5, 7 Лiто дарункiв

Луцор Верас
                (На світлині Володимир, травень 1957 р.) 

                Наприкінці квітня 1957 року мама, з приємною посмішкою на обличчі, подала мені поштовий конверт. Лист адресований мені, зворотна адреса мені незнайома, прізвище та ім'я дівчини, яка написала мені листа, теж були незнайомі. У конверті було фото автора листа . «Здрастуй, мій дорогий братик! Ти не знаєш про моє існування» - писала мені незнайома Ніна. Ось так сюрприз! Ніна народилася в 1941 році, тоді, коли всі зв'язки з сестрою мого батька, Валентиною Корніївною, були загублені. Мама на ринку зустріла знайомого з довоєнних часів чоловіка з Кам'янки-Дніпровської. У розмові з чоловіком мама дізналася про те, що в Кам'янці живе рідна сестра мого батька. Мама написала їй листа і передала нашу сімейну фотографію, зберігши все це в таїні від мене, заздалегідь готуючи для мене сюрприз. Лист від Ніни отримав і Віталій М'ясніков. Віталій був сином Ганни Юхимівни, рідної сестри батька Ніни, Івана Юхимовича Мухіна. Отримав листа від Ніни також Юрій Мухін, син Василя Мухіна, рідного брата батька Ніни. Віталій та Юрій не кревні мені родичі, але у мене з ними є загальна двоюрідна сестра Ніна.

                Наприкінці травня місяця 1957 року мамі дали кімнату площею 12 квадратних метрів у двокімнатній квартирі на першому поверсі в будинку № 5 по вулиці Уральській. Вулиця тиха, спокійна. Автомобілі тут не їздять, а будинок культури шахти 17-17 біс знаходиться в двохстах метрах від будинку. Ще ближче до нашого будинку знаходяться гуртожитки ремісничого училища, в якому навчалися мої колишні однокласники з Новотроїцька і Царе-Костянтинівки. Шахта, магазини, парк – все це знаходиться поблизу будинку. Отримати кімнату для житла – дарунок долі.

                Народна мудрість каже: «Не купуй будинок - купи сусідів». У всіх трьох під'їздах нашого двоповерхового будинку жили хороші інтелігентні люди. Не було в нашому домі хуліганів, п'яниць, наркоманів і других проявів людської нечисті. Вінцем дарунка долі були сусіди по квартирі. Це була сім'я українців. Гарний, стрункий, молодий чоловік, Володимир Погіба, на десять років старший за мене, приїхав в Донбас з Вінницької області. Він працював у шахті 17-17 біс бригадиром забійників. Тут він познайомився з красивою дівчиною Клавдією Жульовою, і одружився на ній. Клавдія була з Темрюка! Це дійсно подарунок долі. Загальна культура об'єднувала нас як близьких родичів, бо не було у нас з ними ніяких протиріч. Моя мама декілька разів намагалася нагодувати мене борщем, звареним Клавою. Борщ темрюкський, але я безпомилково визначав, що борщ зварила не моя мама. Борщ такий же, як і у мами, але кожен кухар вкладає в блюдо свою душу, а ці тонкощі я досить сильно відчуваю. Обман не вдавався, хоча мама і Клава відмінностей у смаку борщів не помічали.

                Одного разу у вугільній лаві, в якій працював Володимир Погіба, стався раптовий викид вугілля і газу метану. Загинуло дев'ять шахтарів. Володимир Погіба був сильно травмований й залишився інвалідом з обмеженим терміном життя. Помре Володимир за десять років після підземної катастрофи, залишивши Клавдії пам'ять про себе у вигляді двох красивих дочок, Таїсії та Оленки. Жив Володимир в сім'ї, в якій його беззавітно любили. Він мав сімейне щастя, про яке люди тільки мріють, але життя його було коротке. Ця чудова в усіх відношеннях сім'я дітей своїх виховувала в нормальних людських умовах на основі людської гідності. Наведу один приклад, який дасть характеристику такого виховання.

