(На світлині Володимир з матірью Євгенією перед відправкою до Уралу)
Неможливо знайти межу між взаємодіючими протилежними значеннями, бо все плавно переходить з одного стану в інший. Де закінчується юність і починається мужність? Хто в змозі точно визначити час переходу? У Івана Єфремова є літературна праця під назвою «Лезо бритви». Як по лезу бритви треба йти між двома крайнощами, щоб життя було більш гармонійним. Коли почалася в моєму житті школа мужності? Відповісти на це питання важко. Швидше за все, школа мужності у мене почалася в шестирічному віці, коли я в темній землянці не дав можливості силам Темряви поневолити мою свідомість. Було багато різних етапів виховання мужності. Одним з таких етапів став мій від'їзд на Північний Урал. Любов в деякому роді є психічним захворюванням. Я їхав у глуху тайгу для боротьби зі своїм захворюванням.
У суботу ввечері, 13 травня 1961 року, я їхав поїздом з міста Сталіно, нічого не знаючи про те, що чекає мене в майбутньому. Пасажирський поїзд ішов до Москви обхідним шляхом через Луганськ, Старобільськ, Валуйки. Наші вагони тягнув швидкісний паровоз серії ІС. У Валуйках провідниця вагону оголосила пасажирам:
– Виходьте на перон. Купуйте смажені в маслі пиріжки. У Росії такі пиріжки не готують.
За Валуйками почалася Росія. Пропливають повз вікна вагонів російські села з брудними нечітко вираженими вулицями і з брудними недоглянутими дворами. Сірого кольору глинобитні стіни будинків ніколи не знали побілки. Сірий фон села зливається з похмурим сірим фоном землі. Сірий фон і сіре життя вимагають необмежених пиятик, або навпаки, алкогольні узливання створюють сіре життя? Усе взаємопов'язано.
Два роки тому одна російська родина, яка переїхала жити з Курської області в місто Сталіно, розповідаючи мені про умови життя в російському селі, скаржилися:
– Кожного року в осінню негоду ми збираємо на колгоспному полі урожай картоплі босоніж, не користуючись взуттям. Взуття треба берегти, бо дорого коштує. Увечері додому приходимо настільки втомлені, що у нас не вистачає сили помити ноги. Ми обмотуємо мішковиною брудні ноги і лягаємо спати. Так постіль не мажеться, а ноги все одно завтра знову будуть брудними.
Який може бути відпочинок і сон з брудними ногами? Цього я зрозуміти не можу.
Вранці третьої доби моєї подорожі, в понеділок 15 травня 1961 року, я прибув до Москви на Павелецький вокзал. Поїзд на Солікамськ відходить з Курського вокзалу. Курський вокзал був ще старої споруди. Вокзали у мене подиву не викликають. Мене здивували пасажири Курського вокзалу. Уздовж зовнішніх стін вокзалу на брудному асфальті під холодним дрібним весняним дощем зі своїми мішками і валізами сиділи і лежали люди.
Закомпостувавши квиток і залишивши багаж в камері схову, я відправився знайомитися з Москвою. У моєму розпорядженні було п'ять годин. Я ознайомився з ВДНГ, потім поїхав на Червону Площу, де зайшов у історичний музей і в ГУМ. Решту часу я, користуючись метро, виходив на вулиці Москви, щоб отримати загальне враження про столицю Червоної Орди. Враження я отримав приголомшуюче.
Провідниця потягу «Москва-Солікамск» запитала мене:
– Як тобі сподобалася Москва?
Я їй відповів гранично лаконічно:
– Найбільша в світі дярьовня.
– Таку характеристику Москви мені вже неодноразово доводилося чути від іноземців, - сказала провідниця.
Так, Москва сіра й похмура, як і вся Росія, але москвичі привітні й дружні люди. Пройде всього десять років, а оцінка Москви і москвичів зміниться на протилежні значення. Москва буде більш порядною й більш красивою, а москвичі стануть недружніми, хитрими і злими. За Брежнєва швидкими темпами почне цілеспрямовано прогресувати російський шовінізм.
