Я дуже люблю чорний український хліб, його свіжий теплий дух, його живу скоринку!
Він нагадує мені давні-давні часи мого дитинства, ті, коли я жила так близько до землі, коли була її частиною.
Скільки мені тоді було? Може, рік, а може більше. Тоді стерня у полі була вища за кісточку і дуже болюча, а переоране поле було як зачарований ліс, в якому тільки моя всемогутня бабуся могла знайти стежку до річки.
Звідтоді я несу цей секрет - земля пахне хлібом.
Тільки треба нахилитись нижче!
Коли сніг накриває її, чорну, зорану, жирну й таку смачну своїм тоненьким ряденцем, а мороз вночі стискає в обіймах, ось тоді від неї йде цей дух - життя, хліба і майбутніх врожаїв.
Скільки праці, поту і крові взяла і ще візьме вона, годувальниця?
Глевкий чорнозем заліпить калоші як природний бетон, прив‘яже до нутра землі ногами, і будеш так ходити все життя, зв'язаний запахом тим, вагою її, працею поколінь твоїх предків.
І нічого більш цінного не знатимеш, що цінніше за любов до неї.