                Одного разу в кімнату до Володимира Погіби зайшла одна з наших сусідок. Дочка Володимира, чотирирічна Таїсія, сказала:
                – Нехай вона вийде з нашої кімнати.
                – Як тобі не соромно! Хіба можна таке говорити гостю? Замовкни! - присоромив дочку батько.
                – Нехай вона піде геть! - вже в сльозах сказала Таїсія. - Нехай вона піде звідси! Хай вона піде геть! – плачучи продовжувала твердити Таїсія доти, доки сусідка не пішла геть.
                Після того, як сусідка вийшла з кімнати, Тася сказала своєму батькові:
                – Вона не має права заходити до нас, тому що у дворі в моїй присутності вона говорила сусідам про тебе погано.
                – Добре, правда на твоєму боці, - втішив Таїсію батько.

                «Не маєш права заходити в житло, або у двір, до тієї людини, про яку ти поза очі говорив погано» - таке моральне правило в українців. Таїсію ніхто не навчав українським моральним правилам, але вона їх знала, тому що моральні установки нації передаються поколінню в генах. Сусідка ж, була росіянкою, а у росіян зовсім інші моральні правила, тому й відбуваються в інтернаціональних колективах досить багато непорозумінь і сварок з-за цього.

                Тася мене завжди називала по імені, але батьки її поправляли:
                – Не Володя він тобі, бо він набагато старший за тебе, тому ти повинна звертатись до нього: «дядя Володя».
                В розмові зі мною дівчинка Тася не бажала підкреслювати нашу з нею різницю у віці. Коли вона своїм батькам щось говорила про мене, то вона навмисне підкреслювала своє невдоволення установкою батьків. Вона говорила:
                – Володя…, - потім, зробивши невелику паузу, додавала, - Який мені дядько.
                Тася не говорила «дядя», а вимовляла з наголосом «дядько», виражаючи тонку іронію, не властиву її віку. Таїсія та Оленка, будучи прекрасними слухняними дітьми своїх батьків, виростуть і перетворяться в чудесних, красивих і прекрасних жінок української нації.

                Літо було в самому розпалі. Мама мені вишила українським орнаментом красиву сорочку. На моє прохання мама пошила мені з тонкого полотна сині запорізькі шаровари. Я в цьому одязі красувався по місту, не замислюючись над тим, що нашому місті багато росіян, а їм це не до вподоби. Мені мама купила і подарувала хороші й дорогі на той історичний час протиударний водостійкий годинник «Кама» з чорним циферблатом, тим самим, зазначивши час мого вступу в юність. У мами з'явилася така можливість, бо вона вже працювала під землею і заробіток у неї став більшим.

                Несподівано приїхала Валентина Корніївна з Ніною. Валентина Корніївна і моя мама, порадившись з Ганною Юхимівною М'ясніковою і з Василем Юхимовичем Мухіним, вирішили зробити нам, молодим людям, дивовижний і незабутній подарунок – вони вирішили фінансувати нас і відправити на місяць до Кам'янки-Дніпровської! Без ручної поклажі, як на прогулянку в парк: я, Віталій М'ясніков, Юрій Мухін і наша сестра Ніна, вирушили пасажирським поїздом до Запоріжжя. Проїжджаючи повз роз'їзду 347 км. і Царе-Костянтинівки, я вдивлявся в рідні та дорогі моєму серцю місця. Школи, в яких я навчався, теж були для мене рідними. Невже це може бути інакше? Кожного разу, коли мені доводилося бувати в Царе-Костянтинівці, я приходив до школи № 74, щоб вклонитися їй. У цій школі я провчився найважчий рік свого життя. Ця будівля для мене свята, як святі будівлі всіх шкіл, в яких мені довелося вчитися.

