Згадуючи прожите життя, мені стає нестерпно соромно за якогось непорядного мого вчинку, незалежно від того, значним був вчинок, або зовсім незначним у понятті земної людини. Сімнадцять років! Вік, в якому найбільш ефективно формується і дозріває особистий ревізор – совість. Вік, коли у юнака спілкування з рідним батьком має бути найбільш активним. Вік, коли серед молодих людей трапляються самогубства через психічну уразливість, якщо немає рідного батька, або коли батько мало приділяє уваги своєму синові. Сімнадцятирічному юнакові потрібен покровитель і коло старших за віком добре вихованих друзів. У мене не було батька, але були земні покровителі, і відчувалося заступництво невидимою Вищої Сили.
Я жив в трьохстах метрах від парку шахти 17-17 біс, але на танці ходив до районного парку. Там я познайомився з чотирма дівчатами, які жили біля 31-ї шахти. Дві дівчини були сестрами. Дівчата дозрівають раніше хлопців. Можливо тому в понятті цих дівчат, я поводився як хлопчисько, так як моє спілкування з ними не виходило за рамки «піонерської дружби». Простоявши всією групою біля будинку сестер до першої години ночі, ми розходилися по домівках.
Всі райони, які не входили в сферу діяльності нашого колишнього комсомольського штабу, все ще були бандитськими, а я проводжав дівчат до одного з найнебезпечніших районів міста і мені треба було близько чотирьох кілометрів пішки повертатися додому по нічних вулицях.
Одного разу вночі я повертався з селища 31-ї шахти додому. Було вже близько третьої години ночі, коли я проходив по центральній алеї парку нашої шахти. Це була єдина пішохідна дорога з нашого поселення до цивілізованого світу. Назустріч мені йшов молодий чоловік. Я не був з ним особисто знайомий, але ім'я його знав: Олексій. Він був старший за мене. Більше нічого про нього я не знав. Ми привітали один одного, і він зупинився. Зупинився і я.
– Звідки ти повертаєшся так пізно? - запитав мене Олексій.
– Від комбінату тридцять першої шахти. Туди я проводжав дівчат.
– І давно туди ходиш?
– Давно.
– У такому костюмі, в такому взутті та ще й при дорогому годиннику? І тебе ще жодного разу не роздягли? Дивно. Район не просто бандитський. Звідти чужаки якщо й повертаються додому, то тільки роздягнуті і ледь живі. Ти на танці ходиш до районного парку?
– Так.
– Тоді завтра, в районному парку рівно о восьмій годині вечора чекай мене біля входу на танцмайданчик, - сказав і пішов своєю дорогою мій новий товариш.
«Цікаво, навіщо він мені призначив зустріч?» - розмірковував я, лягаючи спати, але тривоги на душі не було.
Наступного дня, рівно о восьмій вечора я підійшов до входу на танцмайданчик районного парку. Олексій з'явився раптово.
– Чекаєш? Добре, почекай ще хвилину, - він пішов.
Невдовзі Олексій підійшов до мене з двома мужиками, яким було років по тридцяти.
– Цей хлопець, - Олексій показав на мене, - проводжає дівчину до поселення тридцять першої шахти. Головою за нього відповідаєте.
Олексій повернувся і пішов не попрощавшись. Один чоловік пішов слідом за Олексієм, а другий залишився зі мною. Повернувся перший мужик і привів двох хлопців спортивної статури, котрим було років по дев'ятнадцяти.
– Ходить до комбінату тридцять першої шахти. Проводжає Валентину Павлову. Головою за нього відповідаєте, - коротко пояснив хлопцям мужик.
– Знаємо, - відповів один хлопець.
Цікаво! Звідки їм відомо ім'я та прізвище дівчини, яку я проводжав? Адже я сам не знав її прізвища!
Мужики пішли, а у мене з'явилися охоронці. Вони кілька днів у парку невідступно ходили за мною, але на своє селище мене не супроводжували.
