Аж вчора перед сном доця згадала, що в неї нині – ЗНО. Для непосвячених – зовнішнє незалежне оцінювання. Для підготовки до цього «першого з іспитів» їм дали зошит ще взимку, з усіма варіантами, абись готувалися дітки… Моя відмінниця роздуплилася аж-но вчора… Я би, певно, умерла на її місці, якби мала 10 літ, іспит на носі та порожній зошит. А Соня – абсолютний спокойняк, волосся підкрутила, сукенку випрасувала, натхненно у школу покрокувала… «У кого вдалася така? – перша думка. – Не було таких у родині! Ай ні, були! – згадала» – і заспокоїлася. Коли пригадала, якою МОЯ мама була учениця.
А мама моя – вічна відмінниця – була такою ж пофігісткою, вчилася раз через два, а що була загально ерудованою і симпатичною, а ще балакучою, то легко могла вирулити з будь-якої запари. І мене вчила:»На екзамені головне – не хвилюйся. Тягнеш білет – дивишся на питання – бліііін... Нічо не знаю! А так не буває. Щось же ти знаєш! Не дура ж ти остання! І танцюй від того, що знаєш. Бла-бла-бла….» Мене, до речі, ця порада не раз виручала під час сесії – варіації на тему «якби риба жила на суші, у неї були би блохи, а блоха складається – і далі за текстом».
І ще історію пригадую, мама розказувала, як складала іспит з механіки чи ще якоїсь ну дуже точної науки (вона закінчувала політех). Її підготовка до іспитів полягала зазвичай у тій самій загальній ерудованості, більш-менш регулярному відвідуванні деяких пар і позичанні шпор у колєги з сусідньої групи. А, ще підручник під подушку ставила у ніч перед іспитом, ага. Отож, сидить вона у лекційній, іспит на весь потік, вона вправно светрик задерла, шпору з ліфчика витягла, списала акуратненько, сидить собі, ніжками чеберяє… От лише хальопа – шпори-то вона витягла, а светрик опустити провтикала… Ну, тут викладач звісно – ай-я-яй, що за картіна маслом, Леся-Леся, як вам не соромно, прийдете на перездачу…
- Коли?
- Тоді-то.
А саме «тоді-то» мало бути весілля колєжанки, де мама мала бути дружкою, тому перездача «тоді-то» її мало приколювала. Тож мама светрика чемно опустила, оченята підвела на викладача: « Мені треба з Вами поговорити. Конфіденційно. Прошу всіх вийти».
І викладач, і штук сто студентів офігіли. Думаю, викладач розгубився від такої наглості та саме тому й погодився: - Студенти, вийдіть…
Ну, студенти виходять, значить, а мама ще навіть не знає, на яку тему вигадувати легенду…
Двері за останнім спудеєм зачинилися – і раптом інсайт! Мама пригадала, що місяць тому викладач цей розлучився… Через аморалку…
- То що Ви мали мені сказати, Лесю?
- Я не можу прийти на передачу, бо на той день буде слухання у суді. У мене батьки розлучаються. Обоє неправі, знаєте, як то буває… Але я хочу захистити честь свого батька! Мама звинувачує його у бог-знає чому, мовляв, користуючись службовим становищем, зваблював жінок… А батько у мене людина поважна, адвокат, але він – кришталево чиста людина!!! Ну, ви знаєте, як воно буває… Поголос, плітки…
- О! Розумію!!! Звичайно, Лесю, звичайно! Обов;язково! Йдіть у суд, захистіть батька! Бо ці жінки… Я поставлю вам четвірку зі іспит. Вистачить?
- Цілком. Ось заліковка.
І вже за три хвилини мама випливла з лекційної із четвіркою у залікові…
… Пригадавши таку милу сімейну історію, я заспокоїлася. Моя мама і моя Соня – два черевики пара. І «відмінно» моїй доці нині забезпечено!)