світ вищий, цінніший від усяких грошовитих бонз! І це заставляє її в “Гортензі” – першому закінченому творі – сказати подрузі: “Ти знаєш, що я маю страшні переконання про твої вищі круги, я не народилася для тих вищих сфер, я понад усе люблю свободу і буду боротися, боротися проти всього, що б спинило мене осягнути щастя у всій його величі” [3, с. 206].
Ольга Кобилянська, на жаль, не зазнала щастя в коханні. Розумна, весела, охоча до танців і громадського життя, дівчина не страждала від нестачі чоловічої уваги: “Якось Ольга помітила, що на неї й інші хлопці звертають увагу. Не знала чому, відчувала тільки, як супроводжували її поглядами. Хіба вона робила щось такого, щоб привернути їхню увагу? Звичайно, ні. Вважала себе негарною і одежі пристойної ніколи не мала. Носила тільки те, що залишалося після Євгенії, або щось зовсім просте. Хлопці, що заглядалися на неї, не подобалися їй – були звичайними і погано вчилися” [3, с. 21]. Маючи нагальну душевну потребу любити й бути любленою, письменниця швидко закохувалася й так само швидко втрачала цікавість до чоловіків. Ольга прагнула стосунків і одночасно боялася їх. Дуже часто залишалася зовнішньо холодною до симпатичних їй чоловіків, спостерігала, як вони віддаляються, як розходяться їхні долі, і навіть не намагалася виправити становище, насолоджуюсь власним болем і силою свого нерозділеного пристрасного кохання. Яскравий приклад такої лінії поведінки Кобилянської – її “стосунки” з Альфонсом Кучинським: “Страшно, як любила його. Не було но¬чі, де б не снився їй, і не було хвилини в дні, де б не думала про нього. І ніколи з ним не говорила. Лише бачила його, як проходив біля їх хати, а часом тут і там в товаристві. Він ніколи до неї не зближався – і се її не боліло. Багаті натури ніколи для себе нічого не жадають. Вони б лише давали, дава¬ли і давали, на те вони і багаті” [3, с. 42 – 43]. Ольга часто не вірила, що справді подобається, що без застереження може довіритися чоловікові. Мріяла не просто про плотський зв’язок, формально схвалений суспільством, а про єдність душ, про розчинення в довершеній людині – розумній, інтелігентній, чесній і сміливій. Такого чоловіка письменниці не судилося зустріти. Утім, навіть найпростіше й найприродніше бажання – бажання щастя – викликало нерозуміння оточуючих: “...Ольга не помітила, як там, у великій кімнаті, перемінила¬ся розмова і до голосів, які чулися, додався ще голос Євгенії. Ольгу покликали до столу. Коли вона увійшла, тітка Кучмаєвська критично оглянула її.
– Чого ти ходиш з таким крейдяним обличчям? Треба вже за женихами оглядатися.
– Еге ж, – засміялася Євгенія, – вона своїми ідеями і від мене всіх відстрашує.
– Кажуть, Ольго, – не вгавала тітка, – що ти багато чита¬єш? Це правда, що ти впиваєшся цим трійлом? Хто так чи¬нить, той думає не про заміжжя, а про любов!
– Це так зле, тіточко?
– Я не розумію, що таке любов. Я вийшла заміж, не хоруючи на цю поетичну недугу. Вела порядно своє господарство, виховувала при Божій помочі дітей, доглядала мужа.
– Тим більш ви не мусите говорити про те, чого не знаєте” [3, с. 65].
