Місто Юзівка (Сталіно, а потім - Донецьк) народилося стихійно на місці залягання в земних надрах коксівного вугілля. Перші шахти з'явилися в селі Олександрівка. Були побудовані шахти і в сусідніх селах. У 1869 році англієць Джон Хьюз, представник англо-бельгійської промислової компанії на південному краю села Олександрівка почав будувати металургійний завод, а на східній околиці села Олександрівка нове місто, якому дали назву Юзівка. Біля головних воріт заводу побудували адміністративні і житлові будівлі. З цього місця почало рости і розвиватися місто. Вулиці від заводу простяглися в північному напрямку паралельно одна одній. Спочатку вулиці називалися «лініями». Наприклад, Перша лінія, Друга лінія, і т.д. Тут була планова забудова, тому в архітектурному ансамблі центру Донецька проглядається порядок. Решта районів Донецька будувалися у міру будівництва шахт та інших підприємств без будь-якого плану, стихійно і хаотично, тому сучасний Донецьк – місто досить хаотичне. Хаотичні в ньому і порядки. І це не дивно, бо існує природна закономірність гармонічного взаємозв’язку між ландшафтами природними, чи штучними, і подіями, тому: «який архітектурний стиль населеного пункту, такий і порядок в ньому». Наприклад, архітектурний стиль міста Полтави надзвичайно приємний, тому і люди в ньому дуже приємні, і порядки самоврядування в цьому місті приємні.
У Юзівку з Курської та Орловської губерній переселялись селяни і обживали ці місця. Українські селяни жили багатше російських селян, тому вони не поспішали покидати насиджені місця і лізти працювати в підземелля, або ж іти працювати на металургійний завод. У радянські часи тотальна колективізація сільських господарств змусила працьовитих і розумних українців, жителів сільської місцевості, покинути рідні краї і переїхати жити в промислові центри країни. У Юзівку з Криму почали бігти і татари . Всі переселенці селилися компактно поруч зі своїми земляками. Так з'явилися Юзівські селища, де жили тільки курські переселенці, або ж тільки орловські. Так з'явилися в Юзівці українські, циганські і татарські селища. У кожному селищі були свої власні порядки і моральні закони. Заходити в чужі селища, особливо в темний час доби, було вкрай небезпечно для життя.
«Ходити стінка на стінку» не прийнято в українській культурі. В українських поселеннях зав було жди було мирно і тихо. У татар теж не прийнято «ходити стінка на стінку», тому і у татарських поселеннях завжди був приємний порядок взаємовідносин. «Ходити стінка на стінку» - масова бійка між сусідніми селищами. Такі бої не були спричинені ворожнечею – це було російським розвагою. У дореволюційній Москві жителі різних селищ досить часто «ходили стінка на стінку». Про проведення такого акта заздалегідь домовлялися і готувалися до нього як до свята. Російські письменники досить барвисто описували такі «свята». У таких боях не тільки ламали носи, ребра і хребти, але і вбивали один одного. То були «свята російської радості»! Чи зможете ви знайти людиноподібне створення природи, більш кровожерливе, ніж росіяни? Ходили стінка на стінку і в Юзівці. Ходили «стінка на стінку» і коли Юзівка була вже містом Сталіно, і коли Юзівка була перейменована на Донецьк. Побоїще «стінка на стінку» сталося між жителями шахти Заперевальна і селищем Будьонівка в 1967 році із застосуванням вогнепальної зброї.
У місті Сталіно комсомольські патрулі воювали з російським менталітетом, бо він був причиною виникнення всіляких кримінальних відносин між мешканцями міста. Менш ніж за півроку штаб «КП» навів лад не тільки в клубі, а й у нашому великому селищі. Ми налагоджували роботу штабів «КП» в сусідніх районах і надавали їм дієву допомогу, здійснюючи рейди. У липні 1956 року вже можна було проводжати після танців дівчину, не турбуючись про власну безпеку. За підсумками соціалістичного змагання в СРСР наш штаб «КП» посів друге місце після одного з Ленінградських штабів «КП», якому було присуджено перше місце. По оздоровленню взаємовідносин населення країни робота була проведена величезна, показники досягнуті високі, а за це треба було когось нагороджувати.
