Нагору було ще довго. Волога трава, гілочки, і листя, здавалось застрягали в ранах, розриваючи їх на зразок битого скла. Насправді три паскудні, стріляні рани в живіт і груди, були замотані бинтами, але натомлене тіло це не обходило. Друг Фома, який встиг до війни відбути два курси медичного факультету, і котрий в їх боївці правив за фельдшера, сказав би щось страшне. Запалення мабуть. Чомусь просилась лайка на ймення перитоніт.
Кулі пройшли навиліт, Мольфар знав це, але здавалось, три свинцевих стовпчика розплескались об його нутрощі на манер шроту, і боліли нещадно. Продовжувалась ця страшна гра – протягнути руки, вхопитись за дерен, пучок трави, кущ, підтягнути неслухняне тіло, опустити, прошкребти обличчям землю, знову протягнути руки, і знову, знову…
Спочатку Мольфар йшов, хитаючись, спираючись на дуло своєї «фінки». Спершу він тягнув кріс Фоми, але коли не зміг іти, а став повзти навкарачки, кріс довелось залишити. Мольфар переконував себе, що він більше звик до «фінки», хоч вона і тяжча, але дедалі глибше доходила думка, про те, що «фінкою» легше буде дострілитись.
Після тієї короткої, несподіваної сутички, Мольфар, ще не відчуваючи страшного болю через шок, перерізав горлянку ворогу, не думаючи, що робити далі. Фома захрипів востаннє і цівка крові спустилась із вуст. Мольфар закрив йому очі, і почав діставати бинти із сумки на поясі у Фоми. Несподівано різкий біль переломив його навпіл. Гарчачи від болю, Мольфар почав перетягувати себе бинтом. Ясно було – він все одно мрець, але завдання слід було виконати, тому замотував себе просто на однострій, йому треба було пройти лише півтора кілометра вгору, знайти у криївці рацію, увімкнути, і можна було спокійно померти. Тому забравши кріс Фоми, хоч і розуміючи безглуздя, пішов догори.
Коли не зміг рухатись навколішки, коли зі стогоном всеохоплюючого болю повалився у мокру траву, що пріла, втратив свідомість на якісь миті. Йому привидівся його дід, старий карпатський гуцул, такий мудрий зі своєю вічною люлькою, що сидів серед полонини під смерекою і говорив з небом. Небо гуркотіло, плакало дощем, освячуючи водою землю, а вершини гір громовицями. Дідо говорив щось тихо, щось важливе, але громовиці глушили голос старого. Докуривши свою люльку, старий дістав сопілку. Полилась найкраща мелодія – звуки безтурботного дитинства Мольфара. І тільки дощ все плакав.
Схопився раптово, живіт і груди віддали різким болем. Пішов дощ. Хоча мабуть вже давно ішов. Мольфар мусив продовжувати свою болючу гру – хапатись руками, тягти неслухняне тіло, і знову і знову…
Мольфар… Сміючись обрав таке псевдо. Жартував, що друг Фома не вірить, що його не беруть кулі, бо він їх завертає. Тепер Фома говорив із батьками десь біля Бога, а Мольфар, спіймавши кулі, мусив повзти, мусив не вірити так само як і Фома. Не вірити у власну смерть, хай як боляче зараз жити, не вірити стільки, скільки необхідно. Він не знав, як звали друга Фому. Він здається, не пам’ятав вже власне ім’я, був тільки він, підстрелений жалюгідний чародій, що не має сил перекинутись птахом, щоб злетіти до його омріяних вершин Карпат. Він ще пам’ятав власне село, батьківську садибу, рідні ліси і схили гір. І сопілку його діда, що віддавала болем, сповнюючи його мелодіями, що здається, замінили йому небо, сонце, Бога і віру. Світлого і хорошого більше не було, лиш яскраві, гарні, і мало правдиві дитячі спогади.
