Повість
Я до Луганщини немов
прикутий Прометей.
(Мій край. Ю. Ош)
1. Коріння
Є на Луганщині такий куточок, де дзюрчить маленька річечка Лугань. Місцевість там – бугри та яруги, де-не-де порослі балками. А навколо – ген-ген, на сотні кілометрів, широкий простір. Тому й жили здавна в цьому краї заможно, бо землі було вдосталь, а як появились тут шахти, то й підробити можна було. Здавалось, такому життю не буде кінця й краю. Та на початку двадцятого століття об’явились у цих місцях якісь відчайдухи, яких люди прозвали ораторами. Вони закликали людей грабувати панів та забирати у них землю. А сіл тут було багато. Що не яр – там і сільце, а де видолинок – чимале село. Офіційно здебільшого називались ці села за прізвищами своїх панів. Але люди прозвали їх по-своєму. Кажуть, за Петра I, коли воювали з турками, тут стояли царські війська, поротно. Тож за назвами рот і села, де розташовувались ті роти, почали між людей теж так називатися.
Так от жили тут люди, жили, поки не з’явились оті оратори. Був, наприклад, такий оратор і в селі Ханжонівка, по-старовинному – Тринадцята, де панувала поміщиця Олена Ханжонко. Одного разу, коли настав час збирати врожай, сидить ця Олена посеред свого двору й спостерігає, як селяни звозять з поля, що земля вродила. Раптом забігає у двір отой оратор, якого всі знали як ледаря й п’яничку, і який через те не мав за душею нічого, крім хати-розвалюхи, витягує з-за пазухи пістоль і кричить:
– Розійдись! Поміщицю вбивати буду!
З цими словами взяв та й вбив Олену і втік.
* * *
Про все це з історії його рідного краю Женька знав перш за все від своєї баби Лізи, матусиної матері, а як підріс – то дещо і з книжок. Бабця його була досить-таки грамотною жінкою, як для селянки, закінчила чотири класи церковноприходської школи. Батько в неї був суддею в селі Ханжонівка, тобто вийшла вона з заможної родини. А одружилась з сільським злидняком Петром, красивим та бідовим парубком. У того не було в кишені ні копійчини, щоб хоч би посвататись. Так Ліза вкрала у батьковій крамниці золоту п’ятірку й дала своєму жениху, той і посватався. Коли ж молоді повінчалися, Лізин батько збудував дочці гарний будинок, обставив його всім необхідним, ще й у придане дав швацьку машинку німецької фірми «Singer». Це було 1914 року. І зажили молодята… Та недовго. Забрали Петра на Першу Світову.
Невдовзі й революція нагрянула, а за нею – війна громадянська. Котились по селах червоні, білі, зелені, махновці, будьонівці – кого тільки не було. І всі грабували. Найбільше – червоні, бо ті були справжні голодранці. Незабаром повернувся Петро. В армії служив він постачальником, тому й зайнявся комерцією. Гасав по Донбасу, гроші заробляв та дівок цілував. А Ліза вдома хазяйнувала. Хазяйство ж було чимале та й дітей вже росло двійко – Ганнуся й Катруся. Пізніше з’явились у них сестричка Марійка та братики Миколка й Іванчик. Отож росли діти, до школи ходили, дівчата вже й дівками стали. Та найстарша, Ганнуся, вчитись не хотіла. Почала стрічатися з Павлом, хлопцем старшим за неї, вертким і хитрим. Бачить батько, що в Ганнусі з навчанням діла не буде, бо в дівочій голові одні гульки. Тому влаштував її працювати в сільському магазині, що був при їхньому домі в колишньому сараї, який колгосп забрав у них. І ось що вийшло з цієї Ганнусиної роботи… Підмовив її залицяльник украсти в магазині гроші, кудись поїхати й одружитись, оскільки батько Петро був проти. Так Ганнуся й зробила. Подалися шибайголови бозна-куди, але невдовзі їх спіймали. Їй дали два роки, йому сім. А батькові Петру – аж дев’ять, за те що він поручився за свою доню, яка поцупила дванадцять тисяч. І хоч таких грошей в тому магазині й бути не могло, влада розсудила по-своєму. Мовляв, раз ти такий спритний – в колгосп не хочеш іти, крутиш комерцію, то й сиди в тюрязі. Все майно у них і будинок конфіскували, сім’ю з дітьми вигнали на вулицю серед зими. Пішли вони скитатися по родичах та знайомих, поки сільська влада зглянулась – віддали їм отой сарай, що у них забрали під магазин. Там вони й бідували поряд зі своїм будинком, в якому тепер жив сільський комуніст, двадцятип’ятитисячник з Рязанщини. По два роки влітку повернулась Ганнуся. Якось наїлася вона ще зелених яблук та груш, стався в неї заворот кишок. До ранку, поки добилися до лікарів, вона й померла.
