П'ЯТИЙ ЕТАП
ШАХТАРСЬКИЙ КРАЙ
Наприкінці липня 1954 року ми переїхали з роз'їзду 347км в місто Сталіно й оселилися на селищі Рутченкове, на території, що належить шахті «17-17 біс», в будинку, на воротах якого були намальовані два білих коня. Цей будинок стояв на вулиці Леніна, а потім ця вулиця стане частиною вулиці Кірова. У ста метрах від цього будинку почалося в цей час будівництво автодорожнього мосту через залізницю на селище Лідіївка. Будинок з верандою був розділений на дві половини. У першій половині була кухня і маленька спальня, а в другій половині будинку була велика кімната. У другій половині жила товста господиня з чоловіком. У маленькій спальні біля кухні жила молода бездітна сім'я шахтарів. Вони приїхали з Західної України і обидва працювали в шахті. Ми з мамою оселилися в кухні, де нам за 150 рублів на місяць відвели кут від вікна до вхідних дверей. Тут ми поставили ліжко, на якому спала мама з Валею, а я спав на підлозі поруч з ліжком. Тут же на підлозі я робив уроки. Більше місця не було.
Господиня дому довго тягнула з пропискою, вимагаючи гроші для хорошого знайомого, у якого є хороший знайомий, а у того знайомого теж є хороший знайомий, який працює в міліції. Усім їм потрібні гроші , а вони за гроші зроблять нам прописку. З нас викачали всі гроші – ординці без обману і хабарів жити не можуть.
Мама влаштувалася на шахту «17-17 біс» в лампову, на колишню свою роботу, де вона працювала до війни. Рука її все ще боліла, але мама казала: «Помірна робота – панацея від усіх хвороб». Тепер мама щодня ходила на роботу через парк, де був невеликий дерев'яний місток, під яким протікала вода з шахтної лазні. Цей місток мамі два роки поспіль снився. Всім людям сниться майбутнє, сняться суджені, яких Небо пропонує, але люди цього не пам'ятають, бо не хочуть пам'ятати, тому що вважають себе вершителями, не тільки своєї долі, а й інших людей, а за це отримують покарання. Заробляла мама 450 рублів на місяць, плюс на батька ми отримували 240 рублів. За ці гроші можна було оплатити квартиру й харчуватися, але без м'яса. А на одяг грошей не залишалось.
Господиня дому була крупною жінкою. Зовнішнім виглядом, фігурою і своєю поведінкою вона нагадувала статую тибетського колоса – Будду. Дітей у неї не було. ЇЇ чоловік під вагою диктату своєї благовірної був тихим і скромним. Крім своїх ліжок ми привезли й відро абрикосового варення. Варення ми не їли, бо воно було кислим, тому що на нього у нас цукру не вистачило, зате господиня будинку кейфувала. Широко розставивши ноги й звільнивши простір для свого величезного і дорогоцінного живота, вона шумно і з насолодою пила чай з нашим варенням, випромінюючи блаженство центру всього неозорого Всесвіту, яким вона, безумовно, себе почувала.
В цьому будинку біля Лідіївського мосту ми прожили до половини жовтня, а винуватцем переїзду на іншу квартиру був я. Господиня не дозволяла користуватися електрикою. Одного разу я робив увечері уроки при електричному освітленні. Господиня вийшла зі своєї спальні, ні слова не сказавши, вимкнула світло й пішла. Я увімкнув світло і продовжував займатися. Господиня знову вийшла і спробувала вимкнути світло, але моя психіка не витримала тюремних умов життя в цій квартирі, і я зірвався. Я їй заборонив це робити, а також пояснив, що таке – людяність і справедливість, і сказав, що колосальна фігура повинна володіти: не тільки масою, а й розумом. Господиня пішла, залишивши мене в спокої. Мама в цей час була на роботі. На другий день мама прийшла за мною в школу і забрала мене вже на іншу квартиру, нічого не сказавши мені про мій вчорашній вчинок. Так в чотирнадцятирічному віці я вперше вступив у суперечку з дорослою людиною, захищаючи інтереси своєї сім'ї.
