Безмежний зелений ліс, синява озер, безкрайня блакить неба. Це Волинь. Давня і незаймана природа причаровувала собою.
Здавалося, що їх було лише двоє на увесь цей безмежний зелений світ. Лише двоє - Він та Вона. Лише вони та ліс.
Ідея пройти пішки маршрутом Ковель - Шацькі озера вже не здавалася такою гарною та новаторською. Що поробиш - діти Великого Міста, заручники цивілізації, хоча і для першого свого походу вони трималися досить непогано - вже на третьому привалі навчились правильно встановлювати палатку, готувати їжу на вогнищі, власне, правильно розпалювати це саме вогнище. Це був третій день походу, за цей час вони відійшли від Ковеля лише на п"ятдесят кілометрів, хоча для Полісся це була досить пристойна швидкість.
- Хоча б сьогодні ночувати не в наметі...
- Сонечко, не скигли. Залишилось буквально пару днів. Погуляємо озерами, а там до Львова автобусом. Заглянемо до твоїх знайомих - і на Київ потягом.
- Скоріше б вже.
Ближче до вечора вони вийшли на широку галявину біля краю лісу. На іншому боці галявини стояла невеличка хатинка.
- То як, сонечко, зайдемо? Привітаємо господарів?
- Угу, може навіть переночувати пустять. А то цей намет...
- Немає в тобі жодної романтики, - посміхнувся хлопець.
Вони швиденько перетнули галявину і підійшли до хатинки. Це була невисока - одноповерхова хатина з широкими світлими вікнами, одна із стін була під зеленими хащами якогось в"юнка. Назустріч їм вийшов високий сивий дід.
Першим привітався хлопець:
- Ісу слава!
Дід був явно здивований почути таке вітання від туриста.
- Навіки слава.
Дівчина обмежилась коротким "Вітаю Вас". Старий посміхнувся:
- На туристів ви не схожі. Та не стійте заходьте до мене. За столом і про себе розкажете. Нечасто тут заходять до старого вуйка, всі забули про мене, старого.
В хатині "туристи" сіли за стіл, а старий поставив перед ними по тарілці зеленого борщу.
- Ну, їжте та розповідайте про себе.
- Ми з Києва, мене звуть Олесь, а це Ольга...
Старий перебив хлопця:
- Ну, а мене, хм, називайте просто вуйко. Ну, добре, розповідай.
- Та тут нема чого розповідати, ми вирішили подивитися на Шацькі озера... Кажуть файне місце. Автобусом доїхали до Ковеля, там вирішили пройтись пішки, хоча Ользі не відразу сподобалась ця ідея...
Під столом Ольга відчутно наступила на ногу Олесеві і він різко замовчав.
Дід подивився на своїх гостей:
- Олесю, а ти не дуже схожий на киянина. Щось в тобі є таке... Наше.
- Моє прізвище Поліщук, вуйку.
- Ну, тоді зрозуміло, - посміхнувся вуйко.
Так розповідаючи про себе, про свій похід, про дивне Полісся, подорожні їли смачний зелений борщ. На друге вуйко виставив їм вареники з сиром та сметаною. Розправляючись з другою стравою, Олесь з посмішкою зауважив:
- Вуйку, ми зараз так поважчаємо, що й до озер не дійдемо.
Вуйко лише всміхнувся:
- Їжте, діти, їжте. Та вибачте, що дітьми вас кличу, але всі хто з лісу виходить - рідні мені, неначе діти.
"Цікавий дід, - подумав Олесь. - Невже з природою спілкується?.. А ось цікаво..." Далі Олесь продовжив свою думку вголос:
- Вуйку, а де ж ваша господиня?
І тільки потім вже подумав, що задавати таке питання неввічливо, адже господиня могла давно померти, а він, Олесь, відкрив стару рану гостинного вуйка.
- А вона завжди зі мною, Олесю...
"Точно померла, от дурна моя голова," - подумав Олесь.
- А ось Ольга твоя чому завжди мовчить?
- А я не його, - озвалась Ольга. - Це він мій! Ось!
- Добре, добре, - хитро посміхнувся вуйко. - Ну, що Олесю? Розповісти тобі про мою дружину? Хоча і сумніваюсь, що ви повірите. Підемо краще на ґанок, щоб я міг трохи подимити.
Ольга та Олесь подякували за вечерю та слідом за вуйком вийшли на ґанок. Сонце вже закотилося за ліс, небо повільно темнішало, вже світили самі сміливі зірочки. Прохолодна волинська ніч огортала ліс, повітря було неймовірно чисте і прозоре. Хазяїн та подорожні розмістились на дерев"яних сходах ґанку, Ольга поклала голову на плече Олесеві і прикрила очі, вуйко набив люльку та кілька разів затягнувся.
