Анастасія ШЕВЕРДІНА (Луганськ)
ПОЛІФОНІЧНІСТЬ БІОГРАФІЧНОГО РОМАНУ-ПОШУКУ ЛЕОНІДА БОЛЬШАКОВА «БУВАЛЬЩИНА ПРО ТАРАСА»
Природа поліфонії у прозових текстах, на відміну від поетичних, на сьогодні мало досліджена. Приклад прикрого нерозуміння природи і значення поліфонії в біографії демонструє Я. Кумок. Спочатку дослідник зазначає: „Саму біографію зараховують до якогось універсального документального жанру! Це неправильно. Біографія старша за документ і переживає захоплення ним. Античні історики складали взірцеві біографії без жодної цитати. І взагалі, ніякої такої надправди за документом немає” [6, с. 32]. Вводячи незрозуміле поняття „монологічної біографії”, Я. Кумок продовжує: „монологічна біографія і досі прекрасно обходиться без документа. Вражаючий приклад – „Мольєр” М. Булгакова. Це достовірна біографія, в якій багато гумору й мало лапок. Документ потрібен не для створення атмосфери біографічної правди. Цього можна досягти й без нього. Документ потрібен (і, можливо, це єдиний засіб) для створення поліфонії в біографії. Вони зливаються у вищій єдності книги” [6, с. 32]. Як бачимо, Я. Кумок розуміє поліфонічність біографії як суто зовнішню, формально-стильову характеристику, неправомірно зводячи її лише до наявності цитат. Ми ж розглядаємо поліфонічність ширше – як смислову, образно- й навіть жанротворчу складову біографії. По суті, кожна біографія, навіть така, що не містить жодних лапок, поліфонічна. Будь-який автор, розпочинаючи роботу над біографічним твором, обов’язково вивчає накопичені людством знання про об’єкт свого зацікавлення. Він обмірковує їх, обирає найбільш прийнятні свідчення, які стовідсотково викликають довіру, узагальнює й інтерпретує отриману інформацію. Наслідком довготривалої пошукової роботи стає біографія – монтажна, „клаптикова” за самою своєю природою. Звісно, з формального боку, „Мольєр” М. Булгакова монологічний – але тільки через монологічну форму викладу матеріалу, через авторську настанову розповідати про своє бачення Мольєра. Але така настанова – умовність, наслідок мовчазної домовленості про довіру між автором і читачем. Ані Булгаков, ані будь-хто з його сучасників не міг реконструювати життя Мольєра без допомоги документів – не через брак таланту, звісно, а через розділеність часом. Так само й античні філософи могли обходитися без жодної цитати, але це не значить, що вони могли обійтися без жодного свідчення (тобто, документу), знову ж таки, з цілком прозаїчних причин – біограф не може бути поряд зі своїм героєм (навіть сучасником) невідступно. Тим паче, складно мотивувати вчинки чи відтворити (хоча б узагальнено) думки й мову біографічної особи. Отже, документ потрібен саме для досягнення біографічної правди (а не „для створення атмосфери” біографічної правди, за словами Я. Кумока, бо мета справжнього біографа – встановити істину, а не творити бутафорію). А поліфонічність надає нам можливість відшукати омріяну істину серед більш або менш вірогідних свідчень і здогадок. На підтвердження цих слів варто процитувати уривок з передмови до трилогії „Бувальщина про Тараса” Л. Большакова, в якій біограф пише: „Розпочинаючи роботу над книгою, знову і знову думаю про джерела. Звичайно, і сьогодні докопалися ми не до всього. Пошук продовжується, кінця йому немає, можливості безмежні. Нового, свіжого й об’єктивного, прочитання вимагають документи виявлені (й опубліковані, на жаль, частково – за дивним для науки принципом „вигідно-невигідно”, а отже суто суб’єктивно). Перечитати треба ВСІ спогади, наново прочитати ВСІ дослідження…” [2, с. 7]
Поліфонія – „багатозвуччя, засноване на одночасному гармонійному поєднанні та розвитку рівноправних самостійних мелодійних ліній… У прозі і драматургії П. часто постає у вигляді монологів, діалогів, полілогів, позафабульних чинників композиції на зразок ліричного відступу чи вставної новели… Ефект П. зумовлений взаємодією текстів у творах різних жанрів на рівнях паратекстуальності (заголовок, підзаголовок, епіграф), ремінісценцій, алюзій, цитацій, метатекстуальності (реінтерпретація класики), гіпертекстуальності (пародіювання), кодової інтертекстуальності (полеміка з критикою або читачами), автоінтертекстуальності” [7, с. 243 – 244].