Аналізуючи твори О. Кобилянської, О. Маковей зауважував, що авторка поклала в них більшу вагу на любов, ніж на потребу хліба й соціальної свободи для жінок. Критик іронізував, що твори його товаришки не обходяться без найголовнішого жіночого бажання – вийти заміж, яке нібито становить приховану ідею будь-якого твору, написаного жінкою-автором. “Або дитина, або творчість!” – таким бачить коханий Кобилянської кредо будь-якої жінки. Проте, прагнення вчитися, творити, зреалізуватися в корисній для громади формі, врешті – жити для когось, на наше глибоке переконання, – не суто жіноча потреба. І тим паче – не те бажання, яке слід висміювати. В. Врублевська пише про цей бік життя своєї героїні чесно й просто: “Як і кожній дівчині, їй хотілося заміж. Але своїм супутником бачила багату духовним життям людину. Про це писала в оповіданні “Воля чи доля”. Тоді ще не усвідомлені чуттєві бажання нуртували в ній, шукаючи виходу, і не знаходили його передусім тому, що не були свідомими, а вона понавибудовувала собі стільки перепон, що життя не давало змоги їх подолати. Папір і перо угамовували її пристрасті. У ній поступово визрівав протест: чому вона повинна чекати, щоб якийсь пристойний чоловік обрав її, а хіба вона не має права сама запропонувати йому себе? В її писаннях такі думки набувають ознак боротьби жінки за право кохати” [3, с. 207].
Попри силу волі й переконань, Кобилянська, як і кожна людина, час від часу зневірялась і впадала в розпач. Інколи Ольга відчувала просто фізичний біль від нерозуміння, самотності, від неможливості вирватися з вузького й банального світу філістерів. Наслідком таких страждань став лист молодої письменниці до Йогана Вробля – доцента давньогрецької й латинської мов Чернівецького університету. “Я рішила вийти за Вас заміж під услів’ям, щоб дали Ви мені можливість віддатися дальшим студіям, а там покінчити їх, та все отеє під Вашою достойною управою і дозором – моя бо рідня противна моєму планові. За все те прийміть в заміну мене, котра сповнить свято всі на себе повзяті обов’язки проти Вас, і не буду Вашою довжницею під кожним наглядом” [3, с. 102 – 103], – писала в розпачі незнайомій людині двадцятирічна Кобилянська. Цим планам Ольги не довелося здійснитися: Євгенія обурилася поведінкою сестри й порвала листа, боячись ганьби.
У зрілому віці Ольга закохалася безтямно, на все життя – у того самого Осипа Маковея, який насміхався з її мрій і бажань. Кобилянська мужньо зробила вирішальний крок – запропонувала коханому чоловікові своє серце. Але Маковей не відповів письменниці взаємністю: не любив, не розумів, а, може, ще й трішки боявся масштабу цієї особистості. І це нерозділене величезне кохання спалило Ольгу. Попри всю свою поміркованість і глибоку порядність, Кобилянська не змогла стримувати почуття в собі й написала коханому: “Нехай Ви були б мені ніж в серце встромили – мені було з ним по світі ходити, а не повинна була я Вам тих листів висилати. Я, що поклала стільки амбіцій і честі, що була така амбітна? Як я могла так дуже свою душу відслонити? Чи Вам зрозуміла ця “реакція” в мене... Сором проклятий! Ви не знаєте, а може, і знаєте, як я дрожала, щоб лише ніхто нічого не знав, а відтак... Я отворилася! Зрозумійте, що Кобилянська ніколи не пере¬ставала Вас любити, і перестане аж тоді, коли її серце застигне. Я не можу достатньо віджалувати, що я літератка. Тому, що я “пишу” – Ви не вірите словам моїм. Вам здається, що все – композиція, лож... Тепер я переконуюсь, що страшно нещасні ті, котрі вірні так по-собачому, як я! Що Вам була моя вірність? – Нічим. Любов? – Нічим. Я завжди була нічим у Ваших очах. Як я впаду – то загину з Вашим іменем в душі. Не можу інакше! Я знаю – любов до Маковея поставить мені корону на голо¬ву, а не мої літературні твори! Любов моя сильніша, як все інше в мені. Якби Ви знали, що діється в моїй душі. Ви буде¬те знати, але буде вже запізно. Я заніміла від хвилини, коли прочитала Вашого листа. Убийте мене власною рукою, лише щоб я довго не мучилася. Інакше не можу! Не можу! Не можу! Убийте мене, убийте мене! ” [3, с. 430].
