Влітку 1958 року я влаштувався працювати на шахту «17-17 біс», в забій. У забійників і прохідників найвищі заробітки, але ж вони найнебезпечніші професії. Зароблених грошей вистачало на їжу і можна було купити трохи одягу, щоб пристойно виглядати, але на купівлю меблів в квартиру грошей не вистачало. Гарні меблі в квартирі – предмет розкоші для шахтаря. Шахта 17-17 біс за кількістю газу і пилу в шахтній атмосфері відноситься до розряду над категорійних шахт. У шахтах першої категорії виділяється до п'яти кубометрів газу метану на тонну видобутого вугілля за добу. Таким чином, якщо шахта першої категорії щодоби видобуває три тисячі тонн вугілля, то газу метану в шахтну атмосферу виділяється 15 тисяч кубометрів щодоби. У шахтах другої категорії газу метану виділяється 10 кубометрів на тонну вугілля добового видобутку. У шахтах першої та другої категорій використовуються тролейні електровози і дозволяється проводити електрозварювальні роботи. У шахтах третьої категорії метану виділяється 15 кубометрів на тонну добового видобутку вугілля. У таких шахтах заборонені газозварювальні і електрозварювальні роботи, заборонено також використання тролейних електровозів, тому використовуються тільки електровози акумуляторні. У шахті 17-17 біс газу метану виділялося 45 кубометрів на тонну добового видобутку вугілля! Наша шахта щодоби видавала на-гора три тисячі тонн вугілля. Це означає, що щодоби з нашої шахти в атмосферу викидалося 135 тисяч кубометрів газу метану!
Коли гірнича виробка наближається до місця, де скупчилося в гірських породах багато метану під великим тиском, то відбувається холодний вибух, спрямований у звільнений від гірничої маси простір. Подрібнені вибухом газу вугілля і порода в одну мить перемішують у своїй масі людей та механізми. Найменша іскра може викликати гарячий вибух, і тоді наслідки катастрофи зростають багаторазово. Причину вибуху або пожежі в шахті не завжди можна точно визначити, тому що причиною може виявитися іскра, викликана робочим інструментом при ударі об гірську породу, а про це «високі посадові особи» воліють мовчати. А хто такі «посадові особи»? Це ті особи, які «сидять» не там де треба, бо повинні сидіти у в'язниці?
Робота забійника – яка вона? Товщина лівенського вугільного пласту – 70 сантиметрів, а смоляниновського – 120 сантиметрів. В таких пластах гірники працювали сидячи. Товщина прасковієвського пласту – 45 сантиметрів. Тут працювали лежачи, орудуючи обушком і лопатою, але на бік не повернешся, бо людина в плечах ширше, ніж 45 сантиметрів. Довжина лави більш ніж 100 метрів, але робочий простір по ширині не більше двох метрів. От і доводилося людям повзати в земних надрах під мільйонними тоннами гірської маси.
Я влаштувався забійником на 4-ту вугільну ділянку в 9-ту розкоску. На вугільних ділянках вугілля видобувають в лавах, а ми видобували вугілля в розкосці. У лавах вугілля брали по простяганню пласта. По простяганню пласта, це коли лава, в якій вибирався пласт вугілля, рухалася горизонтально. По падінню пласта, це коли лава рухається по нахилу пласта відносно горизонту. В 9-тій розкосці ми вибирали ніжку пласта по падінню. Ніжка пласта – у вугільному пласті була залишена смуга вугілля шириною 100 метрів. По обидві сторони цієї смуги вугілля вже було вибране. У зв'язку з цим на залишеній смузі вугілля гірничий тиск зріс в декілька разів. Додатково до всього смуга вугілля була залишена не по простяганню пласта, а по падінню.