                В Запоріжжя ми прибули о восьмій годині ранку. Ми вирішили не їхати поїздом до Нікополя. Нам хотілося другу половину шляху присвятити Дніпру. У порту ми сіли на колісний пароплав і опустилися нижче греблі по шлюзах до пристані. Ми, четверо молодих людей, були абсолютно вільні, але відчувалася невелика скутість. Причину скутості я не знаходив. Віталію було вже дев'ятнадцять років, але фізичними даними і інфантильністю він поступався навіть шістнадцятирічному Юрію Мухіну. Нашим гідом була сестра Ніна.

                Мені скоро виповниться сімнадцять років. Я розслабився, всі турботи грішного світу відійшли від мене й розвіялись в дніпровських просторах, але в моїй душі була якась неясна, незрозуміла мені напруженість. На пароплаві я вибрав собі місце на кормі і сидів там, милуючись Дніпром і його берегами. Надвечір почався дощ, але я продовжував сидіти на кормі, не піддаючись ні на які уговори покинути це місце.

                Десь біля дванадцятої години ночі ми прибули до Кам'янки-Дніпровської. У мене розпухли й боліли ноги. Такого зі мною ще не було, і я не знаю причини такого явища. За півгодини, після того, як ми прибули до будинку Ніни, з'явилася Валентина Корніївна зі своїм другим чоловіком, Миколою Гавриловичем Момотом.
                – Ноги розпухли тому, що в тебе хворе серце, - сказала мені тітка Валя.
                Цілком можливо, але могла бути й інша причина. Ймовірно, у мене є проблеми з серцем. Одного разу в дитинстві, за рік після поранення, я йшов до школи. Раптом в моє серце хтось увігнав голку. Біль був нестерпним. Неможливо було дихати. При спробі вдиху біль ставав такої сили, що здавалося серце розірветься. «Нехай Небо вирішить, жити мені чи померти» - подумав я і, набравшись сил, різко вдихнув повітря. Страшний напад болю пронизав мою груди. У грудях хряснуло, біль зник, а серце забилося сильно і рівно. Можливо, це було не з серцем, щось інше, але мені здавалося, що болить серце. Явища такі стали частими, позбавлявся я від болю вже випробуваним методом.
                Була ще одна проблема з моїм серцем. Серце ніби опустили у відро з теплою водою, і тепер воно вже не б'ється, а вібрує. Я плавно лечу в м'яку солодку пітьму, в очах темніє і я відчуваю, що покидаю світ земний. Такі події з серцем я визначав, можливо помилково, як фібриляцію серця. Стиснувши волю в кулак, починаю стискати і серце, подумки відганяючи фібриляцію, як шкідливу істоту. Серце плавно повертається до робочого ритму. Тоді ж, після поранення, у мене з'явилася і фібриляція серця.

                Будинок моєї тітки Валі стояв недалеко від церкви. Біля церкви і по всіх вулицях Кам'янки росли фруктові дерева. Все це досить красиво і незвично. Ідеш по тротуару, а над головою спокусливо висять гарні плоди. Рвати фрукти на вулиці тут не прийнято. Кам'янка-Дніпровська! Я не знаю, чому цей населений пункт назвали Кам'янкою, адже тут усюди пісок. Величезне Каховське море затопило всі плавні й мільйони гектарів родючої землі, знищивши археологічні пам'ятки та місця розмноження безлічі рідкісних видів тварин. Можливо, люди коли-небудь порозумнішають і зруйнують греблі, котрі не стільки приносять людям користі, скільки шкоди природі.