Так, Ольга Кобилянська була емансипанткою в найширшому сенсі цього слова – людиною, яка прагнула свободи в усьому – у приватному житті, у творчості, жадала матеріальної незалежності завдяки власній праці. Але ця омріяна свобода була не від суспільства, родини, чоловіків, критики, моралі – для небуденного щастя, для творчості-від-серця і для справжнього кохання. Попри незвичну для того часу духовну самостійність, Ольга заперечувала приналежність до емансипаційного руху: “Озаркевич легко всміхнувся.
– Про вас говорять, що Ви не любите хлопців і через те хо¬чете йти в науку, але ж там хлопці будуть вашими колегами.
– Буду пристосовуватися до всього, щоб учитися... А взагалі я не з тих, що міняють свої погляди за мужську ласку.
– Ви про емансипанток?
– На жаль.
– Дивно, чому ж Ви хочете між них іти?
– Якби я могла набути знань тут, я між них не йшла б.
– Для Вас це модерне жіноцтво небезпечне.
– Я лише науки хочу і незалежного становища. Емансипан¬ток не люблю... Сподівалася чогось глибшого і поважнішого. Присвоїти собі чоловічі манери і спосіб буття і називати це волею? Дякую! Я хочу залишитися жінкою, хочу тільки зале¬жати від самої себе, утримуватися з власної праці.
– Думаєте, в цьому щастя?
– А мені про щастя не йдеться. Щастя! Що це? Хліб для що¬денного вжитку? Ні, це виключний стан душі, коли мусить в одній точці збігтися забагато чинників” [1, с. 87].
Можемо погодитися з Лесею Українкою, яка свого часу писала, що Ольга Кобилянська швидко втратила інтерес до фемінізму, оскільки вважала право жінки на самореалізацію, на власний голос аксіоматичним. Це право вона відстоювала все своє життя й оприявнювала у власних творах. Улюблена письменниця Кобилянської Євгенія Марлітт також наголошувала на потребі жіночої освіти, на розвитку жіночих талантів, і нагородою за духовну емансипацію зазвичай було в неї щасливе одруження. Щасливе одруження, про яке мріяла Ольга, письменниці не судилося. Її винагородою стала літературна слава. Кобилянська залишилася недосяжною для обивателів – як справжня шарітка (едельвейс) з гори Рунг, яку багато хто прагне здобути на щастя, але мало хто наважується піднятися за нею в понадхмарну запаморочливу височину.
Отже, художньо-біографічний роман В. Врублевської “Шарітка з Рунгу” вимагає прочитання з точки зору феміністичної критики, оскільки розкриває перед читачем своєрідну фемінну модель світосприйняття, мислення, творчості, намагання письменниці легітимізувати свою “інакшість”, сміливо проявивши її та вписавшись таким чином у “чоловічу” культуру. У творі відбито основні прикметні риси інтелектуального фемінізму (за М. Крупкою): оприявлення ідей соціального руху за визволення жінки на текстуальному рівні, протиставлення чоловічих і жіночих цінностей на культурному й соціальному рівні, накладання національної та феміністичної стратегій із тенденцією маргіналізації останньої, початок жіночої мистецької традиції, яка ґрунтувалася на представленні власного досвіду та орієнтації на особистісні інтереси, суголосність ідейних пошуків жіночої літератури модерним філософським концепціям. Подальше дослідження феміністичного дискурсу в біографічній літературі є перспективним і стане частиною кандидатської дисертації автора.
Література
1. Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р. Гром’яка, Ю. Коваліва, В. Теремка. – К.: ВЦ “Академія”, 2006. – 752 с. – (Nota bene). 2. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі: Монографія / С. Павличко. – К.: Либідь, 1999. – 447 с. 3. Врублевська В. Шарітка з Рунгу: Біографічний роман про Ольгу Кобилянську.– К.: ВЦ “Академія”, 2007. – 512 с. – (“Автографи часу”). 4. Крупка М. А. Емансипаційні тенденції в українській жіночій прозі кінця XIX – початку XX століть. Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.01.01 / М. А. Крупка; Нац. пед. ун-т ім. М.П.Драгоманова. – К., 2004. – 20 с.