Шевченкіана Леоніда Большакова
Олена МИХАЙЛІВ
(Р е п о с т)
ЛЕОНІД БОЛЬШАКОВ БІЛЯ МУЗЕЮ ШЕВЧЕНКА В ОРЕНБУРЗІ
У Оренбурзі живе дивовижна людина, вчений і письменник, який 60 років свого життя присвятив вивченню творчості Т. Г. Шевченка. Леонід Наумович Большаков — автор близько 20 книг про українського поета, укладач Оренбурзької Шевченківської енциклопедії. Він створив шевченківські музеї в Орську та Оренбурзі. З ініціативи Л. Большакова щороку, починаючи з 1977 р., в Оренбурзькій області проходить свято «Шевченківський березень». А ще Леонід Наумович — директор єдиного у світі НДІ Тараса Шевченка. За свою подвижницьку і дослідницьку роботу вченого і письменника було удостоєно Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка.
— Леоніде Наумовичу, з чого розпочалася ваша дослідницька робота, яка розтяглася на 60 років?
— Почалося все з того, що в 1941 році я опинився в Орську. Маму евакуйовували з Чернігова як «відповідального» працівника обласної газети «Більшовик». Я став обліковцем листів. Знаєте, скільки листів я реєстрував до війни? 150 за день. У Орську, в редакції газети працювали чернігівські знайомі. І незабаром мене зарахували на посаду випускаючого.
Ще в Чернігові я почав друкуватися в газеті — замітки, вірші. Останній вірш написав 22 червня 1941 року. Війна все змінила... Більше віршів, та ще й українською мовою, я вже ніколи не писав. Свої перші доповіді про Т. Г. Шевченка зробив ще навчаючись у чернігівській середній школі. Доля закинула мене в Орськ — у цих краях пройшла солдатська служба Кобзаря. Я вирішив побільше довідатися про все, що було пов’язано з життям і творчістю Тараса Григоровича. Перше запитання, яке я поставив старожилам: «Чи збереглася фортеця»? Виявилося, що за майже сто років весняні повені зруйнували не тільки фортецю, а й казарму, де відбував свою службу Шевченко. До того часу дуже змінився і вигляд старого міста.
Порівняно нещодавно мені пощастило відшукати в архіві план центральної частини Орської фортеці. Завдяки цьому вдалося визначити, де стояли на той час казарми та знаходився плац. Тепер на місці плацу розташоване музичне училище, на його фасадi було встановлено меморіальну дошку. А з тих місць, що пам’ятають шевченківські кроки, залишилася кам’яна дзвіниця зруйнованого храму на горі. До речі, ми з матір’ю жили в кількох кроках від дзвіниці.
— І ви відразу взялися за пошукову роботу?
— Спочатку мої замітки в газеті повторювали те, що було вже написано про Шевченка іншими дослідниками. І тільки через кілька років я зрозумів, що про життя Тараса Григоровича в засланні дуже багато невідомих плям. Зачепився за якийсь дріб’язковий факт — «невідома персона», як було сказано про людину з оточення Шевченка. А чому «невідома»? Якщо на той час вже було три томи переліку публікацій про Шевченка? Неймовірно, але факт: Орськ виявився містом без архіву! Ще в травні 1914 року в Петербурзі на з’їзді губернських вчених архівних комісій вчений з Оренбурга О. Попов розповідав, як понад 200 пудів архівних справ Орська було продано як непотрібний мотлох випадковим колекціонерам. Відтоді сліди про справи засланців різних національностей — французьких полонених, справа про поета Шевченка — не знайдено. До речі, ще у 80-х роках XIX століття з Орського архіву при загадкових обставинах стали зникати найбільш важливі документи, що стосуються життя Кобзаря. Непоганий архів зберігся тільки в Оренбурзі. Але вибратися туди було складно. До речі, вміння працювати в архіві прийшло до мене з роками.
У Орську я прожив 22 роки. Працював заступником редактора місцевої газети. Паралельно з вивченням життя Тараса Шевченка почав займатися творчістю Льва Толстого. Випадково виявив евакуйовані з Ленінграда книги. Одна помітка з бібліотеки Фельтена заінтригувала мене. Про Толстого я написав кілька книг, випустив Оренбурзьку Толстовську енциклопедію. І раптом на початку 60-х мене викликають до обкому партії і повідомляють, що я повинен їхати до Оренбурга й організовувати там телебачення. Уявіть моє здивування: на той час я жодного разу в житті не бачив телевізора! В Орську, як і на всьому Оренбуржжі, не було ще телебачення. Але рішення начальства не обговорюється. Довелося підкоритися. Зате збулася моя заповітна мрія — я опинився поблизу архівів. Кожного дня о четвертій ранку приходив до обласного архіву. Сторож вже чекав на мене. Працював до восьмої. А потім починався мій робочий день на ТБ.
— Леоніде Наумовичу, коли читала вашу книжку «Бувальщина про Тараса», мимоволi спіймала себе на думці, що подробиці його життя тут, побуту, душевних уподобань стирають «бронзовілість» образу Кобзаря, роблячи його живим, доступним і зрозумілим нашим сучасникам. Але не всім, напевно, подобається це. Вас ніколи не звинувачували, що ви копаєтеся в питаннях, які не варто підіймати, що ви зменшуєте геній Шевченка?
