18 лютого... вечір... намагаюся доїхати додому, через кожні 10 хвилин телефоную рідним, щоб дізнатись, що коїться на Майдані... Соромно, що коли попросили жінок залишити територію Майдану, я пішла звідти... до цих пір жалкую! Можливо могла б комусь спасти життя... Розмовляю тихо,але ті, хто сидять поруч все чують...
- Почали зачистку? Скільки людей? Мені погано чути, говори голосніше! (подумки молюсь, на очі навертаються сльози).... відключаю слухавку, але продовжую її міцно стискати в руці...
- Що подивилась телевізор, - зліва луна голосний сміх, - то що там? розповідай! - Регіт продовжується...- побувала на Майдані?
Ледве стримую себе... мовчу... потім тихо, але твердо:"Не настільки весело, щоб розповідати!" Жінки трохи втихомирились...
- Ну чого ти? Беркут просто виконує наказ! Їм також тяжко! Вони не мають вибору! Це їхня робота!
Думки мої далеко, я повністю з тими, хто своїми грудьми захищає інших на Майдані...
- Виконувати наказ можна по-різному! - перед очима ранені, котрих я годину тому бачила, з залитими кров`ю обличчями, не впевнена, що вони залишилися живими. - НКВД також свого часу виконувало наказ, коли мордували невинних, та й нацисти вельми слухняно спалювали євреїв...
- Так, - радісно підхоплюють жіночки, - а що ж , мають виконувати наказ!
Відчуваю, як тіло поступово дерев`яніє.... Стає страшно! Так, страшніше, ніж тоді, коли дивилась, як біжить беркут по схилам зі сторони Жовтневого палацу! В голові повторюуться слова, мов грім "Вони виконували наказ!"
Розумію, що покі є ті, які будуть лише "виконувати накази", - в країні небезпечно! Нас багато років вчили виконувати накази, приховувати свою думку (а краще її взагалі не мати), тікати від особистої відповідальності, ховатись за спини інших... Так, нас багато і старанно вчили!!! Але не навчили вчитись! На превеликий жаль, ми так і не зробили висновків зі страшних кровавих сторінок в історії людства!
Минуло два дні... зі сцени на Майдані лунають звуки "Плине кача"... ніхто не приховує сліз... "В цій труні герой, у якого залишилось троє маленьких діточок, в тій, що далі...". На площі сила-силенна людей... Кожен відчуває свою причетність до загибелі сотен людей... Бо кожен, хоч раз в своєму житті лише "виконував наказ"! Мимоволі відвожу очі, щоб не зустрітися поглядом з батьками загиблого... Щоб не прочитати німе питання в їхніх очах... Питання, на яке ми не маємо відповіді! Так, в нашій країні є ті, які вміють досить добре "виконувати накази"! Але є інші, для котрих накази сумління найвищі, найголовніші і безповоротні! І їм слава! Слава героям України - живим, померлим,теперішнім, минулим і майбутнім!