Боліло. Здавалось, що тупий біль повільно розрізає його нутрощі, змушуючи німіти ноги, вилітати стогони із скусаних вуст, до болю зчіпляти зуби, повзти, повзти і повзти. Кожен рух віддав натугою, по спині їздила тяжка «фінка». Ще трохи, ще, либонь, жалюгідно мало залишилось. І він вичаклує ці кілька клятих саженів, а потім рознесе собі череп із вірної «фінки».
Знову згадався дідо. Що він казав про терпіння? Вже не міг згадати. Його старий, улюблений дідо, простий неписьменний гуцул, знав відповіді на всі питання. Він знав, чому закручуються плаї, чому громовиці не чіпають їх садибу, чому ватра так і манить дивитись на неї усю ніч, чому тяжко жити.
Коли він повернувся зранку додому із сусіднього хутору, де жила вродлива Марічка, його садиба горіла. Дідо лежав на подвір’ї, розкинувши руки, дивлячись скляніючими очима в небо, з яким так любив говорити, якого питав куди сьогодні дме вітер, говорив як із старим товаришем. Залишалось лише впасти на землю і завити, як звір, вити в небо, що бруднилось чорним димом його дому, чорним димом чужої байдужої жорстокості. Сльози текли, виття виривалось із горлянки, його розтоптали в одну мить. Погляд впав на дідуся – між його пальців була затиснута сопілка. Витираючи їдкі сльози, забрав її.
Запхав пальці за пазуху. Сопілка вціліла. Три кулі прошили його кишки і схоже, легені, це ж треба, а його талісман уцілів. Розвернувшись на спину, зареготав. О так, він справжній чаклун, такий Мольфар – його пробило три кулі, а він живий і сопілка ціла! Регочучи, трусячись, мов у пропасниці, притулив сопілку до губ і заграв, але майже відразу горлом пішла кров, він почав кашляти, його трясло, здавалось ось-ось виплюне власні легені на вогку траву. Відкашлявшись продовжив сміятись, а з очей пішли сльози. Покалічений і гордий, самотній і змучений Мольфар плакав за своїм безглуздим молодим життям, що стікало в землю разом із краплями дощу.
Заспокоївшись, знову почав повзти догори. Тепер і справді лишилось мало. Він вже бачив знайому вершину, камінь, за яким вони з Фомою облаштували вхід до криївки. Руки трусились, не слухались, горіло чоло, він увесь неначе палав, хоч і тягнуло мокрою, старою вогкістю від сплячої землі. Вже мало що розуміючи, Мольфар цілеспрямовано повз останні сажені, руки поколені гіллям і камінням, були його останньою опорою душі. Іще сопілка, яку він все ж знову запхав за пазуху.
Ось воно, вхопившись за камінь, зриваючи нігті підтягнувся востаннє і повалився біля входу. Треба лише віддихатись, трохи відпочити, трохи…
Знову провалившись у небуття, Мольфар літав. Дідо казав, що так він росте. Так було приємно леготіти понад омріяними полонинами, дихати чистим подихом гір, зрідка втягуючи дим ватр пастухів, літати, як справжній чаклун, перекинувшись гордим беркутом, духом цих прекрасних і таємничих гір, що будить своїм клекотом серця сміливців, що дихає негасимою мелодією сопілки. Доти поки, жахаючись, втрачаючи пір’я, не почав стрімко падати вниз, на гострі скелі, що чекали його тіло зимними голками болю…
Боліло насправді. Живіт, здавалось, роздуло як грозову хмару, і бите скло в ньому копали злі духи карпатських проваль. В легенях боліло, неначе їх шматувала рись, а коло рота на траві була кров. Схоже він закашлявся кров’ю. Що ж, було б смішно після всього захлинутись власною запаленою кров’ю навпіл із харкотинням, хоч і досягнувши цілі.
Мольфар відкрив вхід до криївки. Намацавши рацію, витяг на світ божий і увімкнув. А потім впав поряд, розкинувши руки і дивлячись у плачуче небо, що гасило вогонь його болю, неначе його дід при смерті. Його сопілка. Він зрадів би, якби Мольфар заграв би, перед ти як дострілитись.
