Головне – то є бачити напрямки. Свій напрямок, свій шлях, своє сяйво.
Навіть якщо ти самсенько-сама, а навкруги непроглядна темрява.
Ти запалиш ліхтар, сірник, запальничку – і рушиш. Без остраху, твердо і вперед.
* * *
Насправді, та, знаєш, насправді я так багато пишу. У своїй голові та уяві, на усіх паперах і папірцях світу, на піску і на склі, і, так, так, звичайно – на екрані свого мобільного...
Я пишу.
Я багато пишу. Взгагалі. Завше.
Бо, певно, я просто люблю писати.
Не талановито, не влучно, не барвисто – а о так, просто, часом недолуго, часом нецікаво – я вірю, що немає в світі нічого такого, щоб було вже зовсім-презовсім нецікаво.
А ще я пишу з помилками, бач.
Та я виправляю. Бо вважаю, що немає таких помилок, які б не можна було виправити. І хай йому грець, скільки пройшло часу. Все є мить і все є вічність – в одночас.
* * *
Не у тому є сила і мудрість, щоб довести слабкому, що він є насправді слабкий та нікчема, щоб йому було зась навіть думати про себе щось протилежне. Сила та мудрість, та людяність, вона, знаєш, в іншому, у таких простих речах, дійсно простих...
......підтримати, навіть коли немає надії.
.......посміхнутися, навіть якщо не особливо й віриш.
......простягнути долонь – яка берегтиме тебе, де б ти не була і якою б ти не була – чи то прудкою та підкачаною спортсменкою чи то дівчинкою-інвалідом метр і п'ятдесят три сантиметри зростом.
* * *
Поки якісь речи у твоєму світі є для тебе дивом – їх існування поруч із тобою є хитким, душею ти й досі не віриш, що це є твоє, нарешті і у повному обсязі. Може, не вважаєш достойною. Може просто... не можеш прийняти своє щастя.
Та щастя рано чи пізно має стати буденністю. Чимость звичним – не переставши від цього бути чарівним дарунком тобі і наймилішим благом. Дякувати та захоплюватися – та не бачити себе Попелюшкою, якій Фея на один вечір подарувала туфлі і платтячко. Бачити себе королівною, для якої звична справа носити улюблені шати й персні – і не боятися втратити. Бо те, що улюблене – куди воно піде від тебе.
Від тої, хто любить і дорожить.