на світлині Володимир праворуч
Коли почалася моя юність, коли я переступив рубіж дитинства? Важко знайти відповідь на це питання. Зовсім недавно я вечорами в парку залазив на дерево, щоб з висоти через високий паркан літнього кінотеатру дивитися кіно. Тепер же я відчував себе дорослою людиною, але іноді дозволяв собі дитячі витівки, за які ставало трохи соромно. Я дорослішав поступово і непомітно для себе. Погожими вечорами я вже ходив біля танцмайданчика, бо мені вже хотілося танцювати з дівчатами і супроводжувати їх після танців вулицями нічного міста. Але, на жаль! У мене не було пристойного одягу, бо маминого заробітку нам ледь вистачало на мізерну їжу.
Тітка Уля вислала нам посилку, в якій знаходився зношений одяг її зятя: двоє сильно зношених брюк і біла нижня сорочка з щільного матеріалу, яку з великою натяжкою можна було вважати «верхньої». Цим обноскам я був радий, так як моя стара одежа зносилася настільки, що навіть латки на ній не трималися. У поношених, але пристойних брюках, в нижній білій сорочці без коміра і в кімнатних тапочках я вечорами ходив у парк, але на танцмайданчик в такому одязі я не наважувався увійти, а тим більше, танцювати і проводжати дівчат.
Як далі жити? Що їсти? У що одягнутися? На які кошти продовжити вчення в середній школі? Питання, на які в нашій родині не знаходили відповіді. Мама була у Анни Юхимівни Мяснікової і дізналася від неї про те, що її син, Віталій, поступив вчитися в Гірничопромислове училище на підземного електрослюсаря. В училищі навчаються два роки на повному державному забезпеченні з видачею робочого та парадного одягу. Вихід з тяжкого сімейного становища є! Треба і мені поступити до цього навчального закладу. Я пішов в адміністрацію училища, але повернувся додому засмученим, бо за віком мене не могли прийняти учнем в це гірниче училище, тому що до моменту початку підземної практики я був би ще неповнолітнім, а в шахту неповнолітніх допускати заборонено законодавством.
Мама у глибокій задумі довго сиділа біля столу, а потім сказала:
– Доведеться вчинити злочин. Іншого виходу немає.
Вона дістала свідоцтво про моє народження, на якому стояла печатка німецького бургомістра, поставлена ще під час німецької окупації. Мама почала перекисом водню витравлювати дату мого народження, щоб потім її трохи змінити. Їй це вдалося - я став на півроку старше, так як у свідоцтві про народження тепер стояла дата - 28 лютого 1940 року, замість дати - 28 липня 1940 року.
– Все, тепер на підставі цього свідоцтва отримай паспорт і поступай в училище, - сказала мені мама, простягнувши мені підроблений документ.
Я отримав паспорт без докору совісті, бо не вважав себе злочинцем, як не вважав злочинницею і маму, бо Закон Еволюції говорить:
«Не може бути злочинною дія, вчинена за Требою Продиктованої Необхідності».
Я хотів отримати професію електрослюсаря або ж машиніста електровоза, але в гірничопромисловому училищі групи за цими спеціальностями були вже вкрай заповнені. Залишалася незаповненою група №1, в якій курсантів навчали професії врубмашіністів і комбайнерів. Вибору у мене не було, тому я був зарахований в цю групу. За півроку з початку навчання ця група буде «першою» в училищі не тільки за номером, а й за всіма іншими показниками, як за самими хорошими, так і за найгіршими. Причиною такого явища було те, що мало не половина учнів цієї групи були вихідцями та вихованцями бандитського Донбасу – сталінські хлопці!
Сталінські хлопці з нашої групи: Валентин Якунін – чемпіон України по боксу; два брата-близнюка, Анатолій і Борис Бурдульови; Олександр Завальонков, Клєвако, Безручко, Гусєв, Кияшко, Володимир Яновський, Геннадій Сідельців, Анатолій Сльєпушкин та інші. Гусєв заслужить звання Героя Соціалістичної Праці. Геннадій Сідельців загине в армії на кордоні, а його кращий друг Анатолій Сльєпушкин буде зарізаний бандитом в нічному місті.
Влітку 1956 року ми змінили квартиру, переїхавши до трамвайної зупинки «Червоний Городок» на вулицю Кронштадтська, в будинок, в якому жили Давидови. У цьому гостинному домі ми проживемо до весни 1957 року.
Першого вересня 1956 я вже був курсантом Гор.ПУ №1. Навчальний корпус училища знаходився біля місцевого базару, а гуртожитки училища знаходилися біля будинку культури шахти 17-17 біс. Від будинку Давидових до навчального корпусу училища відстань була менше одного прольоту між трамвайними зупинками. В училищі мені видали бавовняний робочий одяг, в якому вже не соромно було ходити по вулицях міста. Курсантів годували досить ситно з щоденними м'ясними стравами.