За Ганнусею підросла її сестричка, кароока красуня Катруся – майбутня Женьчина матуся. В школі вчилась вона гарно. Тому після семирічки її з охотою прийняли до залізничної технічної школи, типу технікуму, в їхньому райцентрі. Не встигла вона закінчити ту школу, як вийшла заміж за студентика тієї ж школи, сіро-блакитноокого Сашка. Повіз він її, вже вагітну, до батьків своїх у село Троїцьке, яке люди звали Чотирнадцята. Там і синок у них народився, Женька. Тільки-но закінчив молоденький батько залізничну школу, як покликали його на службу до армії. Синку його тоді було три місяці. Служив він під Москвою. Писав, що на Жовтневе свято бачив на параді першого червоного маршала Ворошилова. Невдовзі послали його навчатися до військового політучилища. Перед ним поставало неабияке майбутнє.
Через рік, як Сашка забрали до армії, закінчила навчання й Катруся. Направили її працювати черговою по станції у їхньому райцентрі. Маленький Женька був у чоловікових батьків. Ріс на сільському молочці та сальці. Катруся моталась між роботою, Чотирнадцятою та Тринадцятою, де баба Ліза горювала з трьома підлітками. Сашко писав, що, як закінчить училище, одразу забере свою сім’ю до себе, куди йому призначать служити. Так би воно й було, коли б не розпочалась клята війна з Німеччиною.
2. Випробування
І загуло по всьому світу. Пізньої осені сорок першого докотився той гул до Троїцького. У Сашкових батьків якраз були Катруся з бабою Лізою, яка пішла проводжати дочку, бо час був лихий, та й надовго залишилась у сватів, тому що між Чотирнадцятою і Тринадцятою на декілька місяців розташувався фронт. Так і жили ці місяці: у пониззі, в Тринадцятій, – червоні, а вверх по Лугані – німці. Баба Ліза, стане, було, на призьбу та й дивиться крізь сльози у той бік, де залишились її діти. Плаче бідна, а нічого не вдієш – фронт не перетнеш.
Німці у Троїцькому поводились досить мирно. У Сашкових батьків влаштували у дворі польову кухню і куховарили день і ніч. Крім комуністів, нікого не чіпали. Сашків батько, Левко, був комуністом. Бозна-чому він залишився в селі, але це й згубило його. Троїцький староста казав, як офіцери з комендатури похвалялись, що вони ніде не розшукують комуністів. Самі люди приходять до них і все їм розповідають. Так було і в Троїцькому. Тож забрали Левка – тільки його й бачили. Хтось зустрічав його під Артемівськом, на Донеччині, в колоні, яку вели на розстріл. І залишилась друга Женьчина бабуся, Марія, на все життя вдовою.
Навесні сорок другого німчура в Троїцькому заворушилась, а як підсохло на шляхах, подалась далі на схід. Баба Ліза одразу побігла в Ханжонівку. Діти вціліли. Їх підгодовували червоноармійці. Марійка, на ту пору вже дівка, розповіла, як хтось з селян сказав їй, що нібито бачив, ще минулої осені, під скиртою у полі за селом убитих бабу Лізу з Катрусею. У Катрусі – вирізані груди. Марійка написала про це Женьчиному батьку в училище. Через деякий час отримала від нього листа. Сашко писав: «Раз мою дружину вбили, подаю рапорт, щоб послали достроково на фронт. Буду мстити!»