В Рутченківському гірничому технікумі імені Абакумова був секретарем комітету комсомолу Кунєв (істинне прізвище цього шахрая зовсім інше). При технікумі теж був штаб «КП». У Донецькому видавництві вийшла невеликим тиражем тоненька книжечка, в якій описувалася робота нашого штабу під керівництвом Кунєва! Такою шахрайською операцією заслужені Анатолієм Білим лаври переможця були приписані Кунєву. По виходу цієї книги Кунів став першим секретарем Кіровського райкому комсомолу.
На чужих заслугах робиться кар'єра. В історію вносяться спотворення. Людська пам'ять живе недовго, а в державних архівах зберігається брехня, яка з часом стає «ісконною», в російському розумінні, історією, як «ісконно-руськими» вважаються всі завойовані і пограбовані Росією чужі національні території. Російське слово «ісконний» походить від слова «іск» (позов)? Росія має право пред'являти народам світу позови?! Це вже людиноподібна істота, але НЕ ЛЮДИНА!
Заслуги Анатолія Білого віддали Кунєву, тому треба було Анатолія Білого «стерти» з історії міста. Для безпеки людям, котрі в Росії забралися без будь-чиєї допомоги на вершину людської слави, необхідно знати золоте правило буття, про яке мало хто знає: «У будь-якій справі треба вчасно зупинитися». Досяг першої вершини, став переможцем – піди від людей тихо і непомітно так, щоб ніхто не знав, куди ти подівся, інакше при розподілі нагород тебе зітруть в порошок ті, яких на вершину людської слави впливові особи випихають під зад.
Восени 1956 року керівництво комітету комсомолу на шахті змінилося. Біканов пішов працювати в правоохоронні органи, а секретарем комітету комсомолу шахти обрали Голіка (прізвище не істинне). Голік до нас у штаб привів трьох хлопців: Станіслава Звягінцева, Володимира Лободу і Григорія Чмихало.
– Ці хлопці будуть у вас працювати - оголосив він нам.
У нашому штабі не прийнято було бити затриманих порушників порядку. Я ж, взагалі, був проти будь-якого способу образи сутностей любого походження. Я прожив довге життя з безліччю життєвих перипетій, яких з лишком вистачило б років на шістсот нормального людського життя, але до цих пір так і не зрозумів: «навіщо деякі люди шукають зручний випадок, щоб образити, познущатися і побити тварина або людину?». Троє представників Голіка кілька разів у моїй присутності грубо розмовляли з порушниками громадського порядку та намагалися побити їх. Затримані люди замикалися в собі і не хотіли розмовляти. Я втручався, забороняв грубо поводитися з людьми і починав говорити з порушниками громадського порядку нормальною людською мовою. Зі мною люди розмовляли. Більшість людей були невинні, а за незначний проступок достатньо було зробити зауваження, навіть без запрошення в штаб на бесіду. За моє ставлення до людей «голіківська трійця» охрестила мене «дипломатом».
Підривна діяльність у нашому штабі КП почала вестися після виходу в світ книги, де Кунєву приписувалися заслуги Анатолія Білого. У нашому селищі з'явилися чутки про те, що в штабі відбирають гроші у затриманих порушників порядку. Переговоривши з довіреними особами, Анатолій Білий став шукати винуватця цих чуток. Він був упевнений, що гроші, хоча б частково, хтось привласнює. Одного разу був затриманий шахтар в нетверезому стані. Його обшукали, всі кишенькові речі і гроші склали в письмовий стіл і стали вести бесіду з шахтарем. Анатолій Білий сидів на дивані. До письмового столу підійшов Е. Б... Не хочу називати його прізвище навіть під псевдонімом. Е. Б... стояв біля столу і звертав у трубочки нарукавні пов'язки. Шахтар визнав свою провину і вибачився. Йому віддали всі вилучені в нього речі.
– Гроші всі? - запитав у шахтаря Анатолій Білий.
– Всі, - відповів шахтар.
– Будь ласка, будь чесним, і чесно відповідай на моє запитання. Гроші тобі повернули всі?
– Ні, не всі. Не вистачає 25 рублів , - відповів шахтар.
