Просто східці скриплять часами. Вичовгані, місцями стерті. Там, в квартирі навпроти, боїться смерті бабця, що не жила ніколи, а просто виконувала чужу роботу. Бо тут, у цьому чудному місті люди мало живуть, в основному існують.
Чи може їх сюди занесло, як японців з чужої планети? Вони механічно їдять несмачне їдло і п'ють з батогів Петра каву. Сплять рівно шість годин двадцять дві хвилини, не снять і не мріють ніколи.
До школи ведуть своїх чад дорослих з очима сумної корови. Таке от місто, бодай би було здорове. Як я попав сюди не розумію...
Десь там на залитій промінням грядці ти полеш часник і бараболю. Просто так для своєї охоти не для роботи аж_поперек_укляк. Поряд цвітуть кульбаба, чистотіл, Lamium album (глуха кропива по-простому). Кіт здоровенний спить, мудре буддійське ледащо, зморене сонцем та добірним смачним харчем.
Коник ладний пасеться на погорбі. Поряд цвинтар. Мені так чомусь здається, що там життя вирує. Скоро за якийсь місяць будуть Святки Клечальні. Прийдуть селяни знизу зі струдлями, з пирогами, зі сливняком і горілкою та влаштують бенкет померлим.
Дивлюсь я на все те з боку чи зверху, яка різниця. Немає світла без тіні, немає життя без смерті...