Вугілля, як і стовбур дерева, має прошарки. Ви можете легко стругати дерево вздовж прошарок. Спробуйте стругати його в торці, поперек прошарків. Це буде дуже важко. Те ж саме і з вугіллям. Ми повинні були вибирати вугілля, опускаючись зверху вниз і, вгризаючись своїми обушками у вугілля поперек прошарків, а слідом за нами йшли прохідники, прокладаючи уклон і ходок. Треба було прокласти Другий Західний Уклон і паралельно йому ходок з горизонту 760 метрів на горизонт 880 метрів. Довжина такого уклону повинна бути 800 метрів.
Якщо читач являється сучасним шахтарем, то він мабуть здивувався, що я згадав обушки? У зведеннях, що відправлялися адміністрацією нашої шахти в Міністерство Вугільної Промисловості для статистики, вказувалося, що вугілля на нашій шахті видобувається за допомогою врубмашин і гірничих комбайнів, але насправді в нашій шахті не було жодної врубмашини і жодного вугільного комбайна. На шахті 17-17 біс вугілля видобували дідівським способом, тобто обушком. Обушок – кирка зі змінним зубком, а зубок для обушка робили в шахтній кузні з обойми великого підшипника.
В нашій шахті неможливо було використовувати врубмашини, бо прошарок гірничої породи, який знаходився над вугільними прошарками, був з глинистого вапняку і був дуже крихким, а для врубмашини потрібен був нічим незакріплений великий простір. Обушками видобувати вугілля було краще, бо ми ставили дерев’яні стійки кріплення за 70 сантиметрів одна від другої.
Наша шахта щорічно отримувала грошові премії за впровадження передових технологій, тобто за те, що ми буцімто використовуємо врубмашини та комбайни. Це був обман великого розміру в сфері Міністерства Вугільної Промисловості. Такий обман приховати неможливо, але ж у нас він приховувався без проблем. Чому? Та тому що начальник нашої шахти, Євген Якимович Лопухін, був зятем начальника нашого вугільного тресту, Ляпіна. Обман скрізь і всюди в Росії – суцільний обман. Люди це знали і на цьому вчилися. Що після цього можна було очікувати від радянських людей?
На нашій шахті були встановлені норми видобутку вугілля обушком. На лівенському пласті (товщина пласта – 70 сантиметрів) була норма: нарубати обушком (киркою) сім тонн вугілля на людину за зміну, ще й закріпити за собою вибраний простір. На смоляниновському пласті – дев'ять тонн, а на нашій ділянці – тільки дві тонни. За дві тонни вугілля видобутого в нашій розкосці платили 75 рублів. Нарубати за зміну три тонни вугілля однією людиною було межею мріянь в нашій бригаді, бо за три тонни шахтарю заплатили б 115 рублів. На інших ділянках нашої шахти передові забійники обушками рубали вугілля до двадцяти тонн за зміну.
Про труднощі роботи обушком говорить анекдот, який розповідали бувалі шахтарі, але можливо це був не анекдот, а бувальщина:
"Влаштувався на нашу шахту працювати забійником один хлопець із Західної України. Попрацювавши обушком годину або дві, він підійшов до гірничого майстра й сказав йому: - Заберіть, дядьку, вашу кирку, й покажіть мені на гору дірку».
Температура повітря в розкосці сягала 40 градусів за Цельсієм. Роздягалися ми до пояса. Брезентові брюки від поту були до колін мокрими. В атмосферу нашої розкоски виділялося багато сірководню. Шахтарі цей газ називають «глазоедкою». Задушливий запах сірководню заважає нормально працювати, а з очей у два струмка течуть сльози. Відпрацювавши перший день у своєму житті забійником, я прийшов додому і не зміг поїсти, бо від високої температури на роботі і спраги у мене в горлі з'явилися тріщини, тому їсти було нестерпно боляче. Я три дні не міг піднятися з ліжка. Боліли всі м'язи мого тіла.
