Розпочався фестиваль документального кіно...
Сьогодні ходила на кінострічку "остання станція". Кіно досить специфічне. (переказувати повністю не буду, пам ятаючи, що в пеклі є окремий вольєр для тих, хто переповідає книжки та фільми)).
Було показано життя в місцевому хоспісі...За перші півгодини зал наполовину став пустим. Мені самій також тяжко було витримати.... Майже не було діалогів. Та і дій було дуже мало... Я подумала про те, що ми, мешканці міста, звикли до постійного напруженого темпу життя. А тут майже медитаційні сцени... Такий собі ступор. Дивишся на картинку зі старими обличчями, вираз яких залишаєтся незмінним, ні музичного супровіду, ні слів.... тільки шуркотіння і важке дихання.... Так це ритм старості... Вже нічого чекати, ні на що надіятись, залишились спогади, але і вони часом кудись зникають... Життя застрягло в минулому... Дивно дивитись, як більше десятка людей сидять мовчки, годинами перебуваючи в своїх, нам невідомих, світах...
Хто вони ці люди? Чим жили? Яку мали професію? Про що мріяли і кого любили?
Ми народжуємось безпомічними. Нас вчать говорити, ходити, розуміти... Для чого? Щоб пристосувати до цього світу... А в кінці життя ми знову втрачаємо розум, зір, слух, силу і впевненість... І залишаємось чекати "того самого" часу...
"Так людина перестає існувати" - сказала старенька леді в кіно...
Перестає існувати цілий світ! Безмежний Всесвіт однієї людини!
Багато думок в мене народжувалось, коли поринала в ці безнадійні очі... так, саме безнадійні! Можливо смерть більше всього лякає абсолютним безсиллям проти неї....
Думала також і про тих, хто пішов з перегляду раніше... Чи не тому, що зустрічаючись зі смертю інших, ми різко відчуваємо і свою особисту кінечність... І це є надто нестерпно! І від цього виникає бажання втекти, понуритись знову у вирій повсякденних турбот, марних справ і вигаданих проблем.
Місцевий Отець говорив до стареньких:"А ті, кому випало щастя жити, мають незмінного супутника - смерть. І одного разу треба буде зустрітися з ним наодинці. ..."
Та вся зморшкувата з сивим волоссям бабуся, відповіла:"а я віддала би все за компанію!" Тільки щоб не віч на віч! Смерть завжди самотня!
"Нас тут залишають як сміття... спочатку приходять раз в тиждень, потім раз в декілька місяців, а з часом... але коли помираємо - приїздять всі..."
- у неї мало квітів!
- але красиві!
- в неї відкриті очі, наче вона стежить за нами!
- це погано, треба щоб їй допомогли їх закрити...
Ось так, проиходить час, коли хтось інший закриває наші очі....