– Там про тебе вже всі знають. Тебе ніхто не чіпатиме, - пояснили мені хлопці і після цього залишили мене.
Після ції події минув рік, а я з трьома своїми товаришами вже в центральному парку міста ув'язався за групою дівчат з селища Смолянка. По дорозі ми з дівчатами жваво розмовляли і непомітно увійшли в темну вулицю Смолянка, а там нас чекала юрба місцевих хлопців. Ми потрапили в пастку! Красиві дівчата були приманкою! Нас оточила юрба хлопців, а дівчата зникли. Почалася неприємна розмова, закінчення якої нічого доброго для нас не віщувало. Раптом я почув осторонь від нас, метрах в двадцяти п'яти, голос Олексія.
– Олекса! - голосно покликав я свого рятівника.
Олексій підійшов до нас тримаючи під руку дівчину. Він здивовано подивився на мене, а потім повернувся до місцевих хлопців і запитав у них:
– Що тут відбувається? Що вам потрібно? Це мої хлопці, залиште їх у спокої, - Олексій повернувся до мене. – А ти надалі, перш ніж відправитися в незнайоме тобі місце, постарайся повідомити мене про це.
Олексій пішов, а ми спокійно вирушили додому.
Поставити до відома Олексія? Та це ж неможливо здійснити, бо бачив я його надзвичайно рідко, і то з нагоди. Де Олексій живеє і чим займається, я теж не знав. Виручав мене Олексій ще два рази в подібних ситуаціях, з'явившись в потрібний час нізвідки. Одного разу в чужому місті, у Маріуполі, що саме по собі надзвичайно дивно. Зник він з мого життя так само раптово, як і з'являвся. Цей приємний юнак декілька разів надавав мені неоціненну допомогу, а я про нього зовсім нічого не знаю.
Хлопці, з якими я навчався в Царе-Костянтинівці, в школі, вчилися зі мною і в гірничопромисловому училищі, набуваючи гірничих спеціальностей. Від мого будинку до гуртожитку, в якому вони жили, було не більше 70-ти метрів. Часто вечорами я пропадав у них в кімнаті. Хлопці хороші, витримані, справедливі. З ними було приємно спілкуватися.
Один раз мої друзі, це було без мене, звільнили дівчину від ґвалтівника, добре відшмагали його, а потім здали в міліцію. У тому інциденті Анатолія Монастирного від небезпечного ножового поранення врятував брючний ремінь. Я до сих пір глибоко шкодую, що не зміг приділити цьому чудесному чоловікові належної уваги. Мені говорили, що він переїхав жити в Запоріжжя.
Інший мій земляк з Царе-Костянтинівки, Анатолій Комишов, влітку 1957 року їздив до Москви до своєї тітки, у надії потрапити на Всесвітній Фестиваль Молоді, але довелося йому повернутися, не побувавши в Москві, бо міліцейські кордони затримували людей, що їхали до Москви.
Анатолій Комишов розповів мені, що в Царе-Костянтинівці, у Куйбишеве і в Більманці знімається кінофільм про генерала Смирнова і його армію, а Гітлера в цьому фільмі грає актор Татсуля. Татсулю я бачив у дитинстві. Пам'ятаю його, але не знаю, чи був він кіноактором.
– Не вийде цей фільм на екрани. Уряд не допустить,бо цей фільм може спаплюжити радянський лад, - відповів я йому.
Я був правий, в прокат цей фільм не вийшов.