Слід зазначити, що стильовою особливістю жанру роману-пошуку є унаочнення поліфонічності. Л. Большаков цитує величезну кількість документів (частково або повністю), творів Тараса Шевченка, інтерпретуючи їх за допомогою авторського коментаря. Таким чином, до голосів автора й біографічної особистості долучається позиція документа.
У „Бувальщині про Тараса” Л. Большаков використовує епіграфи до кожної з частин трилогії, які задають тон усій книзі. Концептуальну позицію біографа висвітлено в епіграфах до першої частини: „От тобі й билиця… Нелюдська билиця” ( Т. Шевченко, „Москалева криниця”) та „І визначна людина – всього лише людина” (Й.-В. Гете) [2, с. 5]. Цими епіграфами автор наголошує на міфологізації образа Тараса Шевченка та на своїй меті відійти від стереотипів у зображенні „народного генія й народного героя”. Епіграф до другої частини трилогії „Блаженні жадаючі і спраглі правди, бо вони наситяться”, взятий з Євангелія від Матвія [3, с. 5], розкриває бажання біографа встановити істину внаслідок кропітких багаторічних досліджень. Епіграф до третьої частини роману-пошуку „Сміємо запевнити, що в нашому романі час розрахований за календарем” (з „Приміток” до „Євгенія Онєгіна” О. С. Пушкіна) [4, с. 5] наголошує на документальній точності біографічного дослідження.
Цитати Л. Большаков використовує також у якості заголовків та підзаголовків. Показовою в цьому сенсі є третя книга трилогії „Оренбург”, у якій усі назви частин є цитатами з творів Тараса Шевченка (частина перша – „Мені відкрилося місто”, друга – „А не продам себе”, третя – „Небагато благав у Бога…”, четверта – „В багно погане заховали…”), а частина назв розділів є цитатами з віршів Шевченка чи різноманітних документів [4].
Л. Большаков неодноразово полемізує з іншими біографами Великого Кобзаря та дослідниками його творчості. Розмірковуючи над смислом і символікою поезії „У Бога за дверми лежала сокира”, Л. Большаков наводить думки своїх колег: „Поемою надії” назвав цей твір Василь Щурат; бачив він, проте, її основою легенду, яка „вийшла з творчої комбіна¬ції поета” й увібрала в себе багато що з того, що глибоко його хвилювало, – зокрема, і перш за все, розгром Кирило-Мефодіївського братства, надію на відродження їхньої справи. Пізніше набула поширення версія Абдільди Тажибаєва; це він у своєму виступі на ювілейному Шевченківському пленумі Спілки письменників СРСР у 1939 р. пов’язав вірш Шевченка з однією з подій історії казахського народу: повстанням Ісатая і Махамбета (воно спалахнуло в 1830 р. і продовжувалося вісім років – до 1838 року, коли було придушене військами царя). Поглиблюючи думку казахського письменника, Е. П. Кирилюк заявив, що в образах вірша Шевченко відтворив національно-визвольний рух казахів, його жорстоке придушення, і в той же час непереможну, вічно живу силу народу. Набагато вірогіднішим є потрактування Ю. Івакіна, який, спираючись на думки ряду інших дослідників (зокрема, М. Мочульського), вважав, що „немає підстав убачати в ньому алегорію, а не просто поетичну фантазію автора, схвильованого зустріччю із самотнім „аулья-агач” у тисячоверстній смутній пустелі” [2, с. 375 – 376]. Сам же автор доходить висновку, що самотнє дерево виступає символом стійкості взагалі, символом вічності.