                Вода затопила б і Кам'янку з десятками тисяч гектар землі навколо неї, але по центру селища відсипали дамбу, віддавши половину селища на поживу Дніпру. Дамба не врятувала Кам'янку, бо будівельники не врахували фільтрацію води через пісок. У міру затоплення плавнів водою дикі тварини з берегів Дніпра стали переселятися в степ, тому на вулицях Кам'янки було повно змій. Ґрунтові води затопили підвали та городи. Для порятунку Кам'янки прорили канал в озеро Лиман, а в селищі пробурили 120 свердловин і стали відкачувати ґрунтові води в цей канал. На дамбі між Каховським морем і лиманом поставили потужну насосну станцію для перекачування води з Лиману в Дніпро. Всі ці насоси, пожираючи величезну кількість електроенергії, працюють невпинно з початку утворення Каховського моря. Дехто з будівельників дамби виявився «стрілочником» у цьому проекті й заплатив за це своєю свободою.

                Під час війни німці будували через Дніпро міст між Кам'янкою і Нікополем. Вони хотіли найкоротшим шляхом прокласти залізницю від Білозерського родовища залізної руди до виробничих потужностей Нікополя та Кривого Рогу. Навіть високий рівень Каховського моря не зміг приховати бики для мосту.

                Кам'янка-Дніпровська і навколишні її землі – суцільний фруктовий сад. Тут є жерделі завбільшки з велике яблуко. Вони дуже смачні, але нетранспортабельні. Така жерделя, впавши на землю, руйнується повністю. На місці його падіння лежить кісточка і шкірка плоду з невеликою кількістю м'якоті, а навколо велике мокра пляма від жерделевого соку. Жерделева горілка і жерделевий сидр – неперевершені напої. Тільки робити їх треба, попередньо викинувши кісточки, в яких є синильна кислота.

                Безліч чудових плодів і овочів з неповторним смаком і запахом на даний час не культивуються тільки тому, що вони нетранспортабельні. Ринок, де торгують виробники сільгосппродукції котра продається, не тільки дає виробнику засоби до існування, а й заохочує виробника до створення нових і кращих за якістю сортів.

                Ринок, окупований торговими посередниками, котрі є класом паразитів, змушує виробника відмовитися від виробництва нетранспортабельної і екзотичної продукції. Диктат перекупщиків на ринках призводить до того, що асортимент товарів з кожним роком скорочується, якість товару погіршується, а диктаторські ціни посередників на неякісний товар неухильно зростають. Неконтрольований ринок агресивний, а слуги його в гонитві за наживою нещадні. Неконтрольований ринок створює хижаків. В умовах бізнесової диктатури між виробником і споживачем виростає величезна піраміда паразитів-посередників. Держава з такою економічною структурою існувати буде недовго, а національні цінності країни тихо й малопомітно будуть зникати.

                Липнева спека розпалює в Кам'янці піщаний ґрунт і повітря до такої міри, що прохолода навіть вранці настає не завжди. Увечері під час танців у парку хлопці час від часу йдуть з танцмайданчика щоб освіжиться в Дніпрі. Особливо це відбувається тоді, коли в порт приходить вечірній пароплав. Мене це зацікавило, і я теж вирішив заплисти в залишений на воді слід від судна. Корабель своїми гвинтами піднімає до поверхні холодні донні води. Потрапивши в крижану купіль, я з жахом кинувся до берега. Бажання приймати такі процедури у мене зникло назавжди.

                Окрім річкового порту в Кам'янці є ще й пристань. Пристань знаходиться на околиці Кам'янки між піщаних дюн. У Дніпрі мало хто купається. Загоряти й купатися люди ходять на Лиман. На пляжах Лиману росли величезні грушеві дерева з великими і соковитими плодами. Нашою основною розвагою було купання в Лимані та риболовля на Дніпрі.

                Одного разу в обід ми сіли за стіл. На красивій скатертині в центрі столу стояв торт і графин чудесного червоного виноградного вина місцевих виноробів.
                – Володя, - почала говорити тітка Валя, - Тобі сьогодні виповнилося сімнадцять років. Ми всі душевно вітаємо тебе з цією чудовою порою твоєї юності. Ми бажаємо ....
                Далі я вже нічого не чув. Мою голову заполонив і проник в мої мізки густий рожевий туман. До горла знизу піднявся гарячий тугий клубок і перекрив мені подих. У два струмені з моїх очей потекли сльози, а я бігом кинувся з дому. Я вискочив у двір, вбіг в альтанку і з глухими риданнями кинувся на ліжко.

