За дверима переможно ревла юрба. Пилат опустився в крісло і втомлено затулив очі долонею, але в червоному затінку заплющених повік все ще відбивалися перекошені люттю обличчя оскаженілого натовпу. " Бидло…" - подумки вилаявся він, здригаючись від огиди.
Віддалена від Риму провінція була купою хмизу, готовою спалахнути у будь-яку мить. Поміркований прокуратор не жартував зі стихіями.
- Необхідність - це вища справедливість, - промовив він сам до себе. - Коли йдеться про громадський спокій у краю, не треба боятися принести в жертву навіть і невинного. Якщо ця зграя бажає крові, нехай насититься нею. Вони охолонуть на деякий час, а час грає на мене.
Але враження, справлене на нього Царем Юдейським було настільки сильним, що Пилат чомусь не міг заспокоїти сумління ані логикою, ані доводами здорового глузду.
- Розум виважує все, він приймає найкраще рішення. Почуття лише роздвоюють людину, викрадають в неі силу і мужність, - переконував себе прокуратор, намагаючись зрозуміти, чому ці, вироблені вихованням і життєвим досвідом пересвідчення, зараз здаються йому хиткими і сумнівними. Йому потрібно було заспокоїтись, забути все, повернутися до твердих підвалин імперського світогляду, адже держава важніше окремої людини, але з темної глибини душі підіймалося непоборне напівмиситичне почуття безповоротності…
- Що є правда? - збентежено запитав він себе. - Кожен вважає себе правим. У боротьбі людських правд перемогає сила і зброя. Правда - це право переможця визначати межі дозволеного. Але цей юродивий цар говорив про щось інше. Про якусь вищу надземну правду… а чи потрібна вона? Хто захоче її? Вона виглядає слабкою, безсилою, неспроможною захистити себе… Як така правда і такий цар можуть запанувати у світі, який розуміє тільки жорстокість?..
"А може, цей світ збожеволів і ми всі очманіли від крові і спраги до влади?"- несподівано майнуло в свідомості.
Двері відчинилися, і перед прокураторськими очима з'явився первосвященик Кайафа. Він поволі просувався вперед, кланяючись при кожному кроці. Прокуратор подивився з огидою на його зігнутий хребет і довгу чорну бороду, що при кожному наступному поклоні ледь не торкалася кам’яної підлоги... Пилата занудило, наче він з’їв тухлої риби.
- Чого тобі ще? - вигукнув він з досадою.
- Досточтимий прокураторе, - скрадливо почав Кайафа, зводячи на Пилата жовті облудні очі, - ти звелів написати на дошці, що цей обманець був царем юдейським, але ми не визнаємо жодного царя, крім кесаря…
Слідом за Кайафою до покою почав сунутись старий Анна.
- Ми не потребуємо інших царів, - забрязкотів він, - такі царі нам не потрібні!… - але раптом перечепився через поріг, упустив милицю, захитався і поточився убік, хапаючись за повітря кістлявими шкірястими руками, схожими на курячі лапи, і Пилат виразно почув хряскіт ламких старечих кісток.
- Геть звідси!- загримів прокуратор.- Усі геть! Що я написав - те написав!
Натовп збуджено хвилювався.
-Смерть Назарянину!
-Смерть!
Темне волосся вчителя злиплося від крові і падало на обличчя заскорузлими пасмами. З нього зірвали поплямлену багряницю, жбурнули на плечі грубезну кедрову перекладину. Ісус захитався. Юрба відповіла зловтішним реготом.
- Оце тобі цар!
- Байстрюк галилейський!
Душа Магдалини кликала до Бога з усею силою розпачу і муки: «Боже, Отче Небесний! Спаси Його! Захисти!» - але відчайдушна молитва марно билася у зачинене небо. В повітрі розлилося стільки людської злоби, що було важко дихати…
Чиясь рука несподівано торкнулася її плеча:
- Магдалино…
Вона здригнулася.
Навіщо він тут?
- Жоден ангол не поворушить крилом, щоб урятувати твого вчителя, моя люба, - лангідно промовив Юда. Його безбарвні уста посміхалися, але в божевільних очах застигла темна безодня. - Кохати ізраїльського пророка безглузда річ, моя квіточко. Пророки не живуть довго, тому що звичайно помирають наглою смертю. Так що біжи додому і закрий голову подушкою, бо зараз розпочнеться те, чого тобі краще не бачити.
- Облиш, - ледь чутно промовила вона, здригаючись від жаху. - Я йду за Ним!
- Дурна! - вигукнув Юда. - Він мрець! Ти хочеш дивитися, як його будуть прибивати цвяхами до дерева? Як його ребра розриватимуть шкіру? Як мухи кружлятимуть над його головою? Ходімо краще зі мною! Він простив тобі минулі гріхи, а я прощаю майбутні!
Юда ухопив її за руку. З його очей дивилася невмируча кровожерна істота, сильніша за легіон демонів, міцніша за Аввадон. Від цього погляду в Магдалини охололо серце. Наче перед смертю майнуло перед очима колишнє ганебне життя - сором і бруд, бруд і сором…
Вона рванулася щосили:
- Відійди від мене! Краще вмерти з Ним, ніж вертатися у багно!
-Смерть Назарянину! Смерть! - осатаніло ревла юрба.
Народ потік до Голгофи.
З вузьких провулків у людське море вливалися нові юрми - Єрусалим був наводнений прочанами, зілотами, бандюгами. Зграї хлопчаків з улюлюканням жбурляли у Назарянина недоїдки.
-Хіба це він? Пророк з Назарету Галилейського?
- Нічого особливого… ані виду, ані величі!
-Звичайний тесля!
-А як же кажуть, що він творив чуда?
-А хто це каже?
-Не було нічого!
- Плітки!
- Вигадки!
Як отруйна пара з гнилого болота, здіймалися в небо крики, лайка і глум, гадюче шипіння фарисеїв:
- Хіба це по-нашому - розпинати на хресті?
- Всі звичаї народні порушено, передання батьківські занедбано!
- Вже і вкаменувати неможна! Вже і Закон - не Закон! Де ж це бачено, щоб в поган питатися, що з богозневажником робити!
- Вовки неситі ці римляни!
- Ще прийде час!
- Розквітаємось за все!
- За все порахуємось!
- Ще вони в нас кров’ю повмиваються!
Для ілюстраціі використана картина Ганса Гольбейна "Христос перед Пилатом"