Голгофа…
Насичена кров'ю земля, що волає до Бога голосами страчених.
Чорні круки кружляють над нею, скликають один одного на криваве свято.
Три хрести вкарбувалися в біле від спеки небо.
На середньому - Ісус Назарянин.
Прагне тіло до землі - вивертаються руки з суглобів, цвяхи роздирають зап’ястя, тяжіє, хилиться долу вінчана терном голова…
Зловтішається юрба, регоче, пальцями тиче:
-Чудотворець!
-Спаси себе самого!
Нема для грішної людини більшої насолоди, ніж принизити вищого, в багно втоптати, на шию наступити: їж землю, просися! Люблять люди криваві видовища: муку чужу і приниження. Якщо ти смертю караєш - ти бог.
Хочуть люди бути богами.
- Прости їм, Отче, бо не знають, що чинять... - шепочуть пересохлі вуста.
Злетів би духом до Бога, до Отця полинув, та давлять на плечі незчисленні людські гріхи…
Полишив Отець Свого Сина у тяжку годину, заховав обличчя за хмари, темрявою вкрився…
Тече кров у зламані бур'яни.
Плаче земля до Бога.
Вмер Ісус.
Ніч настала.
Прийшли Никодим з Йосипом, зняли тіло з хреста, на землю поклали. Лежав Ісус Назарянин у місячному сяйві. Нерухоме остигаюче тіло здавалося більшим, біле безкровне обличя - значнішим.Чорний терен вп'явся в чоло, вплутався в довге темне волосся - не зняти вінка, не розплести…
Плакав над двоюрідним братом веснянкуватий хлопчик Іван, розмазував сльози долонею, як мала дитина. Плакала Магдалина над Ісусом, отираючи кров, цілувала пробитії руки:
- Як мені жити тепер без Тебе, Учителю? Як сиротою по світі блукати?..
Нема Магдалині відповіді, нема поради.
Відлетіло життя Ісусове у незнанну далечінь.
Похилили голови Никодим з Йосипом, стали на коліна, заспівали в півголоса псалом Давидів:
- Слова від Бога чекай у мовчанні, душе моя,
Бо від Нього надія моя!..
Тільки Він моя скеля й спасіння моє,
Він твердиня моя…
В Бозі спасіння моє й моя слава,
Скеля сили моєї,
Моє пристановище в Бозі!
Кайафа читав сувій пророка Ісайї: « Почуйте Мене, знавці правди, народе Мій, що в серці його Мій закон: не бійтеся людської ганьби та їхніх образ не лякайтесь, бо поточить їх міль, мов одежу, як вовну черва їх зжере, а правда Моя буде вічна і спасіння Моє з роду в рід!»
Очі поволі просувалися по хащам майстерно сплетених слів, сувій був виписаний найдосвіченішими книжниками, але неспокійні думки линули далеко від щоденного читання.
Раптом він почув легкий шерхіт.
Мороз пробіг шкірою: ось так дочекаєшся коли-небудь ножа в спину.
-Все зроблено за твоїм наказом, мій пане. Гріб опечатано, сторожу приставлено.
«Що це зі мною? - з полегшенням зітхнув Кайафа. - Адже це Малахія! Хіба можна лякатися власної тіні?»
-Добре, - промовив він, повертаючись до слуги. - Іди.
Але Малахія не рушив з місця.
Кайафа звів на нього здивовані і незадоволені очі:
-Я більш не потребую тебе. Ступай.
- Чи ти пам'ятаєш, як питав мене позавчора, що саме я думаю про Назарянина? - несподівано запитав слуга, дивлячись в очі первосвященика. - Тоді я не мав, що відповісти тобі, бо не бачив і не знав Його. А тепер слухай: Він - Син Божий і воскресне з мертвих, як обіцяв!
Для ілюстрації використана картина Якопо Бассано "Зняття з хреста"