                Однією з причин мого вчинку було те, що до цих пір моїх сліз ще ніхто не бачив. Сльози – непрощенна слабкість для хлопчика, а для юнака – тим більше. Інша причина полягала в тому, що в нашому роду не прийнято було вітати дітей з днем народження. Мене ще ніхто не вітав з днем народження! Я отримав сильний раптовий психологічний удар по своїм почуттям. Діти не заслуговують на повагу за те, що з'явилися в цьому світі. Яка заслуга в тому, що ти прийшов у світ грішний? Вітати треба батьків за те, що народили і виховали дитину, витративши на нього своє здоров'я і величезні кошти.

                До мене не відразу підійшли – дали мені виплакатися. Та й від несподіванки вони не знали що робити, бо не знали причину моїх сліз. Мені довелося вибачитися і пояснити причину моєї дивної реакції на привітання.

                Час нашого перебування в Кам'янці закінчувалося. Леонід Мухін, старший брат Ніни, працював радистом на теплоході «Михайло Коцюбинський». Він вирішив зробити нам дарунок. Леонід був одружений і жив у Нікополі. Дні і ночі, перебуваючи в плаванні, він тільки по четвергах потрапляв додому на вихідний день. Леонід запропонував нам зробити подорож по Дніпру і провести четвер на рибалці в Золотій Балці. Він домовився з капітаном теплохода про нашу подорож. Віталій М'ясніков від поїздки відмовився. Він  за своїми фізичними даними не підходив для такої подорожі, та й не в його інтересах було таке єднання з природою. Леонід замість Віталія взяв на борт Юрія – рідного брата своєї дружини Лариси. Юрій був дорослим чоловіком і вже відслужив в армії.

                О дванадцятій годині дня, або близько цього, ми сіли на теплохід. Я ознайомився з теплоходом, його пристроєм, побував у тісній рубці радиста – на робочому місці Леоніда, і вийшов на палубу. Я пройшов на ніс теплохода і всівся, готуючись повністю віддати свої почуття просторам Дніпра та його берегам. Вода завжди приваблює, тягне, манить до себе і лякає, як і надра земні, тому що, це знаходиться внизу, в пеклі, а не в небі. Все, що внизу, за всіма показниками нижче сутності людини, тому що там покоїться смерть. Мене вабить до себе поверхня землі, поверхня води і Небо. Небо для мене завжди з вищої літери, бо це колективна сутність, а колектив складається з Вищих Сутностей.
 
                На носі теплохода сиділи жителі сільських районів цього краю. Обличчя цих людей випромінювали дружелюбність та гостинність. У кожного з них є особисті турботи, але глибоко заховані, бо не це є головним, коли ти знаходишся в колективі свого народу. Це і є характерна риса українського менталітету. Яка земля, такі й люди, що живуть на ній. Серед пасажирів сидів один дідусь, своїм виглядом та одягом показуючи, що він козак запорізький і нащадок цього славного роду.

                Я був одягнений в улюблений мені український одяг, що складався з вишитої сорочки і запорізьких шароварів. Моя душа розповзлася, розтеклася по водних просторах Дніпра і по його берегах. Я був зачарований величною красою ріки, яка в глибоку давнину задовго до народження іудейської релігії називалася Ярдан.