Зіставляючи свідчення різних людей, автор прагне не тільки перевірити правдивість свідків, але й точно відтворити події, побачити явище під різними кутами зору. Подаючи довгий діалог задокументованих спостережень над степовою пожежею Шевченка та Макшеєва, Л. Большаков пояснює у авторському коментарі: „Він (Макшеєв. – А. Ш.) фіксує ФАКТ. Шевченко передає СТАН. У Макшеєва ділова ІНФОРМАЦІЯ, у Шевченка – процес пізнавання, СПРИЙНЯТТЯ. А він, цей процес, вимагає ПОСТУПОВОСТІ. Нею художник не поступається” [2, с. 345]. Вражає увага дослідника до деталей. Мотивуючи порівняння донесень і щоденника Бутакова за короткий період часу, Л. Большаков зазначає: „Донесення й записи збігаються в головному, але узагальнювальний характер першого і фіксація фактичної правди в діловому щоденнику одне одного не замінюють, а тому найбільш „продуктивним” мені здається поєднання обох джерел” [3, с. 104 – 108].
Л. Большаков відзначається надзвичайною повагою до будь-якої досліджуваної ним особистості, враховує міркування всіх свідків, але точка зору Тараса Шевченка – тонкого лірика, Митця – завжди є домінантною: „Ніхто не створив достовірнішого, колоритнішого, психологічно глибшого портрета Орської фортеці, ніж той, який залишив нам Тарас Шевченко. І в російськомовних своїх повістях, де портрет цей намальований, був він художником, був живописцем. Заради переконливості вдамся до зіставлення.
П. РИЧКОВ: „...Вона донині з усіх новозбудованих фортець, за винятком нинішнього Оренбурга, краще й регулярніше укріплена, і забезпечена достатньою артилерією... Церква в ній кам’яна... з усіх боків її далеко видно, і фортеці чималу прикрасу надає. Проживання в ній усередині й поза фортецею подвір’їв до трьохсот...”
П. ПАЛЛАС: „...Орська фортеця знаходиться в киргизькому степу не-подалік від Яїка, близько двох верст від гирла Орі, але до цієї річки набагато ближче, ніж до тої, і побудована на горі. На середині тієї гори неабияка кам’яна церква, яку з усіх боків здалеку бачити можна. Навколо гори знаходяться житлові будинки, з яких, окрім комендантського, немає жодної хорошої будівлі. Фортеця складається із земляного, дерном викладеного валу...”
І. ДЕБУ: „... Одна з кращих фортець Оренбурзької лінії... Орська фортеця є головним пунктом приходу й відправлення азіатських караванів... Місцеположення цієї фортеці для життя здо¬рове... Піклуванням колишнього Оренбурзького військового губернатора графа Сухтелена Орська фортеця вельми, супроти колишнього, покраще¬на в усіх відношеннях...”
Ю. ЯСЕНЧИК: „...Під горою, де річка Орь впадає в Урал, розсипалися дерев’яні будиночки, споруджені здебільшого у татарський спосіб, – вікнами у двір, щоб погляд невірного гяура не досяг і не опоганив писаних красунь Сходу. Будиночки ці й утворюють Орське поселення... Головна вулиця фортеці по лівому боку забудована ка¬зармами п’ятого батальйону, а по правому – в’язниця арештантської робочої команди, казарми інженерних і артилерійських частин…
Декілька рядків із „Нещасного”:
„Фортецю Орську місцеві киргизи називають Яман-кала. І ця назва надзвичайна правильно визначає фізіономію місцевості й самої фортеці. Рідко можна зустріти подібну безхарактерну місцевість. Плоско і плоско. Для киргиза, звичайно, це нічого не означає, – він зріднився з цим пейзажем. Але ж як для людини, яка звикла в довколишній природі бачити красу і грацію, і опинитися раптом перед суворим одноманітним горизонтом несходимого, нескінченного степу? Дивно, як неприємно такий пейзаж діє на самотню душу новачка” [2, с. 99 – 101].
Поліфонічність роману-пошуку помітна не тільки на стилістичному, але й на хронотопічному рівні. Хронотоп – це взаємозв’язок часових і просторових відношень у літературі. „Хронотоп у літературі має суттєве жанрове значення. Можна прямо сказати, що жанр і жанрові особливості визначаються саме хронотопом, причому в літературі провідним началом є час” [1, с. 235]. У романі-пошуку дія відбувається одночасно в декількох хронотопах.
О. Зарицький у праці „Біографія та історія”, досліджуючи чеські біографічні романи 70-х років, виділяє такі головні часові плани: історичний час, біографічний (автора), внутрішній (психологічний), автора-творця, час спогадів і коментарів, які й виступають елементами часової структури проаналізованих творів [5, с. 43 – 44]. О. Скнаріна виокремлює конкрет¬но-історичний (об’єктивний), біографічний, суб’єктивний та реальний вимір часу. Крім названих, має місце також календарний час (зміни пори року, буднів і свят) та добовий (день і ніч, ранок і вечір), а також уявлення про рух і нерухомість, про співвідношення минулого, теперішнього і майбутнього [8, с. 357].