Женька з матусею також перебрались у Ханжонівку. Двадцятип’ятитисячник, що мешкав у їхньому будинку, втік, і там жили німецькі офіцери. Як дізналися німці, що Женьчина матуся працювала черговою на залізничній станції, викликали її до комендатури й запропонували роботу на станції Ірміно, неподалік Ханжонівки. Відмовлятися було небезпечно. Стала вона працювати на тій станції. Їм дозволили жити в своєму будинку, де залишився один офіцер, молодий лікар, решту перевели кудись в інший будинок. Прилаштувала Катруся й братів до роботи. Вони возили конем з бричкою молоко до німецької кухні. Якось треба було виживати за того лихоліття.
З того часу Женька вже пам’ятав себе. Пам’ятав, як за Луганню, на полі під бугром, біля залізниці сів великий темно-жовтий з чорними хрестами літак. Як літнього дня, коли німці обідали надворі, налетіли наші літаки. Почалась метушня. А в небі на сонці виблискували сріблясті крила… Пам’ятав також, як одного разу забіг до кімнати, де жив німецький лікар. Забіг і… зупинився, переляканий. Перелякався, бо побачив на ліжку отого лікаря. У сіро-голубій формі. Ліва рука – під головою, у правій – цигарка чадила. Поруч нього лежала Женьчина матуся й боязко визирала з-за німецького плеча. Вона одразу залепетала:
– Женчику, що тобі… чому ти не з бабусею?
Німець деякий час мовчки дивився на розгублену дитину, потім ледь посміхнувся, простяг руку до тумбочки поруч з ліжком, узяв круглу, мов ґудзик, цукерку і поманив нею малюка.
– Візьми, візьми, синку. Дядя дає, він добрий, – стиха проказала Женьці матуся. Хлопець вагався. Аж тут прибігла баба Ліза, вхопила його за руку, мовчки взяла у німця цукерку й вивела хлопчика з кімнати. За дверима вона зашепотіла йому:
– Скільки тобі казати? Не заходь туди!
В селі все на виду. І на сімейство баби Лізи почали дивитися скоса. Потекли плітки про те, що було, а чого й не було. Подарувала їм баба Марія теля, щоб виросла корівка, і онучок молочко пив. Пішла чутка, що це, мовляв, німці в когось взяли, а їм дали. Хтось навіть бачив у них теля й казав, що то було саме те, яке в нього забрали.
Під весну сорок третього через Ханжонівку вдруге прокотився вогненний шквал, тепер вже зі сходу на захід. Женька бачив з двору, як за річкою на бугру горів вокзал залізничної станції. Потім потекли натовпи полонених. Німців. Ешелонами і пішки. Везли й гнали їх на Донбас відновлювати шахти й заводи. Голодні й зарослі, вони вже не нагадували тих вояк, які прийшли сюди у сорок першому. Бувало, прибіжить Катрусин брат Іван і закричить:
– Німців пригнали на станції!
Хапають вони з Миколою, що в хаті знайдуть з їжі, і – на залізницю. За гарбуз, буряк можна було виміняти у полонених що-небудь з одежі. А за буханець німець іноді віддавав ще досить гарні черевики й чалапав босоніж. Але мало хто з місцевих співчував йому.
Прийшли наші, і знов потекло життя в селі на межі голоду. Їли бозна-що. Врізалось у Женьчину пам’ять, як їхній Іван, що за війну здорово витягся, бігав з криком по городу, тримаючись за живіт. Він наївся каші з просяних висівок, його й почало канудити та розпирати. Женька з острахом дивився на свого дядька. Майже голяком, в одних трусах, почорнілий від сонця й болі, той підплигував та ойкав. Якби знайома по вулиці не дала касторки, бог його зна, що було б з Іваном.