За ті ж 150 рублів мама зняла велику кімнату біля Рутченківського пивоварного заводу по вулиці Шмідта, в будинку № 1, у татарина Алексєєва. У кімнаті була плита для приготування їжі й обігріву приміщення. У Алексєєва були пошкоджені ноги – йому під час війни німецький танк розчавив обидві ноги. Двір у Алексєєва був затишний, а у дворі був ще й флігель. У флігелі жили квартиранти – молода сім'я шахтарів. У нашу кімнату з веранди був окремий вхід.
Місце тихе, проїзної вулиці тут не було. Замість вулиці тут протікав струмок теплої води з шахтної лазні і з надр шахти «17-17 біс». Уздовж струмка росли верби. Трамвайний шлях на станцію Рутченкове після війни ще не був відновлений, тому трамвай восьмого маршруту тут ще не ходив. Тепер мені в школу доводилося проробляти шлях в два рази довший, але все одно це було недалеко. Мої знання за сьомий клас, отримані на залізничних колесах, були мізерними. У 82-й школі, куди я поступив вчитися, викладання предметів велося російською мовою. У результаті всіх цих негативних явищ, я знову опинився в сьомому класі.
Я опинився на своїй Батьківщині, про яку нічого не пам'ятаю. Я повинен її освоювати. Тепер у мене є три Батьківщини. Першу Батьківщину я зараз буду освоювати. Другою Батьківщиною для мене є роз'їзд «347-й кілометр», Царя-Костянтинівка, Розівка, Куйбишеве, Вершина і Темрюк – вся територія, на якій знаходяться ці населені пункти. Третьою Батьківщиною для мене стало Новотроїцьке з усіма прилеглими до нього сусідніми населеними пунктами. Всі ці території дорогі моєму серцю, як дорога для мене вся Україна.
Місто Сталіно, центр жорстокого бандитизму, був добре відомий в країні. Московські, ростовські і одеські бандити обходили його стороною. У темний час доби кожен міліціонер ходив під охороною двох кулеметників. Можливо, в інших селищах міста Сталіно було інакше, але на селищі Рутченкове було саме так. Провести дівчину додому після танців, і повернутися до себе додому, не будучи пограбованим і побитим, прирівнювалося до подвигу. Ніщо мене не лякало, у мене вже був досвід спілкування з двоногими хижаками.
У ті роки будівельники та прибиральниці заробляли по 300 рублів на місяць. Шахтарям малої кваліфікації: плитовим, дорожникам, камеронщикам та іншим, денний тариф був 27 рублів. За місяць це виходило 700 рублів. Робочим більш вищої шахтарської кваліфікації: машиністам електровозів, лебідчикам, електрослюсарям та іншим, денний тариф був 32 рубля, або за місяць 835 рублів. Робочі особливо небезпечних професій: забійники й прохідники, мали денний тариф 45 рублів, або 1200 рублів на місяць. З цього приводу молоді хлопці жартували, звертаючись до дівчат: «Пропоную руку, серце і 1200 рублів». У забійників і прохідників була відрядно-преміальна система оплати праці, тому вони могли заробляти непогані гроші. Зарплату шахтарі отримували в довгих чергах біля кас. Каси працювали до пізнього вечора, поки у касирів не закінчувались гроші. З великим ризиком для життя шахтарі несли додому свій заробіток.
Від селища Рутченкове в центр міста Сталіно ходив трамвай 5-го маршруту. Двері в трамваї не закривалася, трамвай ходив рідко, а на щаблях трамвая виноградними гронами висіли люди. Я іноді їздив в центр міста і вивчав його. У тому районі, де зараз знаходиться площа імені Леніна, була дитяча лікарня. Тут же була і пиріжкова, яка не менше двох разів на рік від пожеж згоряла дощенту. Найбільше мене цікавили книжкові магазини. У вільний час я відвідував публічну бібліотеку, де я брав підшивки журналів «Знання та праця», «Техніка молоді» та «Знання – сила» і читав їх від корки до корки. Читав я і газету «Известия». Це було обов'язково. Нецікавої інформації для мене в ті часи не існувало.
До нашого приїзду в місто Сталіно на шахті «17-17 біс» вже був побудований хороший триповерховий будинок культури, а районний палац культури ім. Івана Франка все ще був у руїнах. У руїнах був і палац імені Леніна, де зараз знаходиться Донецький телецентр, а при німцях тут був концтабір. Лікарня біля Рутченківського пивоварного заводу, теж була в руїнах. Місто поволі заліковувало свої рани.