На четвертий день йшов я на роботу й дуже хвилювався, бо не знав, як поставляться до мене мої товариші по роботі. Я ж бо, три дні прогуляв! Ніхто з шахтарів мені не дорікнув. «Всі через це пройшли» - втішили мене товариші по роботі. Близько двох місяців звикало моє тіло до ритму життя забійника. Великою проблемою було піти в туалет по нужді, бо зі стогоном сідаєш і зі стогоном піднімаєшся, відчуваючи нестерпний біль у м'язах. Зі стогоном лягаєш спати і зі стогоном перевертаєшся з боку на бік. За два місяці в моєму тілі вже нічого не боліло. Кожен забійник після чергової відпустки протягом місяця знову переживає ті ж самі болі в м'язах. Робота важка, виснажлива, але, тим не менш, молоді хлопці після роботи бігали на танці, а деякі з них ще й вчилися у вечірніх школах, в технікумах або в інститутах. Я теж у вільний від роботи час їздив на ставок засмагати, а вечорами ходив на танці.
Важка робота забійника на межі фізичних можливостей людини в гірських умовах, коли кількість кисню в шахтній атмосфері не перевищує 17-18 відсотків, вимагає величезних енергетичних витрат. Після вогнепального поранення в дитинстві я втратив відчуття голоду, тому я постійно забував вчасно поїсти, але мене радувало те, що під час їжі у мене з'являвся апетит. Я міг цілий день просидіти за святковим столом і спостерігати за тим, як їдять люди, не відчуваючи при цьому ніякого бажання робити те, що роблять вони. Мама не завжди могла нагадати мені про їжу, так як і вона працювала в шахті. Тепер я сам повинен був стежити за режимом харчування, але мій раціон харчування був сильно обмежений. Я не міг їсти нічого жирного. Якщо мені на язик потрапляло що-небудь жирне, тоді у мене починалися блювоти. Навіть святковий торт був мені нудотним, бо в ті історичні часи торти робилися із застосуванням вершкового масла. Я не міг їсти сметану та свинину. Я міг їсти яловичину і курятину, але не жирну. Я також міг їсти в гранично обмеженій кількості вершкове масло, але за умови, що масло свіже. Несвіжі продукти харчування і жирні кислоти викликали у мене нестримні блювоти. Хлібобулочні вироби я повинен був їсти тільки з пшениці вищого сорту. Якщо я з'їм шматок хліба з низькосортної пшениці, то мене буде цілий тиждень мучити печія. Мій організм добре приймав овочі, фрукти, ряжанку і солодощі. Солодощі я споживав у величезній кількості. Я міг з'їсти кілограм нежирного м'яса, і відчувати себе голодним, але мені досить було з'їсти півкіло цукерок з булкою, для того, щоб я міг добу нічого не їсти і плідно трудитися. Ось з такими особистими проблемами я пішов працювати в забій. Тому мені треба було перебудовуватися. Я став змушувати себе їсти сметану. Почуття, які я при цьому відчував, були жахливі, бо коли я намагаюся сметану проштовхнути собі всередину, вона лізе назад. Мені знадобилося два роки для того, щоб не тільки звикнути їсти сметану, а й полюбити її, а жири тваринного походження я навчився їсти тільки в п'ятдесятилітньому віці.
У мене немає почуття стадної тварини, тому у мене ніколи не виникало бажання робити те, що робить натовп. На пляжах я йшов у місця, де було мало людей, і була чиста вода. Ймовірно тому, що мені подобаються гармонійні колективи. У колективному відпочинку на природі вимога до гармонійних стосунків найбільш актуальна. Я помітив, що під час відпочинку на природі найбільш гармонійними бувають ті колективи, в яких чисельність людей коливається в межах від шести, до дванадцяти чоловік. Найкраща гармонія в колективі з восьми осіб.