Я оселився в гуртожитку училища в корпусі №1, на другому поверсі в кімнаті № 8. Хлопці одноголосно обрали мене старостою кімнати. У цій кімнаті оселилося вісім курсантів, вихідців з різних районів країни. Тут оселився Яновський Володя з нашого міста і Валентин Якунін - теж наш міський житель, який навесні 1957 стане чемпіоном України з боксу. Тут оселилися і два Івана: Жигайло і Кладійов з Бєлгородської області. У цій кімнаті жив і Олександр Власов з селища ім. Сєдова, яке розташоване на Кривій Косі, Новоазовського району, Донецької області. У селищі ім. Сєдова народився Герой Радянського Союзу генерал-полковник Людников і в цьому ж селищі він жив останні дні свого життя.
Олександр Власов – похмурий і гранично мовчазний юнак. У нього постійно були щільно стиснуті зуби, а на вилицях грали жовна. Був він кремезної статури, трохи нижче середнього зросту, і ходив він ходою моряка, розгойдуючись при ходьбі з боку в бік і демонстративно розмахуючи при цьому руками. За це хлопці нашої групи дали йому прізвисько «Тюлькин Флот». Прочитав він у своєму житті одну-єдину книгу якогось російського класика. Виписав з неї деякі ствердження і завчив їх напам'ять. Гранично мовчазний Власов тільки в присутності керівника нашої групи іноді відкривав свій рот і вимовляв якусь цитату з прочитаної ним книги. Цим він справив потрібне враження на начальство, за що і був призначений старостою нашої групи. Ранньою весною 1958 року за розбійний грабіж перехожих на вулицях нічного міста Власов був засуджений і відправлений у в'язницю.
Жив у цій кімнаті ще один юнак, дуже навіть непомітна людина, тому прізвище його я не можу згадати. У цій же кімнаті жив і Олександр Сірко. Наші хлопці йому сказали:
– Що це за прізвище в тебе таке, собаче, Сірко?
Олександр невдоволено промовив:
– Я не Сірко! Я - Сирко!
Це було сказано з наголосом на звуці "и".
– Може бути, що ти Сирко, але в паспорті написано Сірко! Пишатися треба цим прізвищем, бо героєм українського народу був славний отаман Сірко! - заперечив я.
Обличчя Олександра Сірка мені дуже знайоме, бо воно фотогенічне, але я не міг згадати, де я раніше бачив цього юнака.
– Ти з Темрюка? - запитав я Олександра.
На миловидному обличчі Олександра з'явилася гарна посмішка, і він ствердно кивнув головою.
Саша Сірко був надзвичайно акуратним в одязі й в поведінці шляхетним юнаком. Він намагався не виділятися з маси своїх співтоваришів, але йому це вдавалося важко і не завжди. Саша – чудовий в усіх відношеннях юнак, і заслуговує загальної поваги. Але от, шкода неймовірно! За півроку по закінченню училища Саша Сірко стане інвалідом, бо в шахті ім. Абакумова йому вугільним комбайном відріже праву ногу вище коліна.
У складі 50-ти курсантів гірничопромислового училища я потрапив у віддалений колгосп Красноармійського району Донецької області. Нас привезли допомагати колгоспу, який знаходився недалеко від шахти Родинська-2. Були ми там півтора місяця. Прибирали ми в основному урожай кукурудзи і буряків. Одного разу ми були на кукурудзяному полі. Питну воду нам не завезли. Осінь ще була спекотною. Нестерпно хотілося пити, а поруч з кукурудзяним полем був баштан. Основний урожай на баштані був уже зібраний, але на полі залишалися ще незібрані кавуни, і сторожа на баштані ще були. Саша Лазаренко сказав:
– Можна втамувати спрагу кавуном!
Лазаренко зайшов на поле і зірвав невеликий кавун, а в цей час до нього з боку села під'їхав на велосипеді чоловік. Чоловік відкинув убік велосипед, підскочив до Саші і схопив його. З куреня вискочили два сторожа. У одного з них була рушниця. Два сторожа стали бити Сашу, а третій ходив навколо них і, погрожуючи рушницею, не дозволяв нам звільнити свого товариша. Саша Лазаренко був з Кубані, і був він хлопцем рослим і сильним, за що ми його прозвали Кубанським Ведмедем. Нарешті Сашкові вдалося вирватися з лап озвірілих сторожів.
Обуренню нашому не було межі. Був зірваний всього один невеликий кавун для тамування спраги, а за це побили людину! Ніхто нами не керував. Ми стихійно вишикувалися в колону по чотири людини в шерензі, і повільно пішли по ґрунтовій дорозі до куреня. Навіщо ми йшли? Відібрати рушницю, покарати кривдників? Ніхто про це не думав. Обурений натовп, та ще організований – страшна сила!
Я йшов правофланговим в першій шерензі. Зліва від мене йшли два близнюка, Борис і Анатолій Бурдульови, а лівофланговим йшов Саша Завальонков. З куреня вийшли з рушницями в руках сторожа. Той сторож, який під'їхав на велосипеді і бив Сашу Лазаренко, став стріляти з рушниці в напрямку нашої колони, а два інших сторожа перезаряджали рушниці і подавали їх йому. Стріляв він прицільно, направляючи заряди над колоною, ліворуч і праворуч від неї. Здавалося, можна було рукою зловити шумно пролітаючі повз нас дробинки. Ми рухалися повільно, але неухильно, як насувається потік вулканічної лави, вселяючи кривдникам жах невідворотної відплати.