— А мені на ці нападки наплювати. Зі мною суперечка не виходить. «Я вважаю» або «я знаю» у мене не проходить. Будь-який свій висновок я доводжу документами та чекаю цього ж від опонентів. Наприклад, у спогадах Ф. Лазаревського називається ім’я красуні-татарки Забаржади. Вона приходила в будиночок до друзів-холостяків, серед яких був і Шевченко. Який татарин пустить свою дочку в чоловічу компанію, та ще й одну? Отже, була вона певної професії. В архівах я знайшов повну статистику місцевих будинків розпусти.
— Ви хочете сказати, що Шевченко відвідував будинки розпусти?
— Він був живою людиною, а не пам’ятником. Мужиком, якому ніщо людське було не чуже. Я навіть натякаю на його хвороби, що з’являються через такий його спосіб життя. Але хіба це поменшує талант Тараса Григоровича?
— А як засланий солдат міг сплатити послуги цих будинків?
— І в Оренбурзі, і в Орську, і на Мангишлаку він багато писав портретів на замовлення. За одну таку роботу йому сплачували по десять рублів. Гроші на ті часи чималі. Так що вистачало на розваги.
— Адже Шевченка заслали в солдати з найсуворішою царською забороною писати та малювати?
— Чутка про Шевченка прибувала в оренбурзькі місця раніше, ніж приїжджав туди сам поет. Багато проінформованих людей того часу цінували талант цієї людини, деякі просто обожнювали його, і практично всі старалися полегшити його долю, допомогти йому. А про що говорить той факт, що тільки прибувши до Оренбурга з Петербурга, Шевченко наступного ж дня отримав запрошення від завідуючого пересильною в’язницею вчити його дітей малюванню? Щоправда, домашнім вчителем він і не став. Цьому перешкодила відправка Тараса Григоровича в Орськ.
— Вам не знайома скандальна книга українського журналіста Олеся Бузини «Вурдалак Шевченко»? Що ви можете сказати про таке «розвінчання» міфу Шевченка?
— Мені прислали цю книжку. Обурившись, я навіть писав «Відсіч наклепнику». Книга Бузини — безграмотна писанина з претензіями на викриття. Вона заснована не на фактах, а на вигадці автора. Тенденційність відчувається щокроку. Адже в роботі над книгою про реальних осіб і події найголовніше — не бути тенденційним. Людина, яка прочитає цю книгу, буде введена в оману. Не приймаю я українського або близькоукраїнського вченого Грабовича з його псевдодослідженням «Шевченко як міфотворець». Прочитав я цю роботу, хоча зараз мало читаю, а про Шевченка стараюся і зовсім не читати, особливо художньої прози. Стільки там вигадано всяких небилиць! Мені це дуже заважає в роботі для об’єктивного сприйняття.
— А з чого починається літературознавче відкриття?
— Із сумніву. Треба будь- який відомий факт піддавати сумніву і періодично говорити собі: «Я не вірю». Адже інші автори біографічних праць навіть не намагаються шукати в архівах нові матеріали. З року в рік вони експлуатують те, що було викопано з архівних пластів іншими. А якщо хтось перший допустив неточність, то ця помилка так і кочує з однієї праці в іншу.
— Для вас одного архівний пласт Шевченка виявився занадто великим, і ви створили цілий Науково-дослідний інститут Т. Шевченка?
— Я йшов на пенсію з Оренбурзького політехнічного інституту, де читав етику та естетику. Йшов із твердим бажанням нарешті повністю зайнятися дослідницькою роботою. Десять років так воно і було. А потім відчув бажання об’єднати таких, як я, дослідників творчості Шевченка, а їх у Росії немало. Інститут було створено на громадських засадах 27 березня 1993 року. Це стало подією і для Росії, і для України. Відгуки прийшли з Москви, Києва, Санкт-Петербурга, Дніпропетровська, Єсентуків, Ташкента, Канева... А з 1995 року НДІ увійшов до структури Оренбурзького державного університету. Він став першою науково-дослідною установою гуманітарного профілю, отримавши офіційну назву «Інститут Тараса Шевченка — Центр енциклопедичних проектів». За ці роки вийшло кілька книг і досліджень, які добре знають і в Україні. Наприклад, «Оренбург шевченківський» оренбуржця В. Дорофеєва, «Шевченко і Сапажникови» краснодарця О. Баннiкова, «Шевченко, Бламберги та Мавроміхалі» москвича С. Сапожникова, дослідження Т. Скопінцевої з фольклору та етнографії українців Оренбуржжя. А також мої роботи — тритомник «Бувальщина про Тараса», удостоєний в 1994 році Державної премії ім. Т. Г. Шевченка; книга «Коментар до щоденника Шевченка».
— А як ставиться зараз місцева влада до вашого інституту?
— Ставляться як до чергових химер Большакова. Зі мною не сперечаються. Скажете, що я спекулюю своїм становищем? Я не виторговую ніяких звань, не заробляю на цій темі капітали. За всі свої роботи і трьох копійок не отримав. Не в багатстві та славі щастя. Повірте старій людині, якій скоро виповниться 80 років.