Варчук підійшов до письмового столу, відштовхнув убік Е. Б... і став розгортати згорнуті в трубочку пов'язки. В одній пов'язці була загорнута 25-ти рублева купюра. Е. Б... намагався вийти з штабу, але його затримали. Гроші шахтарю повернули і відпустили. Анатолій Білий мені сказав:
– Іди геть і ти звідси. Небажано тобі бачити те, що зараз буде тут відбуватися.
Після цього випадку злі чутки про штаб «КП» в селищі припинилися.
Штаб «КП» був на висоті. У клубах нашого величезного району був затверджений відмінний порядок, на вулицях зникло хуліганство, а трудящі і молодь могли спокійно займатися своїм дозвіллям. По середах, суботах і неділях в нашому клубі були вечори молоді. Закінчувалися вони о 12-тій годині ночі.
Початок нещасливої ночі з 12-го на 13-е січня 1957 року. Молодіжний вечір в клубі. Все тихо-мирно і танці в самому розпалі. У 150 метрах від клубу знаходяться гуртожитки гірничопромислового училища № 1. В училищі навчалися шахтним професіями хлопці з України, Білорусії та ближніх областей Росії. Курсанти училища на зимові канікули їздили додому. Повернувшись з канікул, хлопці отримали в училищі гроші за те, що вони не харчувалися в ремісничої їдальні два тижні. Багато хлопців, особливо з Росії, витратили гроші на алкогольні напої. Після прийняття алкоголю хлопці прийшли в клуб на вечір молоді та вели себе зухвало, за що деякі з них були запрошені в штаб «КП» на виховну бесіду.
Було вже 23 години. Голік зі своєю «трійцею» затримував нетверезих ремісників, заводив в штаб і бив їх. У штабі, крім Голіка зі своїми помічниками, нікого не було – так було з'ясовано на попередньому слідстві. Побиті ремісники пішли в гуртожиток і поскаржилися своїм товаришам по навчанню.
– Сила поважає силу. Комсомольців треба покарати, - заявила вихователька і взяла на себе керівництво акцією відплати.
Вихователька вишикувала 250 ремісників колоною і повела їх до палацу культури шахти 17-17 біс. До цього часу Голік з палацу вже пішов. Було 23 години 50 хвилин. Вечір молоді закінчився, а молоді люди масово йшли з будинку культури, і розходилися по своїх домівках. Ремісники дійшли до пожежної частин, яка була навпроти палацу культури, зупинилися і по команді виховательки кинулися до паркану. В лічені секунди від паркану були відірвані всі штахети.
Озброївшись штахетами, ремісники з вигуками «ура!» кинулися бігти через площу до палацу. З палацу виходили люди, а в палац пробивалися ремісники. При вході в палац утворилася пробка. На шум і крики збіглися хлопці комсомольського патруля. З палацу культури вдалося безпечно випустити всіх відпочиваючих там громадян, а в палаці залишилися тільки члени комсомольського патруля і директор палацу.
При вході в палац між ремісниками та комсомольцями почалася бійка. До входу в палац прийшов Анатолій Білий і спробував втихомирити та вгамувати ремісників. Вони поставили вимогу: «Вийди до нас. Нам треба з тобою поговорити. Тоді ми не будемо пробиватися в палац». Анатолій хотів вийти до ремісників, але хлопці його відмовляли:
«Не виходь, бо тебе вб’ють».
«Треба вийти і з’ясувати причину бунту, бо ми цього не знаємо» - відповів Анатолій і рішуче вийшов з палацу.
Ремісники Анатолія оточили, але нічого не говорили. В руках хлопців з кацапстану, таких як: Бунін, Котов, Голощапов та інших, з’явились ножі-фінки. Раптом всі вони разом накинулись на Анатолія Білого. Анатолій у самого ближнього ремісника вибив з руки фінку, схватив його за шинель і впав з ним на землю, закрившись від ножів нападників тілом ремісника. Створилась «мала куча». Реміснику дісталось від ножів, а у Анатолія в багатьох місцях черепа була порізана ножами шкіра. Голова і обличчя Анатолія залились кров’ю. Повзком під ногами нападників Анатолію вдалося пробратися до входу в палац. Тут уже комсомольці допомогли Анатолію відбитися від ремісників.