Нам залишалося пройти всього тридцять метрів. Стріляючий в нас сторож, опустився на коліно і став ретельно цілитися. Пролунав постріл. У когось з хлопців злетів з голови кашкет, збитий дробовим зарядом. Пролунав другий постріл. Несподівано для мене, хлопці кинулися врозтіч. У когось не витримали нерви й він кинувся тікати, а це послужило сигналом іншим хлопцям. Я залишився стояти на дорозі, не розуміючи хлоп'ячого переляку. Та, згадавши про те, що я не такий як хлопці, бо позбавлений почуття страху, спокійно пішов з баштану.
Ні винних, ні «зачинщиків» серед нас міліція не знайшла, а кривдник наш за два тижні досить добре був покараний при вельми таємничих і нез'ясовних обставинах. У вечірніх сутінках на вулиці села на злобного сторожа навалилася темна сила, яку ніхто окрім нього не бачив, але він так і не зрозумів, що на нього напало й відлупцювало. Йому довелося довго відлежуватися в лікарні.
Останнім часом стало модним розігрувати людей. А чи можна розіграти колектив? У мене це вийшло ненавмисно. Був вечір тихий, теплий і спокійний осінній вечір. Я йшов по вулиці до будинку, в якому нас поселили. Хлопці в цей час грали на лузі біля степової річечки у футбол. Я прийшов додому. Жили ми у флігелі у одного колгоспника. Я був один і мені було нудно. Нас вже місяць не водили в лазню і не міняли білизну. Милися ми, черпаючи воду з бочки, яка стояла у дворі. На рушники було страшно дивитися, бо вони були неприємного сірого кольору, але у нас ще було мило і зубний порошок.
«Ой, які ж у нас брудні рушники! Якщо їх пересипати зубним порошком, то вони придбають благопристойний вигляд» - подумав я.
Рушники були вологі. Ретельно пересипавши зубним порошком рушники, я надав їм привабливого вигляду.
Хлопці після футболу прибігли додому і почали біля бочки швидко митися, бо поспішали до сільського клубу на танці. Хлопці спішно витерлися підфарбованими рушниками і пішли в сільський клуб, а я знову залишився на самоті. Ніхто із хлопців на це не звернув уваги, бо я вже давно перестав ходити на танці. Хлопцям до сільського клубу треба було пройти більше кілометра. Поки хлопці йшли вулицею, обличчя у них висохли, а біла фарба на обличчях проявилася на повну силу. Було вже темно, тому ніхто нічого підозрілого не помітив.
Наші хлопці з вулиці юрбою ввалилися в танцювальну залу. У клубі сільська молодь повернулася до хлопців. На якусь мить в повітрі танцювальної зали повисла мертва тиша, а потім вона була зірвана гомеричним реготом сільської молоді. Наші хлопці в подиві зупинилися, стали озиратися навколо в пошуках причини сміху. Раптом кожен із них побачив обличчя своїх товаришів, забруднених білою фарбою. Це були обличчя нічних чудовиськ! Хлопці стали сміятися один над одним. Тривав такий сміх всього кілька секунд, поки кожен з хлопців не зрозумів, що «обраних» серед них немає, що у кожного з них обличчя забруднене білою фарбою. Тоді хлопцям стало не до сміху і вони всі разом кинулися додому. Прибігли хлопці додому злі і неговіркі. Вони не могли зрозуміти: хто, коли, і яким чином зміг їх усіх пофарбувати? Для них це здавалося жахливо фантастичним, незрозумілим явищем.
За вісім місяців після цієї події, в травні 1957 року, до мене підійшли брати Бурдульови і Саша Завальонков. Борис Бурдульов сказав мені:
– Ми здогадалися, яким чином нас пофарбували. Ми провели розслідування. Ми перевірили всіх, хто і чим займався в той день, коли нас усіх пофарбували. Залишився тільки ти один. У тебе була можливість це зробити. Скажи, це твоя робота?
– Так, це я пересипав рушники зубним порошком, - відповів я.
– Над нами сміялося все село. Твоє щастя, що ми дізналися про винуватця цієї клоунади так пізно. Якби ми дізналися про це раніше, тобі були б непереливки, - заспокоїли мене хлопці.
Днів за десять до жовтневих свят ми повернулися з колгоспу в училище. По поверненню нам видали парадний одяг: двоє чорних вовняних штанів; дві темно-сині сатинові сорочки; шинель і підшінельник; кашкет і шапку. Я вирішив перейти в розряд «домашняків», тобто, так само як і міські хлопці, жити вдома. Це було вигідно, так як я не буду харчуватися в їдальні училища, а харчування буду отримувати сухим пайком. Тепер я з мамою щомісяця отримував картоплю, макарони, киселі, сухофрукти та інші продукти харчування. Мого сухого пайка вистачало на всю нашу сім'ю. Економія сімейного бюджету була сильно відчутною.