Осінь 1957 року, для мене в училищі почався другий рік навчання. Тепер вже другокурсник - я не «салага», а «дід». Вчився я в основному на «відмінно» навіть по найважчому предмету, «сопромату». Викладала цей предмет Ганна Ізраілевна. Одного разу на уроці вона у мене запитала:
– Хто ти за національністю?
– Українець, - відповів я.
Ганна Ізраілевна виразно зробила здивований погляд.
Що вона хотіла висловити своїм питанням і поглядом? Здатність легко сприймати і запам'ятовувати інформацію належить виключно тільки «богом обраним» паразитам роду людського? Але ж це абсурд! Після цього каверзного запитання Ганни Ізраілевни я відповідав по заданим урокам абияк, але вона все одно продовжувала ставити мені «п'ятірки». Та я вперто продовжував домагатися того, щоб вона поставила мені «двійку», саме тому, одного разу відповів:
– Я не вивчив урок.
– Я не буду ставити тобі оцінку. Вивчиш урок і відповіси другого разу.
На всі інші виклики я незмінно відповідав: «Я не вивчив урок». Але вона все одно оцінку мені не ставила. Нарешті терпець її урвався, і вона вимушено й невдоволено сказала: «Двійка»!.
За два дні після цього випадку проводилося загально-училищні збори по успішності курсантів. Коли розпочалися збори, Анна Ізраілевна відійшла від столу, підійшла до бокової стіни і склала обидві руки у себе на грудях, а молочні залози у неї були такої величини, якої мені ніде і ніколи не доведеться бачити! Вона жорстко втупила погляд сірих очей на мене і як удав на жертву дивилася невідривно. До столу вийшов староста нашої групи й почав доповідати:
– У нашій, першій групі, успішність хороша, тому що «трієчників» у нас гранично мало, а «двієчників» зовсім немає.
– А Бабич? Два дні тому по «опору матеріалів» він отримав «двійку».
– Бабич захотів отримати «двійку», тому він отримав її, але предмет він знає добре. Це був каприз з його боку, - староста криво посміхнувся.
Після цього випадку Ганна Ізраілевна перестала робити різницю між мною і рештою курсантами нашої групи, а я продовжував вчитися на «відмінно».
У січні 1958 року нам оголосили, що за наказом Ради Міністрів СРСР гірська професія «врубмашіністи і комбайнери» ліквідується, тому ми отримаємо атестати, в яких буде вказано назву нової професії - «Робочий очисного забою», скорочено – РОЗ. РОЗ - це шахтар широкого профілю, який має право працювати забійником, переносником (спеціаліст по пересуванню в лаві гірничих механізмів), бутчіком (заповнення порожнього простору пустою породою), та інші роботи в очисному забої, тобто виконувати всі необхідні роботи, і в тому числі, працювати на врубмашінах і комбайнах. Це оголошення всіх засмутило, бо ми тепер вже «ніхто» і два роки навчання летять «коту під хвіст». Наша група збунтувалася. У другій групі теж вчилися «врубмашіністи і комбайнери», але курсанти другої групи не бунтували, бо всі вони були іногородніми.
Першу акцію протесту ми висловили тим, що зробили стихійний збір групи і запросили на нього директора училища та керівника нашої групи. Збори пройшли бурхливо, а рішення його було різким: «Ми вимагаємо від адміністрації училища звільнити нас від неугодного нам керівника групи». Директор нам сказав про те, що керівник групи не обирається, а призначається, тому курсанти не вправі вимагати зміни керівника. Ми ж директору заявили: «Ми не будемо ходити на заняття до тих пір, поки наша вимога не буде задоволена».
Керівник нашої групи, Святохо Петро Іванович, не був у чому-небудь винен перед яким-небудь курсантом, а перед всією групою – тим більш невинний. Цей чоловік завжди ставився до нас коректно, як і повинен вести себе хороший керівник. Я не знаю призвідників цієї акції, і був всього лише свідком, не беручи участь у дебатах і голосуванні. Я впевнений у тому, що акція ця була викликана повідомленням про зміну найменування нашої професії, а хлопці зірвали своє зло на керівнику групи.
Адміністрація училища не стала поширювати інформацію за межі училища про наш бунт щоб уникнути неприємностей для самої ж адміністрації. Ми вже провчилися більше року і кошти державні уже були витрачені на нас величезні, тому відрахувати будь-кого з училища буде накладно, а вже відрахувати всю групу курсантів, або частину її, тим більш накладно. Був звільнений з училища ні в чому невинний Петро Іванович Святохо під якимось пристойним приводом.
Задовольнивши нашу вимогу, адміністрація училища призначила нам вже двох керівників кримінального характеру. Взаємовідносини з кримінальними особистостями не можуть бути некримінальними, бо «дія рівна протидії». Грубість наших нових керівників ми терпіли недовго – вони були неабияк побиті. Ця акція пройшла тихо і непомітно, ймовірно нові керівники нікуди і нікому не скаржилися, а звільнилися з училища «за власним бажанням». Тепер керівником нашої групи був призначений чоловік іудейського походження. Він нікуди не втручався і ні від кого нічого не вимагав, тому я не пам’ятаю, ні його імені, ні обличчя – просто, був такий чоловік.
Випускні іспити я здав тихо і спокійно з відмінними оцінками майже по всім предметам, але державний іспит складати відмовився. Державним іспитом у нас називалася дипломна робота, але якою може бути «дипломна робота» в ремісничому училищі? У середині червня 1958 року несподівано для себе в парку відпочинку трудящих шахти 17-17 біс я зустрівся з Дмитром Сергійовичем, завучем гірничого училища.
– Здрастуйте, Дмитро Сергійович.
– Здрастуй. Чому ти не прийшов на державний іспит?
– А який у цьому сенс? Мене і без документа про закінчення училища візьмуть на шахту в якості РОЗ. На цю спеціальність по всіх шахтах приймають без документа про спеціальну освіту.
– Документ цей тобі необхідний, хоча б тому, що він дає тобі дворічний робочий стаж. Ти дипломну роботу писав?
– Креслення зробив давно, але дипломну роботу не дописав, залишилося дописати зовсім мало.
– Допиши дипломну роботу і разом з кресленнями принеси її мені в училище. Валентин Якунін теж не здав державний іспит, але з поважної причини, тому що був на республіканському змаганні з боксу. Принеси дипломну роботу в найближчі два-три дні. Дипломну роботу Якуніна і дипломну роботу твою ми розглянемо на наступному тижні і виставимо оцінки, а потім ти отримаєш документ про закінчення училища.
Після цієї розмови я прийшов додому, дописав дипломну роботу і наступного дня відніс її в училище, а за тиждень отримав атестат «робочого очисного забою» з оцінкою «відмінно» по державному іспиту. Та розради мало. Ой, як мало!