Біля входу в палац знову почалася бійка, але ремісникам не вдавалось пробитися в палац культури. У Моногарова, заступника Анатолія Білого, був травмований хребет. Його занесли в кімнату штабу й поклали на стіл. Я сидів у штабі на дивані, бо Білий заборонив мені приймати будь-яку участь у цьому інциденті, тому що я був учням цього училища.
У клуб до нас на допомогу пробилися два міліціонери. Міліціонер Докель при цьому отримав сильну черепну травму. Лежав він після цієї події в лікарні більше двох місяців.
Два шахтарі, які поверталися з роботи додому теж пробилися до нас. Вони проходили мимо палацу, побачили бунт ремісників і вирішили допомогти нам оборонятися. З'явилися поранені люди з обох сторін. Їх заносили в штаб і вкладали на підлогу.
Шістнадцять комсомольців і два міліціонери довго витримати атаку 250 ремісників не могли. Зрештою всі опинилися в штабі. Відступати далі було нікуди. Увірвавшись в штаб, ремісники раптом затихли. Вони стояли і не знали, що тепер треба робити. Настала гнітюча тиша. У штаб протиснулася вихователька ремісників. Піднявши руку до вимикача світла, вихователька вигукнула: «Бий їх!», та й вимкнула світло. У темряві зчинився гамір, а потім почулися постріли. Міліціонери стріляли в стелю. Протягом хвилини ремісники покинули будинок культури. Ремісники клуб покинули, але тримали його в облозі.
Вночі кілька разів відвозили до лікарні поранених людей, а в міліцію відвозили затриманих. Під час доставки в міліцію затриманих ремісників в темній машині, один з «голіківської трійці», Стасик Звягінцев, ножем порізав ноги кільком ремісникам. Постраждав від ножа цього нелюда і мій колишній однокласник з Новотроїцького, Микола Сідушов. Ремісники про те що вони були поранені ножами в машині «швидкої допомоги» на суді не говорили, бо їм в прокуратурі було наказано мовчати про це.
Облога палацу культури тривала до шести годин ранку. За цей час відбулося кілька сутичок. О шостій годині ранку радіостанція Бі-Бі-Сі передала в ефір повідомлення про нашу пригоду.
Почалося попереднє слідство, яке завжди проводить міліція і встановлюється істина. Потім матеріали справи передаються до прокуратури, де встановлюється вже «комуністична правда», необхідна впливовим особам. Такий порядок існує тільки в «дико цивілізованих комуністичних» країнах. У прокуратурі проводиться повторне слідство, де змінюються дійові особи та виконавці, й будується легенда події за погодженням з органами влади. В прокуратурі встановлюється правда, бо істина нікому не потрібна, окрім потерпілих. Легенду, або правду, бо слово «правда» буквально означає легенду того, кому «право дано» встановлювати і затверджувати брехливу істину, передають до судових органів.
Справа розглядалася в обласному суді. Підсудних було 13 осіб. Вихователька ремісничого училища і Голік зі своєю «святою трійцею» в справі не фігурували. Зате у справі з'явилися два шахтарі, які прийшли до нас на допомогу. Цих двох людей зробили «стрілочниками», бо звинуватили їх у тому, що вони спровокували побоїще, і присудили їм по п'ять років позбавлення волі. Виховательку лише звільнили з роботи. Одному реміснику дали два роки позбавлення волі, а двом ремісникам по одному року позбавлення волі.
Підсумок судового розгляду такий:
1). Два сторонніх чоловіки спровокували хуліганські дії.
2). Анатолій Білий не вжив необхідних заходів по недопущенню побоїща.
3). Штаб «КП» при клубі шахти 17-17 біс розформувати й заборонити таку діяльність.
Безумовно, ця подія Кунєву в заслуги не зараховувалася, і він тепер міг не турбуватися за спростування відомостей у книзі, де йому дали лаври героя. Такими шахраями як Кунєв, і брехливими біографіями комуністичних висуванців, радянська держава формувала собі правлячу еліту. Кому мав служити секретар комітету комсомолу шахти, Голік? Безумовно, перш за все, він повинен був служити першому секретарю райкому комсомолу, Кунєву. Голік справу брудну зробив, притому відмінно. Кунєв досить скоро стане першим секретарем міськкому комсомолу, потім начальником шахти «Центральна» і до самої «Перестройки» буде вічним делегатом всесоюзних з'їздів ВЛКСМ, а потім буде почесним громадянином міста Донецька.
