Мене звати Мілена і я сідаю в автобус до Томбстоуна через сім хвилин. Пройшло дев'ять років з того дня як наші сусіди, які стали мені вже батьками, забрали в Каліфорнію, бо життя в рідному містечку стало небезпечним. Я вирішила знайти свого дядька. Він, здається, залишився моїм єдиним живим родичем, сподіваюся, є ще хтось.
Дядько Марвел завжди був трохи дивним, як на мене. Він постійно мовчав, а коли я надокучала йому розмовами, він відповідав на запитання одним - двума словами, не більше. Мене завжди бентежило його життя. Він віддалявся від своїх родичів, друзів, спілкувався з ними лише тоді, коли вся сім'я збиралася на День Подяки один раз у рік. Я погано пам'ятаю його зовнішність, бо бачила не часто, але в голові залишився образ чоловіка з темно-зеленими очима, коричневим волоссям та серйозним обличчям.
Поряд зі мною мій знайомий, який вирішив скласти мені компанію і відвідати Томбстоун. Не тому, що його приваблювало це місто, або він хотів побути туристом, все через те, що він, як і решта моїх знайомих боялися відпустити мене у місто, яке славилося своїм пізднім сходом сонця і раннім заходом, своїми багаточисленними кладовищами і вечірками, які влаштовували не де-небудь, а саме на цих кладовищах, ну і звичайно ж людьми, які з'являються чи то у снах, чи то у реальному житті.
Я відважна і мене важко налякати. За свої двадцять років я побачила набагато більше, аніж решта підлітків у моєму віці, втратила батьків та рідного брата, і нічого не може мене зупинити на шляху до пошуку моїх рідних. Я вже колись складала свій власний план, розшукуючи фотографії своєї сім'ї, цілодобово шукаючи історію катастрофи в інтернеті і розпитуючи своїх сусідів (вже батьків) про своє дитинство і людей, які мене оточували. З цього нічого не вийшло, бо фактів і зачіпок було набагато менше, аніж я сама очікувала. Не залишилося нічого, окрім як навідати свого дядька і випитати у нього про все.