Почали тягати людей по казенних кабінетах. В першу чергу тих, на кого сусіди пальцем тикали. А люди в селі жили усякі. Були й такі, що, як гнали червоних, казали, от скоро наші прийдуть, а коли погнали німців, теж казали, от скоро наші прийдуть… Катрусю також викликали до районної прокуратури. Врятувало її, мабуть, те, що в неї був синок малий. Пожаліли. А можливо, просто повезло. Потрапила до співчутливого чиновника. І таке бувало. Навіть за тих лихих часів. Але в селі їм жити стало важко. Особливо Катрусі з сином. Її обзивали німецькою підстілкою, а Женьку – Гансиком, бо отого німця, лікаря, звали Ганс. Тут якраз ще й виникла справа з отим телятком, що Женьці подарувала баба Марія. Знайшлась сім’я, яка стверджувала, що то їхнє теля, відібране у них німцями. З телятка вже виросла гарна теличка. Тож забрали в них ту теличку. Крім того, випливла й стара справа. З Ганнусиною крадіжкою грошей у магазині. Мовляв, ще не сповна розрахувались. Жили вони знову у колишньому своєму сараї. Двадцятип’титисячник повернувся і знов вселився у їхній будинок. Тому час від часу до них у той сарай уривались фінагенти й забирали все з одежі, що потрапляло їм під руки. Перед очима Женьки закарбувалась картина: якісь чужі люди нишпорять у них в хаті, а його матуся й тітка Марійка похапцем натягують на себе по дві-три кофти, щоб їх не забрали. Одне слово, з села треба було тікати.
3. На порозі життя
Переїхало Женьчине сімейство у робітниче селище, кілометрів за двадцять від їхнього села. Жили спочатку у родичів. Татусь у Женьки не повернувся з фронту. Без вісті пропав, сказали у військкоматі. Дід Петро писав, що з тюрми направили його до штрафбату. Сорок третього повідомляв, що воює у Білорусії. Там він і загинув.
Через рік з горем пополам збудували собі біля родичів маленьку хатинку. Жили тепер утрьох – баба Ліза і Женька з матусею. Марійка працювала в магазині у райцентрі, там і жила, а брати вже служили, Микола – в армії, Іван – на флоті. Купили вони корівку. Та незабаром і сюди простяглись до них руки фінагентів. Забрали ту корівку, все через оту Ганнусину крадіжку. Мати в Женьки працювала швачкою у майстерні, бо дорога на залізницю для неї була закрита через співпрацю з німцями. Баба Ліза влаштувалась на завод, де виготовляли спеціальну сажу, з якої робили гуму. Війна вже давно відгриміла, але вони цього наче й не помітили. Мабуть, через те, що за війни жили краще, ніж до війни й зараз. Матеріально, звичайно. А душевно весь час були насторожі – чи не прийдуть до них знову фінагенти, або з прокуратури. Та їх вже не чіпали.
Женька ходив до школи. Вчився охоче, на відмінно. Його дядьки залишились там, де служили: Микола – у Ногінську, під Москвою, Іван – у Пітері. Швиденько переженились, обзавелись дітьми. Здавалось, життя у їхньому сімействі налагоджується. Минуле мохом обросло. Та якось, коли Женька грався з дітьми у провулку, штовхнув він зненацька дівчинку з їхньої вулиці. Та несподівано витріщилась на нього й заволала:
– Чого штовхаєшся, вилупок фашистський!
– Що? – сказав хлопець. Дівчинка засміялася й додала:
– А то не знаєш… Татко мій казав, що мати твоя курва німецька!
Світ потемнів у нього перед очима. Пішов він додому, похнюпившись. Увечері розповів матері. Вона пригорнула його й мовила тихенько:
– І тут нема нам спокою…
Минули роки. Женька закінчив десятирічку. Все було нормально, та в нього час од часу ніби оживало в серці те, що почув він ще у третьому класі від отієї дівчинки. І мати сказала йому:
– Їдь хоч ти, синочку, звідси…
Вирішили, що поїде він до дядька у Пітер. Буде там десь вчитись.
…Над липневими садами розжеврілась заграва, підрум’янила нічну зірчасту темінь неба. То на місцевому металургійному заводі виливали шлак з вагонеток. Женька стояв у садку й дивився на пломеніючий обрій. Губи в нього тремтіли. Життя вирувало в його рідному краї, а йому тут наче не було місця.
– Синку, пора вже до поїзда, – почув він материн голос…