Яка ж доля «святої трійці» Голіка? Один з них, Володимир Лобода, був тихим непомітним виконавцем. Швидше за все, в цій групі лідером був Стасик Звягінцев, а Лободу в групі утримував саме Звягінцев. Була така у Стасика риса – утримувати при собі у вигляді слуги слабохарактерного хлопця. Після січневих подій 1957 року Володимир Лобода зник. Подейкували, що він вступив до Миколаївського морського училища. Цілком можливо. Про подальшу долю Володимира Лободи я нічого не знаю.
Друга людина з «голіківської трійці», це Григорій Чмихало. Після злощасних подій він затих і більше року ніде не «світився». Надалі він поводився непомітно, але в конфліктах іноді брав участь за власною ініціативою. Він ніколи не був автором конфліктів, але з'являвся при конфліктах раптово «нізвідки». Втручався в конфлікт і протягом хвилини розряджав обстановку, поступаючи завжди справедливо. Шпана загрози Григорія Чмихало сприймала серйозно, бо його боялися. Це позитивна риса Григорія.
Біографія Григорія склалася досить цікаво. З семикласною освітою Григорій Чмихало за підробленими документами буде неодноразово займати керівні посади на підприємствах міста. Його сім разів за це судили, кожного разу визначаючи йому умовний термін покарання за підробку документів. У восьмий раз Григорій Іванович потрапить на лаву підсудних за те, що працював головним інженером на заводі холодильників, відомому своєю продукцією не тільки в Донецьку, а й за кордоном. На цьому підприємстві Григорій Іванович провернув велику фінансову аферу з низкою підприємств, де працювали впливові люди, колишні друзі його юності. Людей цих я добре знаю, але публікувати про них нічого не збираюся. При цій афері махінатори отримали велику суму грошей. Влітку 1973 року махінатори були засуджені. Григорій Іванович отримав 13 років позбавлення волі. Подальша доля Григорія Івановича мені невідома.
Третій член «голіківської трійці», це Стасик Звягінцев, котрий був єдиним сином у своєї матері. Батька у нього не було. Батько, можливо, загинув під час війни або загинув в шахті. Стасик був зовні й характером схожий на того Митьку з роз'їзду, якому доля за проступок відрізала обидві ноги. Як Митька, так і Стасик, обидва любили знущатися над тваринами і людьми. Вони відчували насолоду, коли їм вдавалося людям і тваринам приносити біль і муки. Стасик був нервовим, легко збудливим юнаком з садистськими нахилами.
Мене Стасик побоювався. Причину цієї його боязні я висвітлювати не збираюся. Стасик «прив'язав» до себе слабохарактерного хлопця, мого земляка з Царе-Костянтинівки. Хлопець мені поскаржився. Після скарги я зустрів Стасика і сказав йому:
– Щоб я ніколи не бачив тебе з Анатолієм і не чув про це.
Стасик беззаперечно мене послухався.
Декілька разів з затуманеним мозком фанатичного садиста без будь-якої причини Стасик ганявся з ножем у руці за хлопцями. Одного разу Стасик кинувся з ножем у руці на групу хлопців і дівчат. У боротьбі зі Стасиком два юнака повалили його на землю, розвернувши при цьому руку Стасика з ножем так, що він упав на свій ніж. У нього була розрізана печінка. Стасик Звягінцев помер в машині швидкої допомоги.
Юнаків судили. Їм дали по два роки за перевищення самооборони. Ці хлопці не стали тікати від озвірілого садиста. Вони, ризикуючи своїм життям, стали захищати дівчат, за що й були покарані радянським правосуддям. Я добре знаю цих шляхетних хлопців. Мені дуже шкода, що прекрасним юнакам була нерозумно зіпсована біографія. Мені шкода і матір Стасика, бо вона в найважчих умовах життя, при важкій роботі під землею, багато років виховувала сина й трагічно залишилася самотньою, нікому не потрібною жінкою.