О п'ятій годині вечора поїзд відправився на Солікамськ. Я стояв у тамбурі і курив, розглядаючи пропливаючі повз мене будинки і вулиці Москви. Від Москви і до самого міста Володимира вздовж залізничної коліі на кожній будівлі залізничної служби і майже на кожному телеграфному стовпі висіли портрети усміхненого рожевощокого Н.С. Хрущова. Москвичі Хрущова люблять. Та й як москвичам не любити Хрущова, адже він ввів москвичам десятивідсоткову надбавку до зарплати. Напевно, за шкідливість столичного життя, або за артистизм, який проявляють москвичі до іноземних гостей. Або за те, що в Москві живуть нащадки скандинавських завойовників: варягів, ворогів національних культур.
У тамбурі стояло багато людей, проводжаючи очима Москву. Два мужика стояли біля мене і розмовляли. Вони були з Кривого Рогу. Дізнавшись, звідки вони, я звернувся до них:
– Ну що там у вас з повстанням, все заспокоїлося?
Мужики кинули на мене злі погляди і замовкли. За хвилину пасажири пішли в вагон, а в тамбурі залишився тільки я з двома криворіжцями . Один з них сказав:
– Ти добре подумав, перш ніж запитати? Люди стояли поруч. Треба бути обережним. Там все владналося без кровопролиття, але тепер багато людей зникають безслідно, без суду і слідства.
Мужики зайшли у вагон і мені їх більше не доведеться бачити, а я задумався, згадуючи нещодавно минулі події.
У 1957 році з Німеччини прибула невелика військова частина і розквартирувалася в ста метрах від будинку, в якому я жив. Солдати цієї військової частини будували поруч з Рутченківською нафтобазою казарми для свого полку, який повинен був передислокуватися з Німеччини в місто Сталіно. Протягом року казарми були побудовані, а в них оселився полк «червонопогонників» - радянських жандармів, які прибули з Німеччини.
Присутність такого полку в центрі Донбасу було необхідністю, бо у Донбасі вибухонебезпечними були не тільки шахти, а й саме населення. Солдати їздили патрулювати вулиці бандитської Макіївки та виїжджали на похорони шахтарів, якщо число загиблих шахтарів перевищувало п'ять чоловік, і були готові «заспокоїти» масові хвилювання.
У полку у мене було багато друзів серед молодих офіцерів, а серед солдатів у мене був тільки один друг. Він був родом з Риги – син інтелігентних батьків, а в полку служив шеф-кухарем. Був він ще й майстром спорту з самбо – часто їздив на змагання. У військового кухаря була можливість в будь-який час доби вільно покинути свою частину і прийти до мене. Найчастіше він приходив до мене вночі, щоб в моїй кімнаті провести побачення зі своєю дівчиною. Батьки надсилали йому поштою звичайні цигарки «Сєвєр», але з фірмовим, імпортним, запашним тютюном. Ми з ним насолоджувалися запашним димом і розмовляли на «закриті» теми. Від нього я дізнався багато корисного і таємничого.
Життя таке, що Істину можновладці ховають за лаштунками театру Буття, а на сцену виводять лише Правду. Істина ж пізнається тільки в порівнянні безлічі протиріч, тому я високо цінував людей, від яких отримував інформацію про закулісне життя. «Світ –сцена, а люди артисти» - говорив Омар Хайям. Слова «омар хайям» з єврейської переводяться як «сказав життям», але можна перекласти і як «сказав жителям моря», або «сказав звірам».
Офіцери, які закінчили Суворовське училище, виховувалися в дусі високої моралі, честі і справедливості, а в армії панував дух інший, до зустрічі з яким молоді офіцери не були готові.
– Щось товариш твій дуже старий, як для молодого лейтенанта, - одного разу сказав я лейтенанту Євгену.
– Він не старий. Цьому лейтенанту всього лише двадцять шість років. Ми були на атомному полігоні в Башкирії, де на солдатах випробовували дію ядерного вибуху. Миколі дісталося найбільше. Він довго лежав у госпіталі. Зараз він облисів, а висохлим, зморшкуватим обличчям схожий на шістдесятирічного старого. Воїн не розпоряджається своїм життям. Його життя належить волі наказу, так що не дивуйся нічому, - присвятив мене Євген в армійську істину.
Євген вступив в суворовське училищ , бажаючи служити Батьківщині, але в армії «батьківщиною» виявилася не рідна країна, а військова машина, яка не знає пощади і поблажливості.