                Моєю увагою опанував Дніпро, але я також бачив, що старий вусатий козак придивляється до мене. На ногах дідуся було взуття домашнього пошиття. Він був у полотняних шароварах, побілілих від дії сонця й численного прання, і в білій полотняній сорочці. На голові у старого був солом'яний бриль, а в лівій руці у нього була невелика курильна люлька, з якої він час від часу втягував в себе тютюновий дим. Брови у дідуся густі, темно-русяві з сивиною. Очі сірі, злегка кирпатий ніс, повні губи й довгі сиві вуса. Овальне обличчя і іскорки в очах, що випромінюють не зле лукавство, легку приємну посмішку, і цікавість. Обличчя старого було готове розпливтися в широку привітну посмішку. Старий сидів спиною до правого борту теплохода і дивився не стільки на пропливаючий повз нас лівий берег, скільки придивлявся до людей.
                – Одягом ти і душею наш, а обличчя твоє мені каже, що ти приїжджий, - заговорив до мене старий, - Звідки їдеш юначе, і куди?
                – З Донбасу я, з міста Сталіно. Приїхав я до Кам'янки-Дніпровської, а зараз я відпочиваю на теплоході, милуюся Отцем. - відповів я йому, ще не зовсім відірвавши свого погляду від навколишнього пейзажу.
                – Яким отцем?
                – Дніпром.
                Старий кивнув головою, а з очей його вдарили дві маленькі блискавки:
                – Істину сказав, бо Дніпро завжди був нашим Отцем. Величезну кількість років Дніпро незмінно котить свої води, і стільки ж часу доводиться він нам Отцем. Багатостраждальна ця земля і народ, що живе на ній. Знаєш, чому он те село на березі називається Лепетиха? Є ще й Велика Лепетиха. Тут стояли турецько-татарські гарнізони, щоб не пропустити в Чорне море запорізьких козаків. На морі козаки були грізною і непереможною силою. Козаки будували човни власної ніде неповторної в світі конструкції. Човни будувались з дуба дуже міцні високих морських здібностей і практично невидимі в морі, якщо не ставилися вітрила. Човни невидимки. Називалися вони «Дуби» і «Чайки». У темну безмісячну ніч козаки пропливали повз ворожі гарнізони, попередньо обмотавши ганчірками кочета весел. Пропливаючи повз гарнізонів, кермові тихим голосом давали команду гребцям: «Ляпай тихо, ляпай тихо». З тих пір закріпилася назва цих місць Лепетиха. Після бойових дій у Туреччині козаки зазвичай пливли в Грузію, де заліковували свої рани, відпочивали і продавали свої трофеї. У Грузії козаків завжди зустрічали як дорогих гостей. Грузини, народ, з яким українці ніколи не воювали і не сварилися, а все тому, що грузини не набивалися нам в браття, і ставлення українців з грузинами будувалися на взаємоповазі, - старий замовк і замислився.

                Надвечір посвіжішало. Сильний вітер скуйовдив зачіску Дніпра. Водні хвилі досягли трьох балів. Вони били теплоходу спереду в правий борт, а бризки річкової води зрідка залітали на палубу. На носі залишилося мало пасажирів. Сонце сховалося за горизонт, пішло на спочинок, пропонуючи і нам зробити те ж саме. Різної величини сонячні промені з-за горизонту розійшлися по небу й намалювали таку гаму фарб, що у мене перехопило подих. Небо від синього кольору на сході плавно переходило до світло-синього забарвлення в зеніті. Ближче до заходу, воно було бірюзовим, а біля самого горизонту були смужки ніжно-рожевого свічення з золотими смугами між ними. Захід сонця такий же гарний, як і Західна Європа, як красиві мудрі старі люди, і як красива Золота Осінь, коли вже відомі результати, а не весняні обіцянки. «Обіцянка-цяцянка, а дурневі – радість» - говорить українська народна мудрість. Схід сонця найчастіше буває багряний, кривавий, зловісний, як і весь Схід з його не кращою історією. Не люблю я колір крові пролитої. «Дурак красному рад» - теж мудрість народна. Народна мудрість заснована на статистиці життя, з якою нема сенсу сперечатися.

