Просто двері. Старі скрипучі. Клямка колись блискуча нині іржава. Пил на порозі на два пальці. Але у сінях кава все ще пахне. І пахтить сіно там на горищі. Через ляду відкриту сіється світло. Я стою в нерішучості двері відкрити. Що там в світлиці? Чи висять ще світлини, знаки часу, що котить нас по життю невпинно. От, як зараз, коли штовхає мене в спину в милу минувшину. Така от машина часу. Такий парадокс - куди би не прямувала, їде по колу...
Я повертаюсь. Хай там за дверима все буде, як є. Піду на лужок, до води, під верби. Там трави, там квіти, там бджоли. Білі тополі кронами хмари чіпляють. Літо вливається в ноги, в рамена. Сонце і небо, жовто-блакитне знамено замайоріло над світом.
Боже, як хороше жити...