- Ну, слухайте мене, діти.
* * *
Було це ще в ті часи, коли ще звірі розмовляли, але вже тоді коли люди не вірили в це та чули їх. Саме тут на Волині це і було. Молодий тоді я ще був, може, навіть, трохи молодше за вас. В те саме літо мій дядько взяв мене із собою в ліс на ціле літо - треба було нарубати на зиму дрова, зібрати трав, з яких потім стара знахарка Ганна зробить цілющі настої, та ще багато чого. Біля маленького озера, що за багато років заросло ряскою, ми встановили намет, та навіть не намет, а так - накидали гілок на каркас - така собі літня схованка на ніч та від теплого дощу. Було це в кінці квітня.
Десь на третій чи четвертий день, гуляючи біля озера, я зустрів дівчину дивної краси. Чорне, немов пекла дно, волосся, зелені, немов смарагди, очі... Казка, а не дівчина. Жодного разу я бачив її у нашому селищі, а з інших сусідських селищ сюди не ходили... Цю частину лісу добре знав лише мій дядько. Казали, навіть, що самі Лісовик та Водяник допомагають йому, а втім, хто в них зараз вірить. Ну й мене він потихеньку вчив. Все ж таки Волинь лісом живе. Так ось і сама дівчина не зізнавалась з якого вона села та чийого роду. Не хотіла вона і показуватися на очі моєму дядькові. Кожен день, ідучи до лісу, я сподівався на зустріч зі своєю Мавкою, саме так вона себе називала. І кожен день мої сподівання справджувались.
За чистою та непорочною весною прийшло спекотне літо. Наші стосунки зміцнились. Гаряче літнє сонце сплавило наші душі в єдине ціле. Не знаю, може старий дядько про щось і здогадувався, не знаю. Але тоді на цілий день мені здавалося, що нас усього двоє на цілий світ. Кожен день я виходив до лісу, рубав дрова, а тим часом Мавка приносила потрібні трави. Потім увесь залишок дня був лише наш.
Вогонь нашого почуття був гарячим, немов саме сонце. Мене вже не цікавило моє рідне село, мої родичі, усі люди світу не цікавили мене. Звичайно, я здогадувався що таке життя не може бути вічним. Восени мене чекало рідне селище зі своїми зимовими проблемами. Взяти із собою Мавку? Непогана ідея, але вже тоді я зрозумів, що вона не зовсім людина. Як до неї ставитимуться у селі? Чи зможе вона жити серед людей? Адже вільна мешканка лісу не може бути обмежена чотирма стінами хатини. Кожного вечора, повертаючись до дядькового намету, я відганяв від себе ці думки.
Але літо... літо воно теж не вічне, воно потихеньку - день за днем, йшло від нас. Не один раз я чув від Мавки такі слова: "День, чому ти такий короткий? Сонце, чому ти так швидко падаєш за обрій? Дай нам ще годинку, ні хоча б хвильку". Чомусь мені запам"ятався один день в самому кінці травня. Тоді ми пустували наче діти. Жартуючи та граючись ми вибігли на широку галявину біля лісного озера. Мавка притиснулась до мене, дала себе обійняти та прошепотіла мені:
- Ніколи... Чуєш, ніколи не відпускай мене.
Я лише міцніше притиснув її до себе:
- Не відпущу!
Вона розсміялась. Сміх її був неначе дзвінкий весняний струмок. Мавка вислизнула з моїх рук та побігла вздовж берегів лісового озера. Так саме цей день я запам"ятав... Тоді я дав їй обіцянку, яку не здатен порушити.
Але природа невмолима і день минав за днем. Серпень... Пекельний місяць. Так це було саме в серпні. Як і будь-якого дня я чекав на свою Мавку, але в той день вона чомусь не прийшла. Не прийшла вона і на наступний день. Сказати, що я був засмучений - це нічого не сказати, але свій смуток я намагався приховати. Хоча б від свого дядька.
Врешті решт я її побачив. Тоді я був впевнений, що випадково, але зараз я знаю, що всі випадковості створюємо ми самі.
- Мавко, чому ж ти не приходиш до мене? Чому я тебе не бачу?
- Ми різні... Та я навіть не людина, - відповіла вона мені. - Ми не можемо бути разом.
- Дівчино моя, що з тобою? Ти мене вже не кохаєш?
- Скажи мені, скажи лише одне - що важливіше одне кохання чи тисячі життів?
- Ти мені дорожча за тисячі живих, дорожча за всіх людей.
