Просто гуляю парком. Босоніж в траву захожу. Дивлюсь як перебігає шпарко вивірка від сосни до сосни. Слухаю як скрекоче сорока темно-синьо_пера. Уявляю, як зачиняє гномик важкезні двері у свою потайну хатку. Прислухаюсь і чую, як росте молода хвоя і розмовляють янголи_потойбічні_птахи.
Знову вдягаю сандалі. Під ними скрипить гравій. За стіною дубів шумить місто, а там он, в гущавині, зозуль зове собі пару, а хтось помилково вважає, що він комусь вік пророкує довгий.
В парк через просіку плине повітря тепле і часо-простір плине. Я знаю давно, як його спинити, але чомусь не хочу і в ньому так само плину...