…вмирати не страшно, коли вмираєш кілька разів
тільки...
щоразу..
по-іншому..
Старі комедійні фільми, де уповільнюють рухи героїв, що збоку виглядає “дотепно”, а від того і смішно, -
ось таким стає життя, коли вмираєш, – повільним, неквапливим, розміреним..
Можливо, саме ТАКИМ повинен бути наш час. Та одягаючи лати буденної суєти, ми власноруч його пришвидшуємо та женемо, не встигаючи відчути смак при ковтанні ...
Можливо..
А, можливо, просто потрапивши на фінішну пряму, ти разом із тим потрапляєш і в паралельний – більш повільний вимір часу, життя та подій... Отримуєш талант на споглядання.
Вмирати не страшно…
Іноді буває навіть цікаво, -
Споглядати як твоє маленьке біле тіло, ніби «абортуючий» ембріон, хапається за абстрактні ліани часу, спогадів, снів та мрій.
Так-так..навіть тоді ти продовжуєш мріяти. Заради котрого життя - теперішнього чи одного із майбутніх перевтілень-реінкарнацій?!
То неважливо...
Перебуваючи в просторі кордону із небуттям, ти втрачаєш і відчуття часу-його відліку та плинності, ніби пізнаючи консистенцію абстрактного та, частково, стаючи нею.
І тихо, не кваплячись, відчиняєш усі двері..
Вмирати не страшно,
коли вмираєш кілька разів, -
Щоразу народжуватись із новими очима, іншим смаком та нюхом, іншою швидкістю рухів та думок
і відчуттям,
що
твоє тіло розчинене в навколишньому,
твоє дихання синхронно пульсує разом із диханням оточуючого світу ,
твої очі є маленьким спектром безмежного неба,
і ти – мініатюрний гвинтик великого механізму, без котрого він функціонувати хоча й може, проте його, гвинтика, існування, чомусь,
необхідне…