С украинского http://proza.ru/2014/04/11/2080
«В камине жар, как догоревший мост…»
(Уильям Батлер Йейтс "Когда ты состаришься")
Я много раз бывал в Белфасте (точнее Бел Ферсте) и каждый раз у меня возникало чувство, будто я приезжаю в совсем другой город. Только потом – на старости лет я понял: это не город меняется, а я. И, вспоминая все пережитое, вспоминая речку Лаган, а также улицу Доннегол и Кольца Велетнов, я написал так:
Город горбатым Эзопом
Открывает мне – пилигриму -
Старые банальные суровые истины,
Которые невидимыми звонами гудят
На старом католическом кладбище
У часовни святого Патрика
На улице, имеющей начало,
Но не имеющей конца,
На улице, где люди знают
Каждого жителя:
Кто какой веры из художников,
Разрисовывающих стены зданий
Железными граффити отчаяния –
Своими откровениями неровными.
Когда-то я был молодым
(Как и все вы – читатели)
И знал,
Что этот старый город фонарей – мой,
Что эта страдалица-земля – моя,
Что все мы бородатые гелы –
Сыны пастухов и фениев,
Поклонники солнца, плуга и ореха,
Дуба и Камней Судьбы.
А теперь седою птицей
Смотрю на мир ветров,
На море холодных волн
И чуть слышно повторяю
Печальные откровения отшельника:
Я чужой в мире чужих…
Холодных серых домов
Этого серого города –
Белфаста.
***
Мiсто вогнiв
«У пічці жар, як догорілий міст…»
(Вільям Батлер Йейтс)
Я багато разів відвідував місто Белфаст (точніше Бел Ферсте) і кожного разу у мене виникало відчуття, що я приїжджаю у зовсім інакше місто. Тільки потім – на старості літ я зрозумів, що не місто змінюється, а я. І згадуючи все пережите, згадуючи річку Лаган та вулицю Донегол і Кільця Велетнів я написав таке:
Місто горбатим Езопом
Розповідає мені – блукальцю
Старі банальні жорстокі істини,
Що незримими дзвонами гудуть
На старому католицькому цвинтарі
Біля каплиці святого Патріка
На вулиці, що має початок
Але не має кінця,
На вулиці, де люди знають
Про кожного жителя:
Хто якої віри з художників,
Що розмальовують стіни будинків
Залізними графіті відчаю –
Своїми одкровеннями нервовими.
Колись я був молодим
(Які і всі ви – читачі)
І знав,
Що це старе місто ліхтарів – моє,
Що земля ця зболена – моя,
Що всі ми бородаті гели –
Сни пастухів та феніїв,
Шанувальники сонця, плуга й горіха,
Дуба та Каменя Долі.
А тепер сивим птахом
Дивлюсь на світ вітрів,
На море холодних хвиль
І якось тихо повторюю
Сумне одкровення відлюдника:
Я чужий у світі чужих…
Холодні тіні будинків
Цього сірого міста –
Белфаста.