Ззаду будинку культури шахти «17-17 біс», за залізницею, починалося селище для інженерно-технічних робітників, так зване, «селище ІТР». Тут одноповерхові багатокімнатні квартири на два господаря з присадибними ділянками. Тут же є середня школа №78 для дітей начальства. Школа елітна, жіноча, так як в цій школі вчилися дочки начальства і близько двох десятків хлопчиків. Є якась закономірність, за якою у начальства народжуються в основному дівчатка. Недалеко від цієї школи розташована ВГРЧ (воєнізована гірничорятувальна частина). Поруч з ВГРЧ є Клуб Піонерів з відмінною бібліотекою і хорошим кінозалом .
До війни на селищі ІТР жив головний інженер шахти «17-17 біс», Мухін Іван Юхимович, чоловік Валентини Карнеевни, рідної сестри мого батька. У дворі його квартири був побудований хороший флігель на дві кімнати з підвалом та господарською прибудовою. У цьому флігелі оселилася рідна сестра Івана Юхимовича, Ганна Юхимівна Мяснікова. Ці Мухіни є родичами відомої російському народу скульптора Мухіної. Багато родичів було у Мухіних в Москві і в Підмосков'ї.
Тепер, після війни, в квартирі Івана Юхимовича Мухіна жив Лебединський, начальник ВРП тресту «Сталінвугілля». Після того, як И.В.Сталіну пришиють ярлик «Культ Особи», цей трест називатиметься «Рутченковуголь». ВРП – відділ робітничого постачання. У Лебединського була дочка красуня, Неля. Неля володіла чудовою пам'яттю – вона пам'ятала все від першого року свого народження.
Ганна Юхимівна Мяснікова нам сказала, що Іван Юхимович Мухін, його дружина, Валентина Карнеевна, і його син Льоня, без вісті пропали. Місце знаходження їх їй невідомо.
У Ганни Юхимівни глухонімий чоловік, М'ясніков Олексій – родом з міста Грозний. Він, майстер «золоті руки»: маляр, штукатур, бондар, музикант, художник, скульптор. Він багато чого вмів робити і робив відмінно. Палац Піонерів біля ВГРЧ, він розписав картинами на стінах і стелі так, що любо було подивитися. З дерева він вирізав скульптури орлів так ретельно, що видно було кожну звивину на пір'їнах птиці. Скульптури він робив на замовлення для високого начальства. На замовлення же він робив і великі діжки для вина «високим» комуністам. Йому у двір привозили дубову колоду діаметром не менше метра, з якої він робив діжку. Не можу уявити собі, де ростуть такі дуби? Написав маслом він багато портретів і автопортрет. Грав він на баяні, але більше любив грати на гітарі. Гітару він чув, а баян чув погано. До своєї голові він притуляв гриф гітари і слухав ніжну мелодію, яку видобував із цього семиструнного музичного чуда. На жаль, в даний час немає семиструнних гітар і немає майстрів-віртуозів гри на них. Шестиструнна гітара всього лише жалюгідна подоба семиструнної королеви музики.
У травні 1973 року Анна Юхимівна Мяснікова померла від розриву серця, не витримавши розлучення єдиного сина Віталія з його розпутною дружиною. За рік після смерті Анни Юхимівни помер і батько Віталія. До цього часу вже не було в живих і Лебединського. Неля, дочка Лебединського, була заміжня і забрала до себе свою матір. Шикарна квартира начальника ВРП звільнилася, а в цю квартиру вселився прокурор міста.
Прокурор Віталію сказав:
– Я даю тобі 500 рублів для того, щоб ти звільнив флігель. Якщо тебе не влаштовує ціна за флігель, або ти зовсім не бажаєш звільнити житлоплощу, тоді я зроблю так , що ти «загудеш» в таке місце, звідки не повертаються. Бери гроші, звільни флігель, і будь задоволений моєю благодушністю.
Віталій покірно прийняв «милостиню» з рук представника радянського правосуддя й назавжди покинув рідне гніздо. Дію прокурора Віталій не засуджував, бо він сам був членом комуністичної партії і чудово знав, яке чудовисько представляє собою ця партія.