У романі-пошуку „Бувальщина про Тараса” можна виокремити кілка часових площин. По-перше, це історичний час, тобто відображення в людській свідомості життя суспільства – його виникнення, особливостей розвитку. Л. Большаков за допомогою багатьох правдивих документів відтворює обличчя епохи, викриває кривавий імперський лад, придворні інтриги, злиденність і безправ’я простого люду, але водночас оспівує тогочасне подвижництво в мистецтві й науці. По-друге, наявний біографічний час – проміжок часу, який починається від народження людини й закінчується її фізичною смертю, стосується зображення життя конкретної особи – дитячих та юнацьких років, пори зрілості і старості. Хоча в передмові Л. Большаков декларує прагнення „воскресити з найбільшою повнотою солдатські, невольничі роки Шевченка, від початку їх і до кінця – всі десять” [2, с. 8], фактично дослідник не утримується в таких щільних часових рамках: за допомогою ретроспекції повертається в юнацькі роки Шевченка, проектує подальшу – після звільнення – долю поета. Біографічний час Тараса Шевченка триває й після його фізичної смерті, оскільки продовжують жити твори художника. З біографічним часом головного героя переплетені й біографічні часи його сучасників. Подаючи їхні біографічні довідки, Л. Большаков зображує життя цих людей хоч у неприродно скороченій, але все-таки тяглості, у якій один з моментів – момент зустрічі з Шевченком – поєднує їх у цілісність, стрижнем якої є персона українського поета. Окрім того, існує ще й суб’єктивний час автора. Він також плинний, бо біограф неодноразово згадує різні періоди свого життя, відзначений перервністю. Паралельно з суб’єктивним часом автора існують і суб’єктивні часовиміри інших шевченкознавців, які оприявнюються тільки у вузлових моментах – тих, які цікавлять Л. Большакова.
Отже, поліфонічність закладена в самій природі біографії. У романі-пошуку Л. Большакова „Бувальщина про Тараса” поліфонічність виявляється на стилістичному (епіграфи, використання цитат у якості заголовків і підзаголовків, дискусії з іншими дослідниками, послідовне цитування кількох документів задля перевірки правдивості свідчень та створення повної картини дійсності, автоцитування) та хронотопічному (історичний, біографічний, суб’єктивно-авторський часовимір) рівнях.
Література
1. Бахтин М. Вопросы литературы и естетики. Исследования разных лет / М. Бахтин. – М.: Худ. лит., 1975. – 502 с. 2. Большаков Л. Быль о Тарасе. Книга первая. Яман-кала / Л. Большаков. – Москва – Оренбург: Кора, 1993. – 437 с. 3. Большаков Л. Быль о Тарасе. Книга вторая. На Арале / Л. Большаков. – Москва – Оренбург: Кора, 1993. – 448 с. 4. Большаков Л. Быль о Тарасе. Книга третья. Оренбург / Л. Большаков. – Москва – Оренбург: Кора, 1993. – 299 с. 5. Зарицький О. Біографія та історія: (Чес. біогр. роман 70-х рр.) / АН УРСР, Ін-т літ. ім. Т. Г. Шевченка. – К.: Наук. думка, 1989. – 100[2] с. – (Літературознавство). 6. Кумок Я. Биография и биограф / Я. Кумок // Вопросы литературы. – 1973. – №10. – С. 18 – 33. 7. Літературознавча енциклопедія: У двох томах. Т. 2 / Авт.-уклад. Ю. Ковалів. – К.: ВЦ «Академія», 2007. – 624 с. (Енциклопедія ерудита). 8. Скнаріна О. Художній час і художній простір у документалістиці / О. Скнаріна // Олександр Галич – особистість, учений, гро¬мадянин: Збірник наукових праць, присвячених 60-річчю доктора філологічних наук, професора, заслуженого діяча науки й техніки України Олександра Галича / Упор. О. М. Горошкіна, В. Г. Фо¬менко, І. Л. Савенко. – Луганськ: Знання, 2008. – 382 с.