Стомилась.... ледве тримаюсь на ногах... але хочу поділитися невеличкою історією.
Сьогодні, проходячи Майданом, я звернула увагу на одного чоловіка, який сидів неподалік переходу, але відокремлено від людей. Не змогла пройти мимо. Підійшла запитати, чи потрібна допомога. Він підняв обличчя, на якому ясно відображалось страждання і біль, долонями намагався прикрити заплакані очі. На вигляд йому років 50, худощавий, майже повністю сивий.
- Так, гадаю, що потрібна допомога, - відповів на моє запитання чоловік - ми перемогли і програли! Що ми програли!? В Верховній Раді ті ж самі обличчя. Я стояв на барикадах з самого початку, був в 31 сотні! За що ми боролись?
Він безпомічно зтискав тремтячі руки, очі були розгублені і червоні від напруги та сліз.... Я запропонувала пройти в центр психологічної допомоги і там, в більш затишному місці, поговорити. Людина покірно встала і дала себе повести. Було таке відчуття, що я веду малу безпорадну дитину. Ще декілька днів тому цей приємний і мужній чоловік відважно тримав оборону на лінії вогню, а тепер сам потребує допомоги. З усієї сили, він намагався обома руками натягнути комір куртки на обличчя, не дивлячись навіть на дорогу перед собою. Людині було вельми соромно...
Деякий час я ще спостерігала за тим, як слова відчаю пильно вислуховувала молода дівчина-психолог, потім до них приєднався лікар-психіатр....
І у мене самої навернулися сльози... Я зрозуміла, що кожен герой - насамперед людина, яка також часом боїться, страждає, впадає у відчай, відчуває холод і біль... Так, кожен герой- звичайна людина! Але не кожна людина - герой!