Ми сіли в автобус, де було всього троє живих істот - я, мій знайомий Карнвел та водій. Із Каліфорнії в Томбстоун їхав один автобус на два дні. ВВечері ми розпочали нашу подорож і рано вранці повинні дістатися до місця призначення. Сьогоднішній день видався не з найкращих. Мені довелося всюди поспішати, щоб встигнути до вечора і написати дві контрольні, щоб мене відпустили з пар у четвер і п'ятницю для поїздки в моє рідне місто. Отже, я зайняла місце біля вікна, підклала свою сумку під голову і притиснулася до вікна, сподіваючись, що хоч на мить зможу заснути і відчути полегшення. Я заплющила очі в надії зосередитись на тому як пояснити дядькові Марвелу, що врешті-решт я забула тут. Вогні машин, що їхали на зустріч, пробивалися через повіки веселкою і не давали змоги заспокоїти швидкість биття серця. Я справді нервувалася. Це й без причини. Карнвел вже спав, поклавши голову мені на плече. Ми були не дуже близькими, проте він знав мою історію, яку я не поспішала розповідати своїм знайомим.
Карнвел мав світле волосся і сірі очі, посмішка його була доброю і він сіяв навколо радість. Можна було побачити у моїй ситуації, що він був готовий допомогти у будь-якій ситуації у будь-який час. Неймовірно приємно знати, що в моєму житті є такі люди. Я поглянула на екран свого мобільного, вже північ, час поспати, щоб мати сили на наступний день.
Ми дісталися до Томбстоуна о сьомій ранку. Ця пора доби була зовсім не схожою з Каліфорнійською. Моє рідне місто стало зовсім іншим. Я пам'ятала його наповненим сонячним світлом і маленькими дітьми. Зараз ми опинилися у темній місцевості з численними високими деревами, які простягалися по обом бокам вулиці. Людей зовсім не було, але це не дивно, бо жителі Томбстоуна дозволяють собі поспати більше.
На нас чекала довга дорога до маєтку мого дядька. Не можу назвати його житло будинком, бо це слово аж занадто зменшувало масштаби тієї будівлі. Три поверхи, двадцять одна кімната. Але у цього будинка було дві сторони: світла і темна. Половина вікон виходили на неймовірно гарне поле, де вставало сонце (я щоранку, коли приїжджала на канікули до Марвела, прокидалася раніше, щоб помилуватися пейзажами), а інші вікна виходили на кладовище. Вечір з другої сторони наставав раніше, бо дерево, яке росло біля будинку, стало таким великим, що ледь-ледь можна було вгледіти щось у кімнаті без світла вже о шостій вечора. Мене завжди лякала ця сторона. І, можливо, навіть не кладовищем, а голосами тих, хто влаштовував вечірки вночі там. Я завжди прокидалася і прислухалася до криків і кроків, які було чутно біля вікна моєї кімнати.
Ми з Карнвелом дісталися до кладовища і попрямували вузенькою стежкою. Я не любила цю місцину, бо завжди вірила, що кладовище - то інше місто, а люди з Томбстоуна постійно втручалися в життя його жителів. І я завжди відчувала чиюсь присутність, окрім тих, хто був у полі мого зору. Тому я обстежувала кожен сантиметр стежки. Невдовзі я врізалася у спину Карнвела, через неочікуваність видала трохи приглушений наляканий крик. Він стояв, не ворушачись і дивився на надгробну плиту.
- Мілено, поглянь, мені це не вчудилось? - Карнвел вказав на сіру плиту зі своїм іменем, поряд із нею була схожа із моїм. Я сковтнула ком, який був у моєму горлі і відчула, що пальці на руках заніміли, а тіло не трималося на ногах.
- Можливо, це якийсь збіг. Я впевнений, що маю родичів тут, - продовжив Карнвел.
- О так, таке ж постійно стається - бачити своє ім'я і фото на надгробній плиті, - із саркастичним тоном відповіла на його припушення я.
- Цьому має бути якесь пояснення і ми його знайдемо.
- Ти схожий на хлопця з фільму жахів, який хоче знайти всьому логічне пояснення. Але зазвичай він не встигає його знайти до титрів.