                Вечірнє небо поступово перетворювалося в синій килим з алмазними зірками на ньому. На верхню палубу вийшли моряки, розсілися на стільцях і хором заспівали під куполом барвистого рідного неба. Ймовірно, у моряків був хоровий гурток самодіяльності, але, швидше за все, вони співали тому що: небо красиве; що земля рідна прекрасна; що Дніпро чудовий; і що душа просить співати, вихваляючи свою чудову Батьківщину і українську національну культуру. Українці люблять хоровий спів, бо у них хороші голоси та вроджений музичний слух. Співали моряки українські козацькі пісні, невідомі мені, але рідні. Відчуття таке, ніби я на хвилях цих пісень вже тисячі років пливу над рідними просторами улюбленої України. У цих піснях музика, слова і сюжети висококультурні, запорізькі, а не пісні перевертнів, які зараховують себе до славного роду запорізького, але видають своє незавидне походження псевдо українськими вульгарними піснями.

                Суміш двох споріднених мовних культур створив неймовірний по моральній етиці анархічний донський і кубанський етнос. Якщо запорізьке козацтво було створено за велінням часу для захисту своєї нації, то донське і кубанське козацтва були створені для анексії чужих земель. У цьому і полягає причина падіння моральних устоїв. У цьому ховається і причина виникнення оксамитового матріархату, який в вульгарних піснях псевдо українців яскраво виражений.

                Любо-дорого читати Михайла Коцюбинського, бо у нього всі слова, як пісня. Навіть краще, бо читаючи його твори, забуваєш, де ти в цей час перебуваєш. А твори Івана Франка сприймаються серцем. Було б чудово, якби всі українські письменники були патріотами своєї країни. На жаль, в середовищі українських письменників багато псів московських. Заробляти хліб треба, однак, не зневажливим ставленням до святої культури своїх предків. Ось з такими похмурими думками в непроглядній пітьмі безмісячної ночі я подорожував крутими хвилями Дніпра, схвильованого в унісон моїм думкам.

                О дванадцятій годині ночі ми причалили до пристані села Гаврилівка. До правого крутого берега Дніпра в невеликій вузькій бухті був причалений дебаркадер. Тут ми й висадилися. До дебаркадера був прив'язаний великий човен, на якому ми вранці повинні зробити ще одну подорож. Ще тільки середина ночі, і дуже холодно, а нам треба бути тут до ранку. На холодній підлозі пристані при сильному холодному вітрі не вдавалося заснути, незважаючи на те, що спати хотілося неймовірно.

                О третій годині ночі ми сіли в човен і відпливли в русло Дніпра. Тут нас зустріли великі хвилі. Проти хвилі, Уздовж берега проти вітру долаючи хвилі ми ледь рухалися, а проплисти нам треба близько семи кілометрів до наступного затоки. Пристойно промучившись на веслах, ми розтягнули канат і під глинистим обривом як бурлаки тягнули човен вздовж берега. За чотири години такої колотнечі ми нарешті увійшли в тихий затоку Золотої Балки.

                У затоці було спокійно. Ми тихо пливли в човні, насолоджуючись красивим пейзажем. На південному високому березі бухти за косогором виднілися дахи будинків прибережного села. Біля берега стояв човен, а в ньому сидів рибалка і мірно тьопав чимось по воді. Як потім я дізнався, він хотів піймати сома, а ляпанцями по воді кликав його до приманки. Північний берег бухти низинний і зарослий лісом листяних дерев. У глибині лісу над верхівками дерев виднівся верхній поверх зруйнованого графського замку. Ми і попрямували до цього берега, так як там виднілося дзеркало спокійної води.

                Від замку під густими кронами дерев до самої води в затоці виходила стежка. По цій стежці на водопій вийшла дика косуля з двома козенятами. Побачивши нас, вони зупинилися, і стали здивовано розглядати човен, котрий пливе повз них з чотирма телепнями на борту. За хвилину косуля отямилася, розгорнулася до нас задом і грудьми заштовхала цікавих дитинчат в кущі.

