не залишається нічого, окрім як жити,
висипати смуток і щастя у відерце,
над ним, змішуючи, ворожити.
а ти так і будеш назавжди «серцем».
привіт, серце, як твоє життя?
палиш ще чи нарешті вже кинув?
ти, напевно, заспокоюєш чиєсь ниття,
вона ж обіймає твою широку спину.
ти вдихаєш щоранку чужий аромат,
заварюєш дрібного помелу каву.
а вона в цей час робить і шах, і мат,
і дарує посмішку свою лукаву.
тоді ти згадуєш мене, дитину,
що постійно дарує посмішки,
що розмальовує щоденну рутину,
що занадто горда, щоб іти на поступки.
а я всього лише невдаха – перекладач,
читаю, як завжди, багато, п’ю чай,
маю широчезний список своїх невдач,
та видумую собі кольоровий рай.
і пишу частково про тебе,
бо як писати, то лиш про двох,
спогади ховаю далеко в себе,
як ніби стою на зламі епох.
в цьому світі - кожен з нас один,
а кохання - то лише примха.
і через сотні тисяч наших годин,
ми просто прощаємось і йдем тихо.
знаєш, ми очікували не на той прилив,
якщо нічого брати з наших тремтячих призм.
ми з тобою - діти постійних злив,
ми - просто помилковий механізм.