Площа перед преторією обезлюділа.
Вітер шерудів сміттям.
Юда лишився сам, наодинці з власним сумлінням, з душею, що була зараз ніби кам’яниста пустеля, де виють демони...
Сам не відаючи чому, Юда звернув у провулок і пішов знайомими вулицями до храму. Місто було безлюдним.
« А як же! - посміхнувся Юда, - хто ж пропустить таке видовище? Не кожного дня в Єрусалимі розпинають пророків!»
У дитинстві, коли дійсність плутається зі снами, Божий дім здавався йому більшим, величнішим і страшнішим. Тоді він блукав межі храмовими стовпами, немов у лісі. Довколо таємниче і тьмяно виблискувало червоне золото, курився ладан, смолистий дим плив у повітрі, стривожено цокали ратицями білі ягнята, кров струмками стікала з жертівника на згадку про беззаконня... Цього потребувала Божа справедливість, Тисячеока Слава Господня, що пробувала в Святині.
- Молися, сину, - проказував Юді старий батько.- Дякуй Вседержителеві, що народився Юдеєм.
І Юда молився.
Уява змальовувала картини переможних боїв, обличчя героїв. Бути вибранним значило для нього бути кращім по праву народження. Але ягнята, приречені на смерть, були також вибрані - першорідні, найкращі з отари, і Іван Хреститель, вказуючи на Ісуса, назвав його Божим Ягням… Отже, Бог чекав від Свого обранця не тільки посвяти, але і самопожертви…
« Панувати світом за правом Божого улюбленця - це одна річ, а конати на жертівнику - зовсім инакша. Якщо стати святим означає бути гнаним і вбитим, нащо та святість? - думав Юда. - Я не хочу покорятися чужій волі, навіть якщо це воля Божа. Хто зна, чого Він забажає від мене?.. Я сам буду володарем свого життя і своєї смерти».
Зараз Божий дім здавався Юді тісним і душним, як стара скриня. Він знав напевне, що Слава Господня полишила храм і люди вклоняються зовсім не таємничому і незрозумілому Вседержителю, а лише власній уяві про Нього. Той, хто втілить цю уяву, буде вшанований ними, як Бог. І це ще буде, буде…
Віками самозакохане священство і ледачі зажерливі левіти вважали себе вищими і кращіми за всіх, пишаючись храмовим служінням і вдаваною близкістю до Бога, а Той взяв і, наче на сміх, обрав Собі в улюбленці звичайного теслю з Галилеї. Дивні діла Твої, Господи. І любов Твоя вища за розуміння.
Юда розреготався.
Замкнутий простір відгукнувся луною.
Звідкілясь, наче пацюки з нір, повисовувались служки, трухляве другорядне священство.
- Чого тобі, сину? - запитав зморщкуватий дідок у священичій одежі. Каламутні очі лупали недовірливо і ворожо.
-Згрішив я, невинну кров видавши, - з вдаваною покорою промовив Юда, але вуста його глумливо скривилися.
- Принеси жертву згідно Закону, - обережно відповів старий.
- Чи ти розумієш, про зо я говорю? - відгукнувся Юда, безсоромно роздивляючись священика. - Я видав людину на смерть. Я взяв за це гроші. Ти вважаєш, що досить скрутити голову якомусь голубу и все знову буде гаразд? Я буду ні в чому не винний і чистий душею, як мала дитина?
Священик знизав плечима.
- Що мені до того. Я виконую свою справу. А ти дивись собі сам.
Юда витяг з-за пояса шкіряний гаманець і жбурнув його на підлогу.
- Це заплата за кров.
Срібняки з дзвоном розкотилися по кам'яних плитах.
Служки кинулися збирати гроші.
Юда мовчки дивився на плазуючих у поросі.
- Слухай, раптово запитав священик, - а ти часом не з тих галилейських заколотників, що хотіли вцарювати Ісуса з Назарету?
- Це він! Це він! - схвильовано залунали з боків голоси дрібних храмових людців. - Це той, що був з Назарянином! Юда Іскаріот!
- Чи то правда, що Назарянин воскресив Лазаря з Віфанії? - стурбовано запитав священик.
- Правда, - підтвердив Юда, не дивлячись на нього.
-А ти коли-небудь возкрешав мертвих? - знову запитав старий з неприхованою цікавістю.
Відповідь була короткою і байдужою:
-Возкрешав.
- І що… - голос священика перейшов у поспішний шепіт, - що ти відчував при цьому? Якесь особливе піднесення?.. Силу, що проходить через тебе гарячим струменем?.. Що саме, що?!
Юда підвів голову і відповів призирливо:
- Навіщо тобі знати? Ти все одно навіть дохлого собаки до життя не повернеш… Нічого я не відчував. Розумієш, ні-чо-го!
Він війшов з храму, не знаючи, що робити. Він вичерпався до дна.
Виконав своє призначення і більше не міг поставити перед собою жодної мети, а існувати без неї було принизливо, наче ти вже не людина, а використане брудне дрантя.
Дух прагнув повної безмежної свободи, мертвої тиші чорної прірви глибиною у вічність.
Юда знав, що ошукав себе самого.
Нема ніякої нагороди за муки заздрості і враженого самолюбства.
- Ненавиджу життя! Проклинаю! - вигукнув він у розпачі і побіг навмання пустими провулками.
Місто жбурнуло його за околицю…
Низьким небом летіли розірвані хмари.
Здіймалася буря.
Вітер стелив долу трави, рвав листя з осик.
Тріпотіли, гнулися до землі дикі квіти.
Юда відірвав від стебла тремтячу лілею і з насолодою розчавив пальцями її вологу ламку серцевину:
- І тебе ненавиджу, Магдалино!
Для ілюстрації використана картина Джеймса Тиссо "Єрусалим".