Зимової ночі 1961 року Євген зі своїм загоном патрулював вулиці міста Макіївки. По закінченню чергування вони прийшли до своєї автомашини, щоб повернутися в місто Сталіно в розташування свого полку. Водій машини виявився сильно п'яним. За час відсутності хлопців він зумів знайти горілку і задовольнив мавпячі потреби. Євген відсторонив водія від керування машиною, а сам сів за кермо. Між Макіївкою та Сталіно в сильну хурделицю машина на великій швидкості зачепила сніговий замет, вилетіла з дороги й перекинулася, зачепивши електричну опору. Кілька солдатів потрапили в госпіталь. Військова прокуратура зайнялася слідством.
Командир полку умовляв Євгенія змінити свідчення і підказав, що саме треба говорити.
– Якщо ти мене послухаєш, то тебе чекає тільки пониження в званні, а інакше ти потрапиш до в'язниці, - сказав командир полку.
Те ж саме запропонували Євгену і у військовій прокуратурі.
– Моя честь мені дорожче мого життя, тому я не зміню своїх показань і відмовляюся служити в Радянській Армії, - заявив Євген.
Євгену дали два роки тюремного ув'язнення. Відбувати термін Євгена відправили у в'язницю міста Сталіно. Досить скоро Євгенія я зустрів на вулиці у чорній шинелі.
– Ти на свободі? - здивувався я.
– Ні, я в тюрмі. Термін доведеться мотати повністю. Тільки я не в камері перебуваю, а працюю начальником варти з охорони в'язниці, - сказав Женя і засміявся.
– По закінченню терміну залишишся жити в Сталіно? Підеш працювати в шахту? Вакансій багато й заробітки непогані, - поцікавився я.
– Ні, в Донбасі я не залишуся. Інтернаціональна банда тут живе. Порядку у вас немає. А в шахту йти працювати мене не заженеш і під пістолетом. За рік мені кілька разів довелося брати участь у колективних похоронах шахтарів. Я нарахував 256 осіб, та я був не на всіх похоронах. На інших похоронах були інші офіцери. Скільки ж протягом року гине людей в шахтах Донбасу? Краще про це не думати, - понуро закінчив свою промову Женя.
Наприкінці березня, або на початку квітня 1961 року до мене забіг полковий шеф-кухар:
– Володя, я прибіг до тебе попрощатися. Нас терміново перекидають в Кривий Ріг. Там повстання. Шахтарі розграбували магазини, а деяких міліціонерів повісили на вуличних стовпах. Якщо доведеться, то побачимося ми з тобою не скоро.
Ми з ним попрощалися, і це було зовсім недавно.
Політика – закулісна смердюча бордель елітного стану, обрамлена золоченими плакатами, гаслами та іншими атрибутами шахрайського життя. Все це так, але пора увійти в вагон.
Докуривши цигарку, я увійшов у вагон і зайняв місце біля вікна. У вагоні нудно. Тут немає того пожвавлення, усмішок і доброзичливої взаємної поваги один до одного, яке панує в поїздах України. Тут у кожного пасажира заклопотаність, настороженість. На обличчях у них написано: «все чуже, все вороже». Заговорив я до сусідів, ні до кого конкретно не звертаючись. Мене окинули здивованими осудливими поглядами: «хіба можна розмовляти з незнайомими людьми». Бажання ознайомитися з сусідами у мене зникло. Все, я в повній самоті.
До Москви мене мучила моя душевна біль. У поїзді до Москви мене оточувала атмосфера доброзичливості. Ніхто нічого у мене не питав, але кожен відчував, що зі мною сталося щось недобре і тому всі мої сусіди по вагону активно підживлювали мене увагою і психічною енергією. У поїзді «Москва-Солікамск» я занурився в чужий, незнайомий мені світ. Мене оточувало чуже інформаційне поле, негармонійне моїй ментальності. Моя психічна конструкція почала переформовуватися, тому біль моя відкотилася далеко від мене. Чи надовго?
На другий день у вагоні у мене з'явився співрозмовник. Це був підстаркуватий житель Уралу. Він народився в Україні, але під час колективізації був з родиною засланий на Урал. У бесідах з цим чуйним чоловіком я скоротав свій шлях до Солікамська.
У Солікамську я раптом схаменувся: «А що ж я їв в дорозі? Про їжу я забув. Я майже тиждень їхав у поїзді і нічого, не тільки не їв, але нічого й не пив. Так, у цьому питанні мені потрібна няня».