Один мій знайомий шахтар, на ім'я Микола, працював в забої. Був він комсоргом в своїй бригаді. Йому дали кілька пачок лотерейних квитків приурочених до Всесвітнього Фестивалю Молоді в Москві й доручили розповсюдити їх. Це була перша лотерея в СРСР. До цього часу в СРСР висвітлювали лотерейні розіграші в інших країнах, як акції легких прибутків і обману народу. Микола залишив собі одну не розпаковану пачку лотерей в надії обов’язкового виграшу. Коли в газеті був опублікований тираж виграшів, Микола зрадів. Виграв він небагато, але витрати на покупку лотерейних квитків перекривалися. Яке ж було здивування Миколи, коли він не виявив у пачці виграшного квитка. У пачці не вистачало всього лише одного, але виграшного квитка! Років за п'ять після цієї події стався аналогічний випадок. У нашому будинку жила товарознавець центрального універмагу. У неї теж в пачці лотерейних квитків бракувало одного квитка, але квитка виграшного!
Які риси людського характеру впливають на людські маси? Якось у розмові з хлопцями з ремісничого училища я сказав:
– Якби на параді жовтневого свята курсанти нашого училища, коли будуть марширувати в колоні повз трибуни з партійними керівниками, на привітання з трибуни відповіли не «ура», а «гав-гав», ото була б бомба!
Я не знаю, що після мого висловлювання відбувалося в училищі. Я про це абсолютно нічого не знаю, тому що жодного разу не чув ніяких розмов про моє висловлювання, але результат був.
Сьомого листопада 1957 року в Кіровському районі міста Сталіно триста ремісників наближалися до трибуни, карбуючи крок.
– Хай живуть Трудові Резерви ! Ура! - пролунало з трибуни.
У відповідь чути тільки ритм кроків колони. Ніхто не наважився першим «гавкнути». Мабуть в училищі була проведена робота з кожним учнем і, можливо, вони знали автора цього сценарію. Це мене вразило і порадувало одночасно, з'явилося відчуття чогось дуже високого і світлого.
– Хай живе комуністична партія Радянського Союзу! Ура, товариші! – знову почулося з партійної трибуни.
У відповідь чути тільки карбований крок колони. З трибуни закликів більше не було.
По натовпу глядачів, які спостерігали за демонстрацією, хвиля за хвилею прокотилося:
«Ремісники промовчали! Ремісники не відповіли на партійне привітання!».
Яка ж любов у народу до своїх керівників була, якщо необережно висловлене моє бажання було виконано так активно і одностайно! В результаті нашого мовчазного протесту в ремісничому училищі змінили секретаря комсомольської організації, а директор училища отримав сувору догану і умовне виключення з партії.
Я кожному учаснику того мовчазного маршу-протесту глибоко до землі вклоняюся за надану мені повагу одностайним протестом і за те, що ніхто з них не наважився «гавкнути», інакше багато світлих голов полетіло б з плечей.
Все своє життя я тягнувся до знань. Було велике бажання вчитися у Вищій Школі, але там вивчають величезну кількість непотрібних й шкідливих, збочених, тлумачень. В даний час все продажне, продажна й наука. За хороші гроші або за вказівкою пануючої в світі релігійно-бандитської системи паразитизму якась відома наукова лабораторія буде «науково» доводити, що твоїм батьком є сусідський півень або африканський крокодил, і «навушно» буде вдовбувати в твою голову збочені стереотипи мислення, щоб змінити вектор твоєї еволюції не в кращу сторону. Влада і гроші – це той фактор земного буття, заради якого жадібні люди спокійно відмовляються від безсмертя. О, богобоязнені християни! Ваш бог – Золотий Тілець! Але він позбавлений почуття міри і гуманності.
Багато друзів у мене з'явилося серед дівчат, але після танців проводжав я додому будь-яку з них дуже рідко. В основному, я до третьої години ночі читав книги. Іноді я чув від дівчат закиди:
«Ти до трьох годин ночі читаєш книги, а з нами буваєш рідко».
Звідки вони це знали? А, втім, я жив на першому поверсі. Вікно моєї кімнати виходило на вулицю. Можна було бачити, чим я займаюся вночі, так як портьєр у нас не було, а через мереживні штори була добре видна внутрішність мого житла.
