Людське щастя недовговічне, бо у нього безліч ворогів. Недовго проіснувало моє особисте щастя. З усіх боків, подібно до того як Світло оточує Тьма, до мого союзу з Валентиною впритул підступили руйнівники. Першими почали проявляти протидії дівчата, які хотіли мати зі мною більш тісні контакти. «Досить довго ти зустрічаєшся з Володею. Чи не час тобі зупинитися? Дай і нам трохи побути з ним» - говорили Валентині її подруги. Такі заяви ми з Валентиною сприймали легко, не думаючи, що дівчата після слів приступлять до підступних дій. Ми ще не знали про існування природної закономірності, що будь-яке слово, навіть сказане жартома, викликає дію.
Ганна Павлівна, хореограф Валентини, теж приєдналась до когорти руйнівників кохання, бо в моїй спілці з Валентиною угледіла загрозу її особистим інтересам.
– Ти змушена будеш покинути хореографію, якщо твій чоловік не буде таким же провідним танцюристом, як і ти, - говорила вона Валентині.
Батьки Валентини спочатку вітали наш любовний союз. Але, ймовірно, під впливом Ганни Павлівни, вони різко змінили своє ставлення до мене, ставши лютими супротивниками.
У середині січня 1961 року Ганна Павлівна відправила Валентину до обласного Будинку Народної Творчості на двомісячні курси підвищення кваліфікації.
Рано вранці Валентина їхала в театр і поверталася додому пізно ввечері, втомлена і з опухлими ногами. Навіть отримавши розтяг сухожиль на ногах, Валентина не знизила інтенсивність занять.
Що важче – робота шахтаря в вугільній лаві, чи робота танцюриста в театрі? Будь-яка робота важка, якщо сумлінно її виконуєш. Тут я теж забігаю вперед у своєму оповіданні, і вже на три роки:
У травні 1963 року, Людмила Г…, рідна сестра колишнього мого однокласника, була солісткою танцювального ансамблю при Д.К. їм Івана Франка. На обласному оглядовому конкурсі цей ансамбль виконав два колективних танцю. У першому танці Людмила впала. Перемагаючи біль, вона дотанцювала цей танець і відмінно станцювала у наступному танці. Ансамбль за рішенням журі, минаючи Київський республіканський конкурс, отримав право виступити в Москві в Палаці З'їздів.
В цей же час у мене була травматична ампутація фаланги мізинця на лівій кисті. Будучи на прийомі у хірурга, я зустрівся з Людмилою. Після прийому у хірурга Людмила сиділа на лавочці в оточенні своїх подруг і гірко плакала. Виявилося, що у неї пошкоджена кістка ноги. Сльози Людмила проливала через те, що за її причини виступ ансамблю в Кремлівському Палаці З'їздів міг бути скасованим, так як Людмилу замінити було ні ким. Плакала Людмила марно, так як вона перемогла свою хворобу і з успіхом виступила в Москві.
Доля Людмили склалася так, як це відбувається з багатьма талановитими і дуже красивими актрисами. Вона стала коханкою балетмейстера. Після успіху в Москві балетмейстер виїхав до Харкова працювати в театрі і забрав з собою Людмилу, а в Харкові Людмила вийшла заміж за директора театру.
Світлі почуття – добре, але, ... «Любов приходить і відходить, а їсти хочеться завжди» - кажуть євреї. Так що ж таки важливіше – положення особистого стану в суспільстві й особистий добробут, чи світлі почуття? Що важливіше – шматок хліба, чи совість? Що важливіше – безсмертя, чи «сите сьогодення»? Ви зробили «правильний» вибір, і ніякі молитви й ніякі «христоси» не врятують вас від наслідків вашого вибору. Ось тому ви і слуги релігій ненавидите «відьом», бо відьми без ваших релігійних клоунад беззастережно приймаються Небом. Ви це відчуваєте і ненавидите їх. За справами вашими, а не за віру вашу, воздасться вам, панове лицеміри!
Одного разу Валентина після повернення з театру розповіла мені про подію, яка відбулася з нею в Будинку Народної Творчості:
– Сьогодні балетмейстер Опак прийшов на заняття з двома невідомими мені чоловіками. Ми займалися танцями, а ці чоловіки спостерігали за нами. Потім вони підійшли до мене і познайомилися зі мною. Це були балетмейстери Українського та Шахтарського танцювальних ансамблів. Вони запропонували мені на вибір місце солістки у своїх ансамблях. Під час цієї розмови до нас підійшов Опак та й почув пропозиції і висловив невдоволення цим. Опак сказав, що запросив він своїх колег заради сюрпризу – показати молодий талант, а вони поводяться невдячно, перехоплюючи у нього його ж знахідку. Тепер я не знаю, що робити, бо є проблеми. У театрі працювати я не хочу, а ці ансамблі досить часто їздять на гастролі за кордон. Такі гастролі продовжуються іноді до двох років. У тебе не буде ніякої можливості їздити зі мною. У тривалій розлуці ми не зможемо бути вірними один одному. У таких умовах ми не зможемо бути чоловіком і дружиною. Батьки мої і Ганна Павлівна на мене тиснуть. Та й я не хочу ховати свій талант заради сімейного щастя. Чим швидше ми припинимо наші близькі відносини, тим краще буде для нас.
Я не став умовляти Валентину, чи відмовляти, а сам подумав:
«Я знаю, хто з Небожителів прислав тебе до мене, а ти зобов'язана скрупульозно виконати волю Її. Іншої долі у тебе не буде. Ти будеш покарана, бо талант твій покине тебе. Не буде у тебе і сім'ї, але у тебе є Право Вибору. Світ Буття пропонує людині, людина вибирає, а Небо карає або заохочує людину за Вибір».
У мене не відрізали, у мене відірвали половину мого серця. З цієї величезною кривавою раною на серці мені доведеться ходити багато років. Гоїтися вона буде дуже довго і повільно, а, заживши, рубець її буде давати про себе знати все життя. Тепер вже бачити Валентину я не міг і думати про неї я не міг. Це було нестерпно, тим більше що вона погасла, світлий ореол навколо неї зник. З неї тепер повільно виходили темно-сірі частинки у вигляді туману, і так само повільно опускалися на землю. У ній помирав її ангел. Сутність, яка була в її тілі і любить мене вічною любов'ю, покинула її і повернулася в Небо. Земна жінка тепер стояла переді мною, але це була вже не «Вона». Ця молода жінка вже була сірою і тлінною.
Клин вибивають клином. Треба було отримати ще одну рану, біль від якої відверне мою увагу від першого болю. Треба мені від’їхати в таку місцевість, де ніхто мене не знає. Де ніщо не буде нагадувати мені про Неї. Де мені буде дуже важко і ніхто не зможе надати яку б то не було допомогу. Треба озлобитися і навчитися бити уявних друзів по «пиці». Або по рилу, чи «ралу», як писали древні київські літописці.
Виїхати треба, але куди? Я підійшов до мапи СРСР, закрив очі і, покружлявши в повітрі пальцем, тицьнув у невідомість. Відкрив очі. Куди я попав пальцем? Північний Урал. Населені пункти тут не вказані. Це північніше міста Красновішерськ. Мій біль змушує мене покинути рідне місто, незважаючи на те, що сестра в небезпечному віці, а сім'я без чоловіка нормальною бути не може.
Мама відмовляла мене зі сльозами.
– Треба, мамо, треба. Треба погрубіти і навчитися бити по морді псевдо друзів. Ви ж, мамо, бачите, як я страждаю від тих, хто спекулює поняттями дружби і справедливості. Також ще треба й іспит влаштувати собі на виживання, - переконував я маму. – От тільки сестричку захищати буде нікому.
– Хто Валю троне, розумом тронеться, - відповіла мама.
Купивши залізничний квиток до Солікамська, й зібравши свій гардероб в дві валізи і в рюкзак, я приготувався до подорожі в далеке, невідоме мені місце. Якби я не виїхав з рідного мені міста, то сталася б катастрофа, після якої не було б нічого доброго в майбутньому. Це я відчував. Мама мене не проводжала. Це було вище її сил.
Прощалася зі мною мама в сльозах і риданнях. Материнські сльози – біль для її дитини нестерпний. Дивилася вона на мене так, ніби прощалася назавжди, наче проводжала мене на плаху. У цьому вона була права. Якщо я виживу і повернуся, то вже зовсім іншим – не кращим, а огрубілим. Тому що неможливо зануритися в болото і вилізти з нього чистим. Залишатися в рідному місті теж не можна було. Я переніс два важких місяці. Мій біль не вщухав, а з кожним днем ставав все сильнішим. Катастрофи було не уникнути.
Я не служив в армії, бо не хотів бути покірною скотиною у військовій формі. Дуже важко створити таку інтернаціональну армію, в якій не зневажалося б гідність людини. Де солдат залишався б людиною, а не гарматним м'ясом, або ж «хлопчиком на побігеньках». Це була єдина причина мого небажання служити в армії. Небо подбало про те, щоб моє бажання здійснилося.
Не всі мої бажання Небо виконувало. Інакше з мого боку по відношенню до навколишнього мене простору був би диктат, чого допускати не можна, бо буде порушення Права Вибору. У військкоматі при проходженні медичної комісії мене зарахували в запас другої категорії за статтею 14-Б у зв'язку з порушенням нервової чутливості в лівій руці, яка постраждала при пораненні в дитинстві. Після того як термін призову в армію за віком закінчиться мені у військовому квитку напишуть - «Придатний до стройової служби».
На цьому етапі свого життя я зробив декілька помилок, за які мене мучить моя совість. Ці помилки не вплинули на мою програму, але совість, як невтомний кат, карає мене все життя.