Зі сльозами на очах вона впала в мої обійми. Потім, виплакавшись, Мавка розповіла мені про себе. Вона дійсно була мавкою - не людиною, духом лісу. Батьком її був старий Лісовик. В цьому дивному лісі жили Русалка Польова, Русалка Озерна, у великому озері вже кілька століть жив старий Водяник, а на весні лісовими струмками гасав вічно юний та нестримний Той що греблі рве, в озері, біля якого стояв наш намет, знайшли свій останній притулок двоє потерчат. Вони всі існували, вони всі були живі, всі думали, раділи та страждали. Але навкруги були люди. А що може бути гірше за людину? Це людина приходить до лісу з гострою сокирою, з рушницею, з гарячим вогнем. Це завдяки людям і з"явились потерчата - двоє нещасних створіння, що колись були дітьми, та й так померли нехрещеними, тобто були вбитими... матір"ю... людиною. Ні! Від людей тільки зло та нещастя.
- Мавко, хіба я такий? Хіба я зрубав хоч одне зелене дерево? Хіба я не робив дарунків Лісовику та Водянику, як мене вчив дядько?
- Любий, ти і твій дядько зовсім не схожі на інших людей. Навіть мій батько Лісовик поважає твого дядька... ти йому теж сподобався. Залишайся в лісі.
- З тобою навіки, - я підхопив її на руки, підняв над землею та закружив над галявиною.
- Стій! Почекай, я тобі не все сказала, - Мавка схопилась за мої плечі.
- Що ще? - я поставив Мавку на землю.
- Інші люди мають щезнути, їм не місце на нашій Землі. Мій батько вже збирає військо проти людей. А ти з дядьком лишайся в лісі.
Не може такого бути. Всі люди, такі самі, як і я... Вони загинуть. Перед моїми очами постали страшні картини - під тиском Того що греблі рве виходять з берегів річки, розливаються озера і у вод гинуть люди, лісові звірі кидаються на людей та роздирають їх сотнями, не задля їжі, а лишень для помсти, Той що в скалі сидить кидає на підгірні села величезне каміння і знов люди гинуть сотнями. Ні, не може бути. Люди... вони всі загинуть. Я маю їх попередити. Не можна це так залишати.
І тоді я зробив найбільшу дурість за своє життя. Я з силою відштовхнув Мавку від себе. Тікати, бігти, швидко... З лісу, подалі, в село. Вони мають знати, їх ще можна врятувати. Я біг понад швидким струмком, коли відчув різкий біль у спині, але не звернув на це уваги. Ще через хвилину мені здалось, що біжу на чотирьох... лапах. Я глянув униз, собі під ноги. Ні!!! Цього не може бути. Я підбіг до струмка і подивися на своє віддзеркалення у воді. Нажаль так і є. Вовк. Точніше вже вовкулака. А десь вдалині почувся крик повний болю та розпачу. Це був голос Мавки.
***
Старий вуйко ще раз затягнувся люлькою та подивився на подорожніх. Ольга вже встигла задрімати, але Олесь уважно слухав вуйка.
- Бачу Ользі нецікаво, а ти мені зовсім не віриш, - всміхнувся вуйко.
- Вуйку, мені лише хочеться сказати "не так все було". Ваша історія мені дещо нагадує.
- Може воно так і є, Олесю... Ну, що підете спати?
- Так, певно. Але тільки одне питання - що сталося з мавкою?
- Вона зрадила свій народ і була покарана. Лісовик перетворив її на мару. Але завдяки їй люди вижили. Лісовик так захопився почуттям, що може народитися в людській душі, що не став нищити наш рід.
- А як давно це все було?
- Дуже давно. Я втратив лік рокам. Та це й нецікаво.
- То як звуть, вуйко?
- Немає в мене імені, це ще одне прокляття Лісовика. А без імені навіть Смерть не може покликати мене до себе.
Старий всміхнувся та витрусив люльку об ґанок.
- Ідіть спати, діти.
***
Олесь та Ольга вже давно поснули, а старий вуйко все ще сидів на ґанку та дивився у темряву ночі. За його спиною згустилось повітря і з"явилась примарна фігури молодої дівчини. Лише одну мить вони дивись одне одному в очі. Раптом вуйко здригнувся, на його руках з"явились страшні пазурі, його тіло почало скручувати, неначе в агонії, мить і навпроти мари стояв величезний сірий вовк з сумними людськими очима.
- І ці не повірили, - зітхнула мара. - Скільки ще носити на собі це прокляття?
- Якщо в ті часи не вірили, той зараз не повірять. Людський рід все гірше, скоро їх кров згниє.
- Мій батько це казав ще два століття тому, і саме ти врятував людський рід.
- Годі сперечатись, давай-но у ліс.
Вже під ранок Олесь, який зазвичай прокидається з сонцем, почув під вікном два незнайомих голоси:
- То як думаєш? Дійдуть вони до своєї мети?
- Ні, вони дійдуть тільки до Озер.
- Шкода, така файна пара... Вони мені сподобались. Хоча, може так і буде краще?
- Обов"язково буде.