                Ми пропливли ще чотириста метрів і зупинилися в зручному тихому місці. На березі росли густі кущі, за кущами був ліс, а у воді стояли рідкісні висохлі невисокі дерева, простягнувши вгору свої чорні безлисті гілки, безмовно волаючи до Неба про відплату тим, з волі яких знищені величезні простори божественної природи.

                Довго і безуспішно ми намагалися зловити рибу. Не ловилися навіть йоржі. В принципі, риба нам не потрібна була зовсім, бо ми приїхали відпочивати, але повинно ж бути хоч якесь розвага! Клювання було, і навіть дуже сильне! Ми витягали на берег свій улов, а потім насилу звільняли гачки. То ловилися черепахи! Задоволення мало, вони нам набридли.

                Легко перестрибнувши кущ, перед нами зупинився молодий олень. Від несподіванки ми завмерли. У двох кроках від нас стояв красень олень і оторопіло дивився на непроханих гостей. Олень не рухався, ми теж. Як довго тривала б ця німа сцена, я не знаю. За кущем з'явилася доросла самка і забрала свого дурного сина. Вони граціозно і неквапливо зникли в заростях.

                Леонід сів у човен й відплив від берега до затопленого висохлого дерева. Він уважно оглянув дерево і прогнав з його гілок двох червонобрюхих змій. У Леоніда не ловилися навіть черепахи.
Іноді з бухти до нас пливли червоно-коричневі гадюки, вирішивши розглянути прибульців. Скрізь, де мені доводилося ловити рибу, змії проявляли до мене особливий інтерес. У мене до них неприязні немає, тим більше що вони господарі місцевості, а я не проханий гість.

                У дитинстві я знав, що потрібно зробити перш ніж зловити отруйну гадюку, для того щоб покласти її собі за пазуху і ходити з нею без остраху бути укушеним. Я спокійно брав гадюк в руки без попередніх магічних дій захисту. Не кусають тварини того, хто з повагою і любов'ю ставиться до них. Можна любити, та не поважати, і за це бути покараним. Без поваги не може бути дружби, а любов без поваги – агресія! Краще зустріти розумного ворога, ніж таку любов.

                Минуло п'ятдесят років відтоді, і тільки тепер виникло у мене питання: Чому нам нікому не спало на думку побродити по графського парку? Ми просиділи на березі цілий день і не зробили навіть десяти кроків углиб парку. Нам, напевно, було не так вже й нудно.

                По полудні Леонід зловив величезного старого лина. Линь був коричневого кольору і в товстому шарі слизу. Це був наш єдиний улов. Увечері ми без проблем за хвилею і з попутним вітром швидко повернулися до дебаркадера. О першій годині ночі ми знову зійшли на теплохід «Михайло Коцюбинський». Я опустився на нижню палубу, зайшов в пасажирське відділення, завалився на м'яке сидіння й заснув як убитий. Я ж не спав майже дві доби. Було ще темно, коли Леонід розбудив мене і повів в буфет поїсти. Йому мабуть розбудити мене не вдалося, бо я йшов за ним як сомнамбула. Поки ми йшли до їдальні мене кидало шаленою хитавицею від однієї перегородки до іншої. В моїй голові стояв суцільний туман, і я не пам'ятаю, чи їв я взагалі. Можливо я заснув за столом.

                Відпустка наша закінчувалася. Ми вже до всього звикли, і нам ставало іноді нудно. У гостях добре, а вдома краще. Утрьох ми поверталися додому залізницею з Нікополя, попрощавшись зі своїми ввічливими родичами, з прекрасною Кам'янкою, з чудовим Дніпром і з привітними людьми, що живуть в цьому чудовому краю. Ми так і не зустріли жодної людини, яка виявила би до нас або до іншої людини свою недоброзичливість. Святий Дніпро вчить всіх поважати, але, перш за все, любити і захищати національну культуру аборигенів.