ЗОЛОТИЙ ЛЕВ
Хай ця казочка принесе вам спокій, як теплий лист матусі, що надійшов від сина-мандрівника.
Заблукав якось у степу один чоловік. А тут назустріч йому Золотий Лев, та й питає його:
– Заблукав?
– Заблукав, – каже чоловік. – Порятуй мене!
– Куди тебе відвезти: до людей чи до левів?
– Звісна річ, до людей.
Відвіз Золотий Лев того чоловіка до людей, а то було вороже плем’я, і вони його вбили.
Ось заблукав у степу ще один чоловік. І перед ним так само з’явився Золотий Лев.
– Заблукав?
– Заблукав, – каже чоловік. – Порятуй мене!
– Куди тебе відвезти: до людей чи до левів?
– Від людей я насилу втік, – каже той, – бо провина моя перед ними велика. Вези мене краще до левів.
Відвіз Золотий Лев того чоловіка до левів, а вони його й з’їли.
Ось іде степом жінка; вродлива, струнка, з довгою русою косою. І перед нею так само з’явився Золотий Лев.
– Заблукала? – питається її.
– Ні, – каже жінка.
– Якщо бажаєш, я можу відвезти тебе до людей або ж – до левів.
– Я вже нікуди не поспішаю, – сказала жінка. – Облиш мене. Я прийшла сюди за власним бажанням і хочу побути на самоті.
– У чім твоя туга?
– Було в мене щастя, а тепер немає, і мабуть, ніколи вже не буде.
– Яке щастя ти мала?
– Чоловіка мала вродливого й дужого і сина – квітку синьооку. І любила я їх до нестями. Та бач, на горе, дитину в мене смерть відібрала, а чоловік до іншої жити пішов, кинув мене.
– Не журися, – усміхнувся Золотий Лев. – Хіба на цьому кінчається життя? Тобі зустрівся я – цар усіх левів. Я подарую тобі нове щастя. Подивись мені у вічі.
Подивилася жінка в ті очі – і ніби головою в колодязь кинулась, так вони її причарували, а серце знов затьохкало пісню кохання.
– Пообіцяй мені, – сказав їй Золотий Лев, – що будеш любити мене над усе в світі.
– Обіцяю, жаданий! – палко мовила жінка.
– Лише мене?
– Лише тебе, коханий!
Через якийсь час народилося у них дитятко – золоте левенятко, та таке ж ловке, що й словами передати тую красу неможливо.
Вирішив Золотий Лев, що настала пора піти до левів, щоб засвідчити серед них народження свого нащадка.
То було справжнє свято. Славили леви свого царя, лунала в повітрі пісня нескінченної любові до нього.
Та ось наймудріші зауважили йому:
– Царю, чому твоя дружина не співає разом з нами в єдиному хорі? Здається нам, що вона кохає левенятко більше, ніж тебе. Чому так?
Промовчав цар, але того ж дня забрав дружину і дитину і знову подався у степ.
Коли чабан-місяць вигнав на луг-небо отару зірок-овечок, вони зупинились, і він сказав:
– Ти порушила своє слово.
– Яке, коханий?
– Ти обіцяла мені, що будеш любити одного мене, а вийшло так, що тобі дитина миліша за мене.
– Я кохаю тебе, кохаю дуже, – сказала жінка, – але ж і це дитя, наше дитя, – воно потребує любові й опіки.
– У моєму народі, – сказав Золотий Лев, – світло любові йде до дітей тільки крізь мене.
– Що за безглуздя! – у відчаї вигукнула жінка. – Чому світло мого серця не може бути, як світло Сонця? Як я люблю, то кожен мій промінь – це промінь любові, куди б він не сягав…
– Ти не стримала своє слово, – Лев не дав їй договорити. – І за це я маю тебе з’їсти.
– Хай так, – сказала вона.
– Зараз я розкрию пащу, і ти ввійдеш у мене назавжди.
– Хай так, – мовила жінка.
Так і сталося. Але коли Лев закрив своє зявище і розмружив очі… О, краще б він не знав тої миті!.. Його дитини, його золотого левенятка ніде не було.
– Що ти наробила! – загарчав він, зціпивши ікла. І застогнав: – Віддай мені мого сина! Віддай мені мого сина!! Віддай мені мого сина!!!
Довго він оплакував своє горе, та коли нарешті заснув, то й прийшла уві сні до нього його дружина. Годину або й дві вдивлялася вона в заплакані очі свого чоловіка, а потім, перед тим як зникнути за чорною завісою ночі, сказала:
– Ми чекаємо тебе на небі. Віднині промінь твоєї любові буде сягати левенятка не інакше, як крізь мене. Приходь до нас, ми чекаємо на тебе…