З дівчатами я розмовляв на різні теми. Можливо, їм не все було зрозуміло, але вони були відмінними слухачами. Живий співрозмовник, навіть якщо він і мовчить, але веде уявний діалог зі мною, відмінний опонент. Дівчата називали мене «лірик», «доктор», «букініст», «професор», «філософ».
Минуло багато років, перш ніж я дізнався, що я «зустрічався» з багатьма дівчатами. Їм так хотілося, так вони і говорили своїм подругам, але я ж з ними навіть не цілувався!
Чудесні, прекрасні створіння! Що може бути чистішим і привабливішим дівочої скромності і недосвідченості? Вони такі беззахисні перед безпардонним співтовариством, і перед природним тиском тваринних сексуальних потреби власного тіла. У кожної дівчини болюче питання: «Що робити? Як вчинити, щоб не обпектися?». У кожної молодої дівчини є фантастичні мрії і надії, які збуваються виключно рідко.
Нема національних традицій в інтернаціональних спільнотах. Загублено те, що виробляє імунітет до спокуси. Національні традиції оберігають людину від невиправних помилок. Національні традиції вироблені життєвим досвідом протягом тисячоліть плавно, безболісно, без революцій та кривавих трагічних стрибків зміни життєвих умов. Вироблені вони, як захисна функція національних культур і людства від тотальної смерті.
На хвилину уявіть собі, що кожна людина одружується тільки один раз в житті, і ніхто ніколи не порушує подружню вірність. Куди подінеться після цього СНІД? Та він зникне сам по собі без медичного втручання. Зникнуть всі венеричні хвороби. Хіба не так?
О, люди! Невже вам незрозуміло, що за аморальний спосіб життя Природа ще не те на вас нашле! Нехтуючи законами Неба, ви програєте в боротьбі з навколишнім вас середовищем, і щезнете з лиця багатостраждальної від вашого безумства Землі.
Національні традиції формуються у згоді з Законами Природи. Вибираючи собі майбутнього чоловіка, дівчина думала, перш за все, не настільки про свої почуття, скільки про те, в якій сімейній культурі виховувався її наречений і якими спадковими хворобами страждають його родичі. Не може ж ослиця народити породистого скакового лоша, і від козла жеребця не народиш, бо Природою не дано! І кобила не може від осла народити породистого лоша, не може! Ідіоти і кретини в давні часи майже не народжувалися, вони – плоди інтеркодла.
Згадуючи дівчат, я до сих пір дивуюся, як вони без сорому розпитували мене про деякі інтимно-особисті власні інтереси, радилися зі мною і розповідали мені таке, що, напевно, ні кращій подрузі, ні рідній сестрі або матері своїй, не розповідали. Я вдячний їм за довіру. Вони знали про те, що чужі таємниці я зберігаю краще, ніж свої.
На вісімнадцятому році життя у мене був перший сексуальний досвід. Сталося це не з моєї ініціативи. Познайомившись на танцях з однією дівчиною, я пішов проводжати її додому, тому що вона була цікавим співрозмовником. У себе вдома ця дівчина змогла все влаштувати так, що я опинився в її ліжку, а схаменувся тільки тоді, коли повертався додому. Не був я в захопленні від акту злягання, але й не був засмучений. Все відбулося буденно, як буденно проходить повз тебе залізничний потяг.
Вранці наступного дня, усвідомивши і відчувши всю глибину свого гріхопадіння, я був вражений, принижений, роздавлений! Як могло статися?! Я, без любові і навіть без будь-якого інтересу до «неї» як до жінки, скоїв таке! У вчорашньому випадку – жах! У мене всередині сидить дика істота, звір, який поглумився наді мною, розтоптав мене, принизив і морально знищив! Я все ще людина? Як я ненавиджу і зневажаю себе! Багато років буде переслідувати мене наслідок цього аморального досвіду. Секс – прерогатива любові й високої моральності. У всіх інших випадках, секс – характерна особливість цивілізованих мавп.