***

ТАТОВІ ВИШНІ

Тато помер першого березня. Першого дня весни. У лікарняній реанімації. На самоті. Мабуть, у вісні. Пережив таку важку й холодну зиму. Навідтмітався, нагорнувся досхочу снігу, який щедро сипав щодня і діставав його «до печінок». Намерзся до німоти у м’язах – потому довго сидів, мало не плачучи, одягнений на кухні, відігріваючи хворі, покручені артритом пальці. А ще бідкався, бо зайці знущалися з молодого саду, який засипало по вершечки. Наплакався за мамою, яка покинула його самого в обійсті ще п’ять років тому. І врешті таки пішов.

 Не знаю, чи мучився, чи боліло йому. Бо ж останні три роки і дня не було, аби не корчила хвороба його зболене тіло. Щоночі до сусідньої кімнати, де я спала, приїжджаючи до тата у гості, долинали його приглушені зойки і тиха молитва упереміжку зі схлипами. Удень він намагався тримати біль у собі, а безсоння остаточно відбирало у нього сили і волю. Тато тихенько плакав і просив Господа скоріше забрати його до себе, до мами. І все запитував мене: «Хіба це життя, доню?».

Здається, жодного разу я не втішила його дорогими й помічними, як запевняли мене ескулапи, ліками. Він тільки сердився і казав , що я марно викидаю на вітер гроші.

Я досі не знаю,чи пробачив мені, що не дослухалась його лементу і напередодні відходу у потойбіччя покликала на порятунок «швидку допомогу». Хотіла, щоб порятували, продовжили його дні та … моє дитинство. А вийшло, що відвезла тата помирати до лікарняної палати, серед чужих людей. Щоразу, звертаючись до Всевишнього у молитві та проханні благословити мій новий день, я прошу тата пробачити мій незбагненний в ту мить розпачу дитячий егоїзм. Мені у мої п’ятдесят було страшно зостатись сиротою. Було навіть боляче думати, що у хаті, яку вони з мамою з такою щирою любов’ю і тяжкою працею облаштовували все життя, мене вже ніхто не виглядатиме… 

Над ранок колючий біль у серці наче підкинув у ліжку. То, певно ж, татова душа прилетіла мене розбудити.
 Весна мізинчиком, ще зовсім несміливо, вперше постукалась у вікно. Вона вже мріяла про повернення, інколи виглядала з-за сірих хмар блідим сонечком, але снігові замети танули від нього дуже неохоче.
Горе заявилось у гості несподівано і хазяйновито переступило поріг осиротілої хати. Не витираючи брудних від мокрого снігу й в’язкого болота чобіт, воно безцеремонно пройшлось по порожніх кімнатах. Заглянуло в кожну шпарину. Повідчиняло навстіж всі вікна. Дикий протяг забрав з оселі останній спогад про сімейний затишок і батьківський захист. Тепло, яке зігрівало кожного разу, коли тато телефонував і питав передовсім про моє здоров’я, вивітрилось в одну мить.

Ну ось і все. Тепер я кругла сирота. Не в образу дітям, онукам і родині, котрі неспроможні замінити батьківську любов. Безкорисливу, як правило, ненав’язливу і всюдисущу. Вона ходить за нами назирці скрізь. У неї вражаюча інтуїція. Вона не знає і не визнає кордонів. Вона оберігає, зігріває і молиться за нас щохвилини. Ми не помічаємо її присутності, сприймаємо як належне і наче навічно даровану милість. Аж поки не підстереже біда і не перекриє цей животворний потік.
До втрати близької людини не можна підготуватись психологічно. Навіть якщо вона давно і важко хворіє чи дуже старенька. Це завжди, наче грім серед ясного неба. Це такий підступний біль, який здатний забрати розум, скувати тіло і витіснити із серця всі почуття, залишивши тільки бездонний розпач від непоправної втрати.

В ту мить, коли син телефоном повідомив мені страшну звістку, здалось, ніби зупинилось серце. Штрикнуло, запекло і – зупинилось.
«Ні, це не правда, цього не може бути, Господи, не забирай у мене тата! – кричав крізь сльози мій біль. Думала – не витримаю…

На початку травня у садку рясно зацвіли татові вишні. Такого вишневого білопіння на майже двох десятках високих і зовсім дрібних деревцятах, що понаростали з коріння, за татового життя, певно й, не було. А це наче змовились від малого до великого. На медовий цвіт дружно злетілись грайливі бджоли чи не з усього села і подвір’я ураз наповнилось п’янкими гіпнотичними ароматами. Варто було вдихнути трохи глибше, як починала поморочитись голова і сльози туманили очі.

Тато завжди мріяв про такий розкішний вишневий сад. Насправді він посадив з-перед хати всього два саджанці. Решта намножились з кісточок та коріння, яке, мабуть, переплелось між собою на всій ділянці, тому щоріч народжувало господарю на радість нове вишневе покоління. Він шкодував його корчувати, і тільки обережненько обрізав зайві гілочки. Затим вишні вдячно цвіли і щедро встеляли землю м’якими пелюстками. Урожай із самоселів був чисто символічний, але тато поволі обривав все до останньої ягідки, котру зміг дістати, і відразу кликав мене варити варення чи бодай вареники з вишнями. З картоплею і вишнями він любив понад усе…

За кілька днів вишневе буйноцвіття стало пухнастим білим килимком попід вишнями і було очевидно, що жодної ягідки на них не буде. Наступного року історія повторилась. Татові вишні відмовились плодоносити без нього. Цвіт народжувався, віддавав працьовитим бджілкам медок і тихо помирав. Ягідки чудом затримувались лише на самих вершечках, звідки ні в кого не було бажання їх діставати. За літо сад заряснів молодими паростками, проте кілька старих вишень наполовину висохли. Ділянка стала нагадувати міні-чагарник. З цим треба було щось робити і син якось надвечір таки зважився взяти до рук безжальну бензопилку…

Тато помер першого березня два роки тому. У його вишневому садку сьогодні знову буяє білопіння. Рясно квітують … дві вишні, з яких колись починалась його вишнева мрія. Здається: зараз відчиняться двері, стане на порозі сивий мій татусь, усміхнеться очима і скаже :
-Дивись, доню, яка краса. В цьому році точно по відру з кожного дерева вродить.
Хай би вродило, тату. І хай би наліпила я вам зі спілими пахучими вишнями сотню ваших улюблених вареників. І частувала б вас з мамою у нашій світлій гостинній хаті…