У липневу спеку літа 1958 року я працював у другу зміну. Наша лава перебувала на глибині 800 метрів. З бригадного інструментального ящика забійники розбирали свої обушки, сокири та лопати, готуючись залізти в лаву і стати на трудову вахту. Дехто з забійників спішно їв свій «тормозок», щоб в робочий час не відволікатися від роботи. Тормозками ми називали свої обіди, які брали з дому, ймовірно тому, що для прийняття їжі треба було призупинити, загальмувати робочий процес. В цей же час з лави виповзали на уклін забійники першої зміни . Чорніше негрів від вугільного пилу на обличчі, виблискуючи білими зубами і білками очей, та хитаючись від утоми, вони наспіх укладали в ящик своєї бригади робочий інструмент, прагнучи скоріше доставити на-гора свої зневоднені і гранично втомлені тіла. Кожному з них ще належить пройти три кілометри до ствола шахти, щоб виїхати по ньому на-гора. Потім побанитися в лазні і дістатися додому, де його можливо чекає сварлива дружина. Ось і останній забійник першої зміни виліз з лави. За хвилину нам доведеться зайняти звільнені ними робочі місця.
У цей момент почувся потужний глухий удар. Здригнулися надра. Вдарила повітряна хвиля й погнала по уклону густий вугільний пил. Забійники злякано переглянулися між собою, а робочі першої бригади, незважаючи на втому, швидко кинулися йти по уклону вгору. Вони тікали від можливого вибуху газу метану. Ми ж кинулися до розкоски. Та її не було! Верхній прошарок породи обвалився вниз, миттєво заполонивши собою звільнений від вугілля простір й спресувавши транспортер і все, що було в лаві. Вісімдесят метрів вільного простору лави зникло так, буцімто його зовсім не було. Якби це сталося три-чотири хвилини раніше, то від ранкової бригади чисельністю в тридцять чоловік нікого в живих не залишилося б. Якби це сталося чотирма хвилинами пізніше, то від нашої бригади не залишилося б в живих нікого. Нам не було сенсу розбирати завал і рятувати механізми, так як не це було б затрачено неділі дві, а вартість їх зросла б у декілька разів.
З правого боку від уклону було ще двадцять метрів вільної не заваленої лави. Тут не було обвалень і можна було брати вугілля, але потрібно було розібрати завал, щоб розчистити прохід в лаву й звільнити головки транспортерів. Ми почали прибирати породу, але порода продовжувала падати зверху. Обвалення тривало довго. Дехто пожартував: «Там вже траву видно». Нам стало зрозуміло, що тут потрібен спеціаліст по завалах. Таких спеціалістів ніде не навчають – їх створює сама природа. Був і на нашій шахті такий спец. Спеціаліст по завалах повинен був заповнити простір обвалення костром з колод. Костри з колод кладуться так, як кладуть колоди для кріплення стін колодязя. Простір зверху костра заповнюється пресованим сіном. Іноді на заповнення простору обвалу витрачувався залізничний вагон сіна.
Завалену лаву відновлювали знову, проробляючи з двох сторін назустріч один одному тунель. Тут на робочих місцях могло знаходитися тільки по дві людини. Інші члени бригади залишалися поки що без роботи. Два дні ми байдикували, а потім і у нас з'явилася робота, бо фахівець заклав провал. Ми залізли в двадцятиметровий простір уцілілої лави. Конче потрібно було добувати вугілля, бо біда була в тому, що нам платили тільки за вугілля. За розбір завалу нам не платили, бо порода нікому не потрібна.
Робочі місця в бригаді змінюються щодня. По черзі в цей день першим від завалу мав працювати я, а другим за мною мав працювати Анатолій Комишов, мій земляк з Царе-Костянтинівки. Але бригадир послав Анатолія в уклон на кнопки управлінням транспортером, а сам він сів першим від завалу, побоюючись за моє благополуччя. Таким чином, я виявився другим від завалу і був в більшій безпеці. Покрівля на великому протязі обрушена. Тому в покрівлі напругу знято, а вугілля гірським тиском не сильно затиснене і легко береться обушком. Я з радістю взявся за роботу, сподіваючись добре заробити. У той час ще існувала сталінська пайова система, коли кожен робітник отримував зарплату згідно особисто виконаної роботи.
За п'ять хвилин від початку роботи пролунав тріск колод і гуркіт обвалення. Бригадир відреагував блискавично. Відштовхнувшись від пласта вугілля, він своїм тілом вдарив мене, і ми обидва відлетіли на безпечну відстань. Місце, де щойно сидів бригадир, було завалено багатотонною масою породи. Бригадир не постраждав, не постраждав і я, але вся наша бригада виявилася відрізаною від зовнішнього світу. Ми опинилися в мішку, туго зав'язаним підземною стихією. З цієї ділянки лави був тільки один вихід, який на даний момент виявився заваленим, а з іншого боку, звідки надходило повітря, була завалена стара лава колишньої вугільної ділянки. Через цю лаву міг проповзти тільки щур, і через завали старої лави проходило до нас насичене сірководнем повітря. Тепер ми сиділи й турбувалися: «Чи уцілів Анатолій Комишов? Чи є у нього можливість повідомити на-гора про те, що нас завалило?». Якщо Анатолій постраждав, тоді нам доведеться чекати кілька годин, доки не прийде сюди хто-небудь з шахтарів. Він побачить завал, й можливо телефоном повідомить про це диспетчеру шахти. Потрібні рятувальники.
Я був спокійний, бо мені було все одно, але в цьому немає геройства, бо така моя конституція. Я спостерігав за своїми товаришами. Зовні вони були спокійні, але внутрішньо вони були охоплені жахом смерті. Мене завжди дивували і дивують смертні істоти. Смертна людина боязка, жадібна і не здатна бути великодушною, тільки лише тому, що її глибинна сутність знає про те, що вона смертна, що все її життя полягає в одиниці часу, яка називається миттю. І чіпляється така людина за мить, як потопаючий чоловік хапається за рятувальний плотик. Дорожче миті для боязкої людини нічого немає, тому вона живе за принципом «я хочу сьогодні, я хочу зараз». Майбуття для боягуза не існує. Життя власних онуків і правнуків його не цікавить, а доля власної нації, тим більше. Небезпека, що випромінюється від смертної людини, вражає своєю величчю і нещадністю. Смертні люди не знають про те, що відмова від миттєвості, від благополуччя власного життя, посвята свого життя своєму роду, народу і нації відкриває шлях у Світ Безсмертя.
Ми довго були під завалом, вода давно закінчилася, і кріпити покрівлю було нічим, а лава була закріплена слабо. Ми сиділи, не проронивши ні слова, кожен занурений у свої думки. Час зупинився. Дивним можна вважати те, що я відчував себе, як людина, що очікує на зупинці автобус, знаючи, що автобус підійде вчасно.
Коли рятувальники зробили до нас невеликий прохід, вони нам стали подавати питну воду, а ми вгамували свою спрагу. Коли ж утворився прохід, через який могла насилу протиснутися людина, хтось із нашої бригади раптово і на величезній швидкості пірнув у нього як ящірка. Мене це вразило надзвичайно. Наскільки ж треба було боятися смерті і відчувати її, щоб втратити контроль над собою! Він втекти з лави не зміг, бо його зовні вдарили дерев'яною стійкою по касці:
– Стій! Назад! Приймайте колоди і закріпляйте лаву! Ніхто з робочого місця не піде до тих пір, поки не закріпите добре робочі місця.
Як же люди боялися! Незважаючи на всі переживання, на час, проведений під завалом, вони раптом ожили і буквально за хвилину закріпили робочі місця. Цікаво, а з яким почуттям йдуть у бій смертні? З лави я виліз пізніше за всіх, але, згадавши про те, що я забув там флягу для води, мені знову довелося на хвилину повернутися в «мишоловку». Дивно влаштовані люди. Я завжди вважав, що всі вони влаштовані так само, як і я, і тому вчинки людей в критичних ситуаціях викликали у мене здивування. Для мене час, проведений під завалом, було таким же, як і на пляжі, де треба відпочивати і не думати ні про що.
Паніка – ось воно що! У мене відсутня паніка. В конституції мого організму немає жаху. Це якраз те, що відрізняє мене від смертних людей. В критичних ситуаціях я насамперед повинен зробити розвідку обставин й аналізувати їх. В жахливих критичних ситуаціях розвідку обставин та аналіз я можу зробити миттєво. Це надзвичайно важлива риса моєї конституції.
Пригадую один випадок:
Група хлопців і дівчат, жваво перемовляючись, переходила вулицю по перехрестю вулиці. Хтось несподівано і голосно крикнув: «Машина!». В одну мить вся площа перехрестя була заповнена біжучими в різні боки молодими людьми. На перехресті разом зі мною залишилося двоє людей. Один з них, так само як і я, уважно поглядав по сторонах, оцінюючи обстановку. Другий був спокійний і не озирався, ймовірно, він і подав жартівливий сигнал тривоги. Маса молодих людей, не оцінивши обстановку, кинулася врозсип, назустріч ймовірної смерті, якби насправді за рогу вискочила машина.
Такі люди вірять всьому, що не суперечить раніше отриманої, і закріпленої у свідомості, інформації. Це якраз те, що є шифром, кодом, керівництвом до дії. Це свого роду вівці, «святі ягнята», яких так люблять релігійні й політичні рабовласники. «Святі ягнята» легко піддаються гіпнозу і зомбуванню. Молодих людей ще в дитячому віці треба привчати оцінювати обстановку, перш ніж прийняти рішення і виконати його, і привчати їх вірити тільки особистому досвіду життя, або досвіду рідних людей. Тоді набагато менше буде нещасних випадків і обманів.
Осінь була сухою і спекотною. У нещасливий день молодика я повинен був працювати в другу зміну з 12-ї години дня. З групою хлопців я йшов по штреку, від панельного уклону до другого західного уклону на горизонті 760 метрів. До робочого місця треба було пройти два кілометри.
– Яке сьогодні число? - запитав я у хлопців.
– Дванадцяте вересня 1958 року, - відповів мені хтось.
– Запам'ятайте його, - порадив я хлопцям.
– Навіщо?
– Та просто так, - ухилився я від прямої відповіді.
Немає сенсу пояснювати людям те, що виходить за межі сприйняття мозком звичайної людини.
Я поставив собі захист у це поганий для мене день місяця, але під час роботи захопився і забув про небезпеку. За годину до кінця зміни мені травмувало ступню правої ноги. Травма невелика, але крові було багато. Незважаючи на травму, я допрацював до кінця зміни. З роботи я йшов кульгаючи. Мене підтримував Анатолій Комишов. По ходку вгору підніматися важко і жарко. Додатково до всього, на ходку відпрацьоване повітря. Дихання утруднене ще й через недостатнього вмісту кисню в шахтній атмосфері. Я з Анатолієм вийшов на уклін, на свіже повітря. Треба було ще 300 метрів йти по ходку вгору, але ми з товаришем вирішили, порушуючи техніку безпеки, виїхати по уклону на вагоні. Плитових робітників на заїзді не було, а панцерний вагон був в заїзді. Ми дали сигнал відправлення на лебідку і причепилися ззаду вагона. Їхати попереду вагона смертельно небезпечно, тому що уклон був затиснутий породою настільки, що вагон йшов впритул зі стінами гірничої виробки. Проїхавши на вагоні досить пристойну відстань, я вирішив визирнути з-за вагона, щоб визначити, як довго нам ще доведеться їхати. Я трохи підняв голову і отримав по касці такий удар, що звалився з вагона. Вдарився я об затяжку, котру гірничим тиском видавило в простір уклону й вона стирчала мені назустріч. Далі мені довелося йти пішки.
Поступово біль у нозі вщухла, і я вже не шкутильгав.
– Ти вже не кульгаєш. Я, напевно, побіжу, бо хочу встигнути на танці, - сказав мені Анатолій.
– Біжи, - погодився я.
Анатолій побіг по штреку, а я продовжував неквапливо рухатися по штреку до ходку панельного уклону.