Він дістав інструмент, сповнений дитячих чар, притулив до рота і знемагаючи біль заграв. І його пісня знялась пораненим птахом і полетіла, гублячи скривавлене пір’я до інших вершин.
«От і час». – тихо промовив Мольфар, намагаючись намацати руків’я «фінки». Почув кроки. Дещо шаркаючи кроки як в старої, але ще міцної людини. Хтось недбало, ногою відкинув вбік руків’я фінки. Дивитись було боляче, очі заливає піт, в нього схоже великий жар і це йому ввижається, а тому треба таки взяти до рук «фінку»…
- Тобі рано помирати, хлопче. – голос тільки підтвердив його здогади.
- Не муч мене, заради Бога, і дай дострілитись, я все одно помру. – крізь зуби прохрипів Мольфар.
Відкривши очі, зрозумів, що в нього дуже сильний жар. Перед ним спокійно стояв мольфар. Справжній карпатський чаклун. В вишитій червоними і чорними нитками небіленій лляній сорочці, неначе сплелись у ній ниті долі, в сірих портіницях, підперезаний широким шкіряним чересом, за яким замість пістоля був засунутий широколезий срібний серп. Поверх сорочки був простий кептар, оторочений лисячим хутром та розшитий малиновими нитями. Чаклун мав замість постолів шкіряні чоботи. Сиві вуса звисали нижче твердого, вольового підборіддя. Орлиний ніс стримів над ними, мов скеля, неглибоко посаджені сірі, аж металеві очі дивились ясно, без краплі старечої втоми. Хоч обличчя прорізали глибокі зморшки, постава говорила про тілесну міць, попри поважний вік. Лише волосся майже не лишилось, дещо ще звисало сивими пасмами із голого загорілого черепа із високим лобом. Він був зовсім такий, як в дідових казках, здавалось ще трохи, і він здійме руки до неба, щоб наслати мольфу на насуплені хмари.
- Мені боляче говорити – промовив Мольфар сковтуючи після кожного слова, - а якщо ти справді чаклун, добий мене без болю, я своє віджив.
- Ти кликав мене, легіне. Мольфар не прийде так просто до кожного. Лиш той, в чиїй душі достатньо сили, щоби стримати тягар Довбушевих скель може прикликати мене.
- Я марю, дай мені дострелитись!
- Я пропоную угоду. Я вилікую тебе, і дам тобі силу, силу над усіма в Карпатах. Ти не помреш і станеш могутнім. Я прошу від тебе лише спати в цій криївці сімдесят років, доки я не покличу тебе, останнього опришка Карпат спуститись із гір, щоб вирішити те, чого не можуть люди. Тебе зватимуть Мольфаром і ймення твоє буде трясти карпатські скелі. В тебе небагато часу. Так чи ні?
- Так, звісно, - ледь чутно, усміхаючись, прохрипів Мольфар, - це все одно моє марево і я вмираю, і я і так звусь Мольфаром…
Закривши повіки Мольфар заснув. Старий чаклун, який застав ще незаймані полонини знав, як і Мольфар, що його час настане через сімдесят років. Старе мало померти, як вмирає навесні старе гілля на дереві, даючи дорогу молодому. І якщо молодий зламався зарано, він мусить допомогти. Він мусить передати свою чаклунську справу, свої святі гори і свою могуть, хоч все вже не буде, як колись. Але Мольфар, останній Мольфар Карпатських гір має жити і розплутувати людські долі.
***
Вітер куйовдив вуса старого, що мовчки дивився, як ховається за вершини сонце. Молодий Мольфар спав біля його ніг. Дихання вирівнялось, як вирівнювались хмари на небі, як вирівнювались ниті долі людей, самі чи з допомогою когось, вони наздоганяли ті вчинки, які робили протягом життя. І всі негаразди лягали як перший сніг на полонини – несподівано і тяжко, вони були тяжкою зимою. Але десь там була весна, була надія, і все ж билось серце останнього Мольфара Карпат.