На кареті по ходку панельного уклону я піднявся до горизонту 575 метрів і пішов до шахтного ствола, вже не відчуваючи ніякого болю в нозі. Метрів за тридцять до ствола я побачив кліть з шахтарями в ній. Загороджувальна решітка до ствола не була закрита, та й двері в кліть були відкриті. Значить, кліть ще не відправлена. Я кинувся бігти. Працівниця, стволова, спробувала перегородити мені шлях до кліті, але, передумавши, відійшла в сторону. «Кліть відправлена!» - зметикував я, але швидкість у мене була такою, що зупинитися перед стволом я вже не зміг би. Мені ще залишалося пробігти чотири метри, як кліть пішла вгору. Під кліттю утворилася зяюча прірва ствола глибиною 80 метрів до зумпфа, куди я мав би влетіти. Я стрибнув у кліть. Я вдарився ногами об днище кліті і, балансуючи руками, зміг ввалитися в кліть. Шахтарі, що знаходяться в кліті, очманіло дивилися на мене. Я дивом уникнув власної смерті.
Що за день такий? А при чому тут «день»? Я живу в країні, в якій народ ніколи не був цивілізованим. І цей народ ніколи не поважав закони, а про повагу до інструкцій і говорити нічого. Я порушив інструкцію, намагаючись виїхати по уклону на вагонетці. Я біг в шахті, де бігати забороняється. Стволова порушила інструкцію, відправивши кліть, не замкнувши попередньо двері в кліть і не замкнула грати огорожі ствола. За цей судити треба! Ми скрізь, на кожній роботі, щодня порушуємо інструкції. Будь-який правитель в нашій нецивілізованої країні, якщо буде вимагати виконання законів, буде осуджений власним народом, як був осуджений Сталін. Цьому народу Гітлер потрібен! І потрібно, щоб Гітлер жив не менше 500 років! Може бути тоді цей дикий народ навчився б поважати закони. У стародавніх германських племен було тільки одне покарання за порушення будь-якого закону, це відсікання голови. Завдяки такому суворому і неминучому покаранню німці стали цивілізованими людьми.
В нашій країні ніхто не «вдовблює» з дитинства людям в голови, що ініціатива карається. Навпаки, партія і уряд постійно вимагали від громадян країни щоб вони були ініціативними, тобто, порушували інструкції і закони. В результаті такого ставлення до законів і інструкцій при розслідуванні причин будь-якої катастрофи завжди з'ясовувалося, що винуватців аварії немає, тому що вони загинули.
Мої пригоди на цьому не закінчилися. Вночі я захворів. Почалася температура, потім з'явилося розлад травного тракту й почалася кривава дизентерія, а наступного дня машиною швидкої допомоги мене доставили в спеціалізовану лікарню. Програма Тьми все ж таки була виконана, я постраждав.
Лікарня знаходилася біля Рутченківського рудоремонтного заводу в двоповерховій будівлі. Тут лежали хворі люди тільки з одним захворюванням – дизентерією. На першому поверсі лікарні до 12 години дня проводився прийом амбулаторних хворих, а весь другий поверх був відданий стаціонарним хворим. Близько 90% хворих були молодими людьми. В основному тут лежали бацилоносії, працівниці харчоблоків і солдати полку, розташованого біля нафтобази. За два дні мене привели в нормальний стан, хоча привезли мене сюди у вигляді живого трупа.
Їжа в лікарні була відмінною. У лікарняній їдальні, спробувавши борщ, я здивовано вигукнув:
- Борщ темрюкський ! Хто готував?
Жінка, яка подавала їжу на столи, здивовано подивилася на мене:
– Я готувала. Ти з Темрюка?
– Ні, моя мама з Темрюка.
– Яке її дівоче прізвище?
– Моя мама, дочка Івана Карповича Гузя. Звуть її Євгенія.
– Знаю про неї. Ваші родичі, Машковські. Ти знаєш про те, що в травні цього року загинув Степан Пилипович?
– Ні, не знаю. Я півтора роки не був у Темрюці, і з Машковськими ми листуємося рідко.
Кухарка мені докладно розповіла все, що знала про загибель і похоронах Степана Пилиповича.
В цій лікарні я лежав півтора місяця й виписався з неї з виразками в